Реалізм в обличчях

Завтра в галереї «Митець» відкривається виставка херсонської художниці Каті Білетіної «Український портрет». Чому ми раптом про це повідомляємо заздалегідь? Тому що, по–перше, це класичний живопис, якого тепер не знайдеш удень зі смолоскипами, по–друге, важкий жанр — теж не всі художники беруться, по–третє, ті, хто знають Катю як ілюстратора журналу «Соняшник» та дитячих книжок видавництв «Теза» і «Грані–Т», можуть для себе відкрити Білетіну–портретистку.

У «Митці» Катя вис­тавляє: а) портрети; б) портрети своїх знайомих дівчат в українських костюмах; в) портрет Романа Шухевича, замовлений керівником агенції «Наш формат» Владом Кириченком; г) портрет доньки Віктора Балоги, який проспонсорував художниці чудової поліграфії календар і серйозний, «по–дорослому», каталог; д) портрети, які були представлені минулого року в галереї «Грифон» і розкуплені двома шанувальницями таланту. Усі «а», «б» і решта букв — ланцюжок випадкових закономірностей, який почався в одеському художньому училищі імені Грекова, де вона вчилася у Віталія Алікберова, і продовжився знайомством із Лесею Ворониною, письменницею, головним редактором дитячого журналу «Соняшник» (на жаль, він уже не виходить). «Після одеського училища я вчилася в київській академії образотворчого мистецтва й архітектури у Гуменюка, але на мене вплинув навіть не Гуменюк, а знайомство з Лесею Ворониною, тому що я працювала в «Соняшнику» багато років, і це було початком нашої великої дружби і великої любові. Леся мене познайомила з українськими традиціями, народною культурою, і далі я почала цим цікавитися. Я закохалася в українську культуру, в одяг, у цей образ, в етнографію, потім видавництва «Родовід», «Оранта» почали випускати шикарні альбоми з вишивками, народними прикрасами, костюмами, і вийшло, що все це було на одній хвилі». Так з’явилися образи сучасних дівчат у народних костюмах — соковитий живопис, точний рисунок, національна колористика, вправне моделювання облич, робота зі світлотінню. «Дівчата, зображені на цих портретах, у житті не носять українського одягу, але як вони змінюються, одягаючи ці костюми!».

Підозрюю, що в Херсоні важко національно прозрівати — немає середовища і традиції, а в херсонському відділенні Спілки художників Катю зразу чесно попередили, що виставка українських портретів у місті нікого не цікавить. Вона просила знайомих принести, хто що вдома має — і їй нанесли стрічок, коралів, сорочок, крайок, виявляється, в закутках родинних шаф кожен має свою бабусину сорочку. Катя малює з натури в середньому 6 академічних годин, а потім дописує одяг по фотографіях, альбомах, з манекену — в неї, як у старих майстрів, і дерев’яний манекен є. «А своя вишиванка у вас є?» — мені цікаво. «Так, я пішла на відому антикварну барахолку в Києві на Лівобережці й купила собі три чи чотири сорочки і багато хусток. І сама одягаю, і для мистецтва використовую».

«Я б ще хотіла зробити виставку в Одесі, — вона ставить чашку з кавою і поправляє довгі біляві пасма натуральної блондинки, — тільки, мабуть, не цю, там не зрозуміють. А може, й українські портрети були б цікаві, чому ні? Я живу між трьома містами — Херсоном, Києвом і Одесою, вони мої. Коли я на третьому курсі влаштувалася працювати в «Соняшник», ішла по Києву і раділа: все, тепер я маю роботу, я частинка цього міста. Для мене кожне місто — це люди, яких люблю і які це місто символізують. Насправді я б хотіла викладати в училищі імені Грекова — здається, у мене є до цього хист, і мені подобається, але у них немає місць. Може, буде в Академії архітектури?».

«А що це за історія з Віктором Балогою (екс–голова Секретаріату Президента), чому він спонсорував ваш календар і каталог?» — питаю. «Історія дуже хороша, — Катя розповідає і одночасно позує нашому фотографу. — Мої картини були в багетній майстерні, в яку їх віддала оформляти одна моя шанувальниця, Оля, там їх побачила Марина, яка співпрацює з Віктором Балогою. Їй сподобались картини, так що вона показала їх Віктору Івановичу, він їх високо оцінив і дав гроші на календар і каталог». «І ви йому подарували портрет?» — «Так, я намалювала портрет його доньки Софії, він буде експонуватися на виставці».

Якщо підійти до справи з комерційним ентузіазмом, портретна справа може бути навіть дуже прибутковою, люди марнославні і хочуть залишити свій фейс у віках, для історії і потомків. Чи є плани скористатися людськими слабостями? «Я хочу малювати портрети, які я хочу малювати, ті обличчя, які мені цікаві, — вона не каже це різко, але за м’якими манерами і вродливою зовнішністю не сховати принципи. — Розумієте, замовний портрет — зовсім не той жанр, від якого я в захопленні. Тому що існують певні канони замовного парадного портрету. У мене є подруга в Одесі Надя Фомічова, доволі відома художниця, вона собі зробила ім’я на цих замовних портретах і це доволі печальний випадок, тому що художник у ній поступово вмирає, а на передній план виходить людина, яка малює замовні портрети». А автопортрети? «У мене немає автопортретів, і це не із скромності, просто мені цікавіші люди навколо. Але так чи інакше мені весь час кажуть: ваші портрети схожі на вас. Роботи художника більше говорять про автора, ніж такі прямі рішення, як автопортрет».