Осквернив комп’ютерну гру? В тюрму!

01.10.2009
Осквернив комп’ютерну гру? В тюрму!

Уве Бол зняв арт­хаузний фільм. Неймовірність цього факту потребує тлумачень. Це майже те саме, якби Андрій Кокотюха видав книжку «Нотр дам де Каменяр: криза патерналізму в конфлікті семіотики», і ця праця спричинила б нечуваний фурор у середовищі літературознавців та філософів.

Порівняння, звісно, не дуже коректне. Бо легше уявити Кокотюху в ролі автора наукового бестселера, ніж Уве Бола, котрий зумів уникнути чергового провалу. Протягом багатьох років доктор Уве нещадно воює з власною ганебною славою. Можливо, саме ця його нетерпимість до критики й перетворила німецького невдаху на одіозну фігуру сучасного кінематографа.

«Найгірший режисер сучасності» взагаліто спеціалізується на стрічках за мотивами комп’ютерних ігор. Завдяки цьому його з однаковим ентузіазмом цькують і кінокритики, і геймери. Володар найнижчого рейтингу IMDb (2,2 за десятибальною шкалою) примудрився створити більш як два десятки фільмів, кожен з яких знаменувався гучним провалом. Бездарність екранізацій Уве Бола спричинила появу у всесвітній мережі петиції «Зупиніть д­ра Уве Бола!», під якою на цей момент зібрано більш як 343 тисячі підписів (активність громадськості значною мірою простимулював сам режисер, який пообіцяв припинити свою режисерську кар’єру, якщо кількість його «опонентів» сягне мільйона осіб). У відповідь на цю кампанію режисер вигадав не менш екзотичний спосіб «пошуку істини»: най­запеклішим своїм критикам Уве пропонує з’ясовувати стосунки у боксерських поєдинках. Уже відбулося п’ять таких боїв — і в усіх Бол переконливо натовк пики своїм гнобителям.

Тож інформація про українську прем’єру нової стрічки Уве «Стоїк» вартує не меншої уваги, ніж повідомлення про контакт із цивілізаціями сусідніх галактик. Щоправда, йдеться про «обмежений прокат», але для фільмів Бола — це величезне досягнення.

Ще більшою несподіванкою є жанр стрічки. За всіма вторинними ознаками «Стоїк» — авторське кіно, жорстока тюремна історія, в основі якої — реальні події.

Чи може режисер, який неодноразово зазнавав краху в масових жанрах, раптом створити серйозну психологічну драму? У контексті всієї творчості Уве Бола таке запитання видається комічним, але оминути його неможливо.

Усі події цього герметичного фільму відбуваються в тюремній камері. Четверо в’язнів. Для одного з них — «дуже невдалий день». Його б’ють, ґвалтують і убивають, намагаючись імітувати самогубство. Якби нашій сумнозвісній моральній комісії знадобився хороший орієнтир, що таке абсолютна жорстокість і насильство, — то це він і є; сходіть у кіно, шановні експерти. Сцени катування розріджені фрагментами допитів трьох в’язнів, які й становлять сякутаку психологічну цінність. Бол вибудовує свою оповідь за принципами документалістики. Цей аскетизм стилю рятує його від суто ігрових неточностей. А добряче модифікована алкоголем фізіономія Едварда Ферлонга («Термінатор­-2», «Американська історія Ікс») настільки пасує екранному психопату й циніку, наче актор навмисне «готувався» до такої ролі.

Поза сумнівами, Уве Бол здивував публіку, але ж не настільки, щоб повірити у раптове пробудження генія, котрий тим часом і далі клепає комп’ютерні екранізації (наступного року вже заплановано до виходу аж три стрічки). «Стоїк» — це фільм, який відбувається у пенітенціарних закладах усього світу, й важко навіть порахувати, скільки вже було спроб гаркнути на все горло, що «систему треба змінювати». Нічого не додає він і до розуміння природи людського звірства. Проблема поєднання в одній людині патологічного боягузтва і жадоби до приниження інших також не нова. Що залишається? Хіба що максимально жорстке зображення насильства та безпорадності, але й це вже своєрідний арт­хаузний стандарт сьогодення. Коли немає нових ідей, можна просто випустити кишки.

«Стоїк» — це своєрідна помста глядачам, яких так смішили зомбі й вампіри з попередніх робіт Бола. З тим­таки успіхом він міг би з’являтися на прем’єрні покази якихось своїх неіснуючих фільмів і дубасити всіх присутніх бейсбольною битою. Навряд чи хтось назвав би це хуліганством. Радше — ще одним арт­хаузним успіхом режисера.