Плавки для олігархів

24.09.2009

«Хто з вас уперше на металургійному підприємстві?.. А ви? Вже були? І після цього одягнули сюди білу сорочку?!!» — представник Алчевського меткомбінату зустрічає групу журналістів на в’їзді до підприємства. Вже через кілька хвилин переконуєшся, що людина має рацію: територією краще пересуватися у спеціальному одязі та не менш спеціальному взутті, а «цивільні» туфлі разом зі штанами миттєво перетворюються в аналог робочої уніформи. Втім це брудне виробництво традиційно приносить державі до 40% валютної виручки. А гостра криза галузі, яку ми спостерігали до травня нинішнього року, спричинила падіння ВВП, обсягу промислового виробництва та поставила окремі регіони країни на межу соціального вибуху.

 

Трохи несподівана радість

За статистичними даними, українські метпідприємства закінчили перший квартал 2009 року зі збитками 2,3 млрд. гривень (торік за цей період вони отримали прибуток 2,7 млрд. гривень). Але це вже, як кажуть, квіточки — за останній квартал минулого року металурги втратили цілих 3,5 мільярда. Втім сума збитків — поняття умовне. Так, генеральний директор АМК Тарас Шевченко стверджує, що тільки його підприємство за перше півріччя втратило близько двох мільярдів — враховуючи курсову різницю національної валюти!

Потім, наприкінці весни — на початку літа, металургійна галузь дивним чином ожила. Це виглядало трохи навіть алогічно, тому що ні світова, ні українська економічна криза не те, що не закінчилася, а й навіть, як вважає більшість експертів, не досягла дна. «Криза виявилася сильнішою, ніж багато хто очікував, — ділиться своєю думкою з «УМ» експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Олександр Жолудь. — Запаси на складах багатьох компаній, що споживають металопродукцію, спорожніли більше, ніж вони передбачали. Тож споживачі вирішили заповнити свої склади».

Восени ми побачили другий етап пожвавлення: скажімо, комбінат «Азовсталь» (належить до сфери впливу відомого бізнесмена Ріната Ахметова) з початку вересня перевів свій персонал на повний робочий тиждень. Втім гіпотезу, що такий крок треба пояснювати бажанням власника завоювати лояльність працівників напередодні виборів, можна і відкинути. Але про повне завантаження підприємства твердить також керівник Алчевського комбінату (АМК належить компанії «Індустріальний союз Донбасу», конкурентові ахметовської «СКМ». На відміну від «регіональної» «СКМ», «ІСД» близька до команди Юлії Тимошенко, а один із засновників компанії, Віталій Гайдук, навіть є радником Прем’єра та претендував на пост віце–прем’єр–міністра. — Авт.). Тарас Шевченко також не забуває про соціальну складову цього бізнесу. «Мене на ринку не питатимуть: «А яка чисельність працівників на комбінаті?». Там усе вирішує собівартість. Й існує міжнародна практика: на один мільйон тонн сталі, що її випускає підприємство, приходиться одна тисяча працюючих. А у нас...», — не називаючи точних цифр, він владно, з трохи награним розпачем махає рукою.

Бійся хвилі! Другої...

Зростання металургійного виробництва стало не тільки елементом втішної статистики про зростання промислового виробництва, а й аргументом урядової команди на захист тези Прем’єра, що Україна таки виходить з економічної кризи. Уряд прогнозує: металургія й далі набиратиме обертів, а значить, можна говорити про зростання обсягів валового внутрішнього продукту. Зрештою, коментарі команди Прем’єр–міністра на тему реальності прогнозованого показника ВВП на 2010 рік 3,7% починалися з фрази «Металургія нарощує обсяги виробництва».

Незалежні експерти, щоправда, значно скептичніші. Поряд із райдужною картинкою подальшого зростання, на яку посилається Юлія Тимошенко, існує версія «другої хвилі» кризи, яка має зачепити вітчизняне виробництво і насамперед металургію нинішньої осені. «Звичайно, «друга хвиля» дуже ймовірна, — каже «УМ» президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер. — У нас слабка, недиверсифікована економіка, тож ризиків існує чимало. Ситуація залежатиме від того, як ці ризики впливатимуть на реальність».

Чи не головний ризик — залежність українських металургів від експорту. Загалом по галузі ця цифра коливається на межі 80%. У передових підприємствах, технологія яких дозволяє випускати конкурентоспроможнішу продукцію, — і того більше. Скажімо, на АМК — понад 90%. «Наш бізнес нині затаївся і чекає, — каже гендиректор Алчевського комбінату. — Раніше ми мали щорічне зростання п’ять–сім відсотків. Сьогодні про таке і мріяти не можна». І це не перебільшення: українська металургія залежить від кон’юнктури західного ринку. Був у І кварталі минулого року шалений попит на український метал, що межував із фурором, сталевари почували себе дер­жавою в державі, підраховуючи астрономічні прибутки. Зменшив Захід споживання металу — чекають на кращі часи.

Сіли й чекаємо

Серед аналітиків існують дві діаметрально протилежні думки, як варто діяти у подібній ситуації. «Держава має скеровувати кошти, скажімо, на будівництво залізниць, — вважає відомий економіст Анатолій Гальчинський. — Це створить попит на метал, будматеріали».— «Частка споживання металопродукції всередині країни напрочуд мізерна, навіть збільшивши її вдвічі, ми не досягнемо відчутного ефекту, — опонує йому Олександр Жолудь. — Затрати при цьому будуть величезними, а ось ефект?» — «Звичайно, 90% — це небезпечний рівень експорту, — погоджується Тарас Шевченко. — Але що ж поробиш, якщо після розділу СРСР нашій дер­жаві у спадок дістався металургійний комплекс, який і став нашим «годувальником?».

На жаль, офіційної стратегії розвитку металургії, принаймні офіційно озвученої Прем’єр–міністром, у нашій державі не існує. Нинішній очільник Кабміну акцентує увагу переважно на успіхах та інвестиціях у галузь, які, за дивним збігом обставин, здійснюють члени її команди. Фінансові вливання у металургію роблять навіть під час кризи, і це не може не тішити. Так, «ІСД» упродовж останнього часу вклала близько двох мільярдів доларів в Алчевський комбінат, шановні Віталій Гайдук та Сергій Тарута фотографувалися з Юлією Тимошенко на фоні сталеплавильних іскор Дзержинського комбінату (Дніпропетровська область), який також відчув фінансове піклування з боку господарів; звітують про інвестиції і підприємства Ріната Ахметова та іноземні власники, найвідомішим з яких є господар «Криворіжсталі» «Міттал Стіл».

Але... «Я не можу стверджувати, що власники меткомбінатів стали щедрішими після початку кризи, — заявляє пан Пасхавер. (Свого часу аналітики звинувачували металургійних олігархів у небажанні інвестувати кошти у виробництво, і така політика призвела до зношення основних фондів. Подекуди — до 80%. — Авт.). — Кошти у ці підприємства вкладали завжди. Головна причина: йдеться про старе виробництво, і щоби не зменшувати свої доходи, доводиться інвестувати. Змушувати їх збільшувати фінансування, піднімати соціальні стандарти влада, звичайно, може, але це має бути напрочуд продумана політика: якщо бізнесмен не бачить свого прибутку саме тут і саме від цього виду діяльності, він займеться іншим. Власники метпідприємств завжди мають вибір: або вибрати для вкладання коштів їхні українські активи, або зарубіжні. Сплеск інвестицій, звичайно, можливий, але за однієї умови: якщо влада створить умови, за яких така щедрість буде вигідна. Сподіватися, що вони вкладатимуть кошти, виходячи з патріотичних міркувань, принаймні наївно».

Буде добре. Але не скоро...

Займаючи пасивну позицію, влада, по суті, консервує статус–кво. Тож наші металургійні потужності, нерідко створені ще в позаминулому столітті (перша доменна піч в Алчеську почала працювати в 1896 році. — Ред.) завдяки мільярдним інвестиціям залишаються на одному рівні. Власне кажучи, під час кризи розвиток металургійного виробництва законсервували й інші держави. Окрім однієї — Китаю. Комуністична влада цієї країни пішла на своєрідний економічний парадокс: виділяючи кошти, нарощувала виробництво сталі, незважаючи, що попит на неї зменшувався. Такий, на перший погляд, абсурд дає змогу китайським конкурентам витісняти українців із ринку металопродукції — особливо активно, коли закінчиться криза і ринок «рвоне» догори. «Сьогодні є цілком очевидним, що після відновлення виробництва Україна не зможе зайняти ті самі ринки. Принаймні за цими самими цінами, — прогнозує Олександр Жолудь. — Треба буде чимось поступатися». Поступитися у такій ситуації можна єдиним — прибутками.

Початок цього процесу бачимо вже нині. «Ситуація напрочуд жорстка, — каже Тарас Шевченко. — Ціни на ринку катастрофічно низькі. Доводиться вишукувати найнеймовірніші ресурси для зменшення собівартості».

Сьогодні існують різні прогнози, коли почне набирати обертів світовий ринок. Переважно вони ґрунтуються на дуже простій формулі: головні споживачі металу — машинобудування та будівництво. Нині обидві галузі переживають спад, і про відновлення можна говорити лише гіпотетично. З огляду на час, необхідний для «розгону», українські металурги зможуть наблизитися до власного «фурору 2008 року» не раніше ніж у другій половині 2010.

Це значить, що рожеві сподівання урядовців на металургію як локомотив ВВП є трохи перебільшеними. З іншого боку, оскільки заміни металу у світі поки що не знайдено, робота у металургів буде. Що стосується прибутків... Металургією в Україні нині займаються власні та іноземні олігархи так званого «першого ешелону». «Вони часто бідкаються, скаржаться на життя, але жоден із них не готовий продавати цей бізнес, — каже Олександр Жолудь. — Значить, зиск у металургії таки є». «І вони готові будуть поділитися коштами з державою, якщо будуть зацікавлені не у вивезенні коштів, а в тому, щоб залишити їх в Україні, — продовжує Олександр Пасхавер. — Йдеться про створення внутрішнього попиту: відкриті «вікна» і «двері» для капіталовкладень та про ну дуже банальні речі, які вже навіть соромно повторювати: сприятливі умови для розвитку бізнесу, боротьбу з корупцією...».

...«Ми — найкраще підприємство Європи. Такого обладнання не знайдете більше ніде, всі гості, які приїжджають, шалено заздрять! — пафосно коментує наш гід, подаючи руку дівчатам–журналісткам у вузькому та неосвітленому проході, на вузьких і вищерблених сходах, прорубаних явно ще в позаминулому столітті. — Щоправда, до цього виходу реконструкція ще не дійшла».