20 років із «Нашою вірою»

09.10.2009
20 років із «Нашою вірою»

Євген Сверстюк.

Цей часопис — майже ровесник нашої незалежності. Можливо, й передвісник її. Бо вперше відверто заговорив про свободу духовну, про потребу творення в Україні православної церкви, незалежної від «столиці СРСР». Утім за 20 років редакція часопису майже не знала стабільності й захищеності у своїй праці. Її раз по раз виставляли з державних приміщень, а в 2005–му — і з церковного, після перевороту в управлінні Українською автокефальною православною церквою. Після того «Нашу віру» прихистив Осип Зінкевич у приміщенні видавництва «Смолоскип». Утім допогромної популярності часопис ще не відновив, адже того ж року газету чомусь зняли з державного розповсюдження: кіоски стали відмовлятися приймати її на реалізацію. Доти наклад часопису становив до 60 тисяч примірників, сьогодні — лише 3,5 тисячі. Утім це ніяк не применшує ролі «Нашої віри» як яскравого феномену української духовної культури. Нині видавництво «Дух і літера» готує до друку книгу на основі найбільш резонансних публікацій «Нашої віри». Про ідею часопису, його авторів і об’єднавчо–християнський напрямок публікацій — наша розмова з незмінним головним редактором, відомим публіцистом, доктором філософії Євгеном Сверстюком.

 

«Хлопці привозили «тираж» у наплічниках»

— Пане Євгене, коли вимріювався часопис, яким він бачився?

— Передусім як перше вільне слово, яке мало будити народ і водночас стукати у стіни сергіянської церкви, зачаклованої в обіймах КДБ. Часопис від самого початку мав ухил культурологічний. Ми охоче передрукували виступи тодішнього християнського просвітителя в середовищі інтелігенції, о. Олександра Меня. То була проповідь до оглашених, які тягнулися до віри, але не знали Закону Божого і не читали Євангелія...

— Якими були перші номери «Нашої віри»?

— Художник і музикант Микола Будник запропонував для редакційних зібрань свою хату в Києві. У редакції працював, зокрема, Олександр Ткачук. Молоді ініціатори створення часопису запросили мене стати редактором, а самі їздили друкувати його в Литву: у нас цензуру ліквідували, але гальмівні інституції і гонителі залишалися на своїх місцях. У Литві я звернувся по підтримку до своїх друзів–дисидентів. Наприклад, до Ійове Седонайте — моєї улюбленої кореспондентки часів ув’язнення, з якою ми не бачилися, але листувалися. Хлопці привозили «тираж» у наплічниках, і то було диво свободи слова! Формат А–4. Основна тема — рух за створення Української автокефальної православної церкви — за зразком Церкви у США, в Канаді — церкви, незалежної від держави. Надворі був 1989 рік, рік чудес, які до України ще не дійшли... Дійдуть восени з «поверненням» Стуса.

— Чим, на вашу думку, є духовна незалежність? Чи потребує вона осмислення, теорії, громадської дискусії, інтелектуальної й організаційної праці?

— Як і всяка незалежність, вона передбачає самостійність людини, яка відчуває ґрунт під ногами і має світогляд, опертий на тому ґрунті. У «старі добрі часи» людині допомагали традиція, весь віковий устрій життя, свята й обряди, звичаї. Віра тримала людину на висоті і не давали їй скочуватися вниз. Віра і страх Божий (в англійській мові awe поєднує страх і подив) підносить від підлого страху перед сильними світу.

Коли Павло Тичина писав:

«...у нас одна лиш думка є,

одним одна турбація —

традицій підрізація»,

— то він дуже точно оцінив тенденцію ослаблення особи через «підрізацію» коріння, через люмпенізацію.

Чи потребує незалежність особи опертя на якісь теорії та інтелектуальні конструкції? У наш час, коли на кожнім кроці розставлено пастки і виставлено спокуси, людині потрібні тверді знання і готовність обстоювати свою позицію. Свою віру, що є в глибині серця. У боротьбі потрібні аргументи, як зброя для самозахисту. Та й здобута державна незалежність громадян, що не хилиться під вітром панічних настроїв...

«Міжконфесійні перегородки не ростуть до неба»

— Ким є автори «Нашої віри?»

— Їх є сотні. А творять газету — десятки. Оскільки проблематика наша не пов’язана з мінливою кон’юнктурою, то для нас бажаними авторами є релігійні мислителі різних епох і різних конфесій. Релігійних мислителів рівня Мирослава Мариновича в нас, на жаль, мало, але авторів, які розуміють, що повернення до євангельських істин і законів є неодмінною умовою нашого порятунку, — з’являється щораз більше. Ми охоче публікуємо чесні дописи і скромного національного подвижника Степана Семенюка, і вчителя з Волині Линника, і історика Володимира Рожка, Лесі Храпливої–Щур з Канади, і послідовного християнського ідеаліста Олександра Сугоняко, і наших читачів–правдолюбів, не конче — дослідників з ученими ступенями.

— Часопис є екуменічним, тобто поєднує в собі авторів і точки зору православних, католиків, протестантів. Це ніби оаза Єдиної соборної церкви в нашому марнотному розбратаному світі. Чи автори «Нашої віри» є всі без винятку речниками єднання, чи декого об’єднують лише сторінки часопису?

— Про екуменічний характер православного часопису «Наша віра» можна говорити як про акцент на християнську домінанту, перед якою конфесійні відмінності виглядають маргінальними або політично заземленими. Екуменічна орієнтація для нас важлива лише в плані розуміння спільної духовної ниви Христової, де між робітниками потрібна солідарність і співпраця, а не ворогування. У часописі публікуємо критичні виступи про УПЦ МП, але не тому, що то Церква Московського патріархату, а тому, що там політичні тенденції часто перекривають самий дух християнства. Наприклад, молитва за убієнних голодом православних вірних у 1933 році, здавалося б, мала бути найпершою молитвою за стражденних і невинних, мільйонами закопаних у землю без похорону, без могил, без хрестів... Але Кремль і досі засекречує організований ним геноцид, а церква (християнська!) це покривала — аж до недавнього виступу митрополита Володимира, від якого, до речі, церковна адміністрація у пресі відмежовувалася...

Спільність християнська лежить поза владою князя світу цього, і на тій ниві усі ми однакові. Міжконфесійні перегородки не ростуть до неба. Але є майстри, які їх мурують, не поглядаючи на небо.

— Часопис «На­ша віра» став ніби інтелектуальним підґрунтям створення в Україні християнського центру, об’єднуючого всі конфесії і водночас незалежного від жодної з них. Яким вам бачиться такий центр?

— Коли редакція перебувала на вул. Трьохсвятительській, там уже заповідався такий центр — навколо редакції, а також центру патристики і візантології, виставки ікон, дитячої школи...

«Ікони залишилися Мефодію...»

— 4 лютого 2005 року бригада в чорних шкірянках розгромила духовний центр на вул. Трьохсвятительській при парафії церкви св. Димитрія Солунського і редакцію газети «Наша віра». Організатор погрому — митрополит Мефодій (Кудряков) залишається безкарним...

— «Наша віра» є газетою, гнаною від самого початку. Гонителі — постсовєтське хамство в різному одязі. Усі ці акули ковтають і дивуються, коли щось не піддається. І то після того, як вони звикли ходити на задніх лапках під пильним оком майорів...

Серед тих наших гонителів мені найбільше запам’ятався один академік Академії педагогічних наук, який приклав руку до того, щоб нас виселити з кімнатки, яку я «вибив» через Міністерство освіти. Завдяки моєму знайомству з Іваном Дзюбою, що був тоді міністром культури, ми переїхали до Музею Тараса Шевченка і працювали там років п’ять у малесенькій кімнатці. Але нас і звідти інтенсивно намагалися виставити. Навіть у міськраді клопоталися про наше виселення.

Потім був щасливий збіг обставин. УАПЦ, яку очолював патріарх Димитрій, отримала приміщення на Трьохсвятительській, 8–А. Патріарх Димитрій сказав, що хоче працювати з нами, і запросив нас у те приміщення. Він мав великий особистий авторитет, його всюди запрошували, як зараз Любомира Гузара. Ми пробули в тому приміщенні сім років, і то була найкраща пора для газети. Коли приїж­джали представники екуменічного руху з Європи, патріарх запрошував нас на зустрічі з ними. То були дуже цікаві розмови, які варто було тоді записати...

— А взагалі архів газети як явища культури зберігся?...

— Це все було викинуто на сніг у час погрому в лютому 2005–го. Нам спершу не було куди все те забрати. Змушені були шукати вантажівку, невелику частину вдалося врятувати. Взагалі наші папери для погромників цінності не мали. Вони були зацікавлені в тому, що було у нашому буфеті, в коштовних старовинних чи закордонних книгах та чималій колекції ікон. Уже коли за рішенням Шевченківського суду, за підписом якогось Мороза, нам було дозволено забрати ці ікони, звідкись на того Мороза натиснули, і він по телефону дав розпорядження припинити повернення майна. І всі міліціонери одразу «стали на задні лапки»: ікони залишилися Мефодію.

— Мефодій був того дня, коли вас виганяли?

— Так, він командував «бригадою». І, здається, був у білому клобуку. Примовляв: «То вам за ваші публікації!»

 

ДОСЬЄ «УМ»

Євген Сверстюк народився 1928 р. у с. Сільце на Волині. У 1952 р. закінчив філологічний факультет Львів­ського університету, в 1953—1956 рр. — аспірант НДІ психології, де працював у 1959—1960 і 1962—1965 рр. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. Був заарештований у січні 1972. Засуджений на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Починаючи з літа 1987 р. брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу. З 1989 р. — президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, що присуджує щорічні премії ім. В. Стуса.

У 1993 Євген Сверстюк захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція». Автор численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1995) та премії ЮНЕСКО «За міжконфесійну та міжетнічну толерантність».