Розкол — в головах

Гадаю, в плані віри і релігії я належу до найчисельнішої і найтиповішої групи українців. Народжений в СРСР і хрещений тоді ж священиком Українського екзархату Російської православної церкви, у родині віруючих, але не релігійних людей: мама з татом до церкви ходили в дуже окремих випадках.

Церква була бабусею, однією і другою, священиком у кольорових ризах, Різдвом і Великоднем, довгим стоянням та радісним смачним розговінням. А ще вона була старенькою книгою, у товстій шкіряній тисненій палітурці, з жовтими вицвілими пахучими сторінками, які від старості лущаться, немов тютюн. Книгою, в якій (ах!) написано було «так як у літописах» із такими ж орнаментами. Малим я гадав, що та книга мусила бачити Нестора Літописця, проте насправді цей старий Псалтир, «Савтира», як називає його бабуся, походить лише з ХІХ століття. Кожна матір в нашому роду залишала її у спадок дочці, навчивши перед тим читати старослов’янські рядки. Кожного року у піст «Савтира» виймається з глибин бабусиної скрині, загорнута у вишиваний рушник, і щодня читається. Часом пошепки. Часом уголос.

Допоки я ріс і вчився в школі у маленькому провінційному містечку на Вінниччині, «розкол» Російської церкви, вихід «філаретчиків» та бурхливе міжконфесійне протистояння 90–х проходили повз мене. У нас усі церкви були «московські». Але священики були свої, «тутешні», були звичайними «сільськими дядьками». Багато з них перебрали купу мирських професій перед тим, як почули божественне покликання, над багатьма з них парафіяни крадькома підсміюються, згадуючи, який батюшка був неповздержливий у молодості до молодиць чи самогону. Ці пристрасті часто не покидали священиків і після висвячення, що, разом із «магазинним» підходом до таїнств, хрестинно–похоронним прейскурантом, розмовами по «мобілці» та почухуванням круглого живота під рясою над гробом покійного, спричинило масовий відтік вірян до неопротестантських сект.

Звісно, переважна більшість цих отців гадки не мала, у чому різниця між Київським та Московським патріархатами, а «начальство» згори вимагало вчити нарід, тож отці вчили: молитви українскою мовою Бог не почує, бо вона «проста», «сільська»; хто ходитиме в церкву Київського патріархату, той накличе прокляття, хвороби і бідність на цілу родину і нащадків, потрапить до пекла і не отримає спасіння. Траплялися і гротескніші речі, як–то гастролі «Чудотворної ікони святого царя Миколи ІІ» чи попередження про те, що хто проголосує за Ющенка, того Антихрист значитиме печаттю на чолі.

У Києві я почав ходити до храму УПЦ Київського патріархату. Віру розбудили душевна потреба й обставини життя, а конфесія обиралася з патріотичних мотивів. Проте, приїжджаючи додому на свята, не відмовиш бабусі піти з нею до «московської» церкви. Розуміння почало приходити пізніше: справжній приклад віротерпимості отримав від старої гуцулки–заробітчанки, з якою жив на квартирі в столиці. Бабця з Яремчі, яка, здавалося б, мала бути фанатичною греко–католичкою, ходила до будь–якого храму — православного, греко–католицького, протестантського. Вона не мала змоги ходити до своєї церкви, чи їй було далеко, а часом — просто цікаво, а як воно «у них»? «Ходила–м до німців. То так файно отець співав, ніц не зрозуміло, але чути — то Божі слова!» Згадалися слова нашого районного благочинного, людини старшої, мудрішої та освіченішої за своїх сільських підлеглих–батюшок: «У Церкві ти цілуєш не руку священика і не руку митрополита, і не руку патріарха. Ти цілуєш руку Спасителя нашого Ісуса Христа!»

Вінчатися довелося на батьківщині нареченої, у закарпатському містечку, в щойно побудованій церкві Московського патріархату, бо Київського — не було в окрузі. Подейкують, вагітна дружина молодого священика цього храму власними руками носила відра цементу на його будову. В «напіводягнутій» церковці було особливо світло й урочисто. Співалося дивною сумішшю старослов’янської мови та закарпатської говірки, вітали одне одного українською. Ні про яку русифікацію не йшлося. Усі ці храми — наші, і наші всі ці Церкви. Коли «нагорі» зміниться юрисдикція, щось зміниться і тут. Проте ми залишимось українцями, залишаться українськими наші церкви і наші священики. І наш Бог залишиться тим же.