Кіно — це драма

Тим, хто в танку

Чи був основний лауреат кінофоруму сподіваним? Для когось — так. Адже стрічку ізраїльського режисера Самуеля Маоза «Ліван» (Lebanon) критики виділили одразу після прем’єри — на сьо­мий день фестивалю. Хоча інтрига тривала до останнього показу — дебютного фільму американського дизайнера Тома Форда «Одинак» (A Single Man), після перегляду якого публіка прицмокувала язиками: «Так, сильна картина». У загальному заліку «Ліван» обійшов роботи таких іменитих режисерів, як Майкл Мур, Патріс Шеро, Вернер Герцог, Джузеппе Торнаторе, Джордж Ромеро.

«Ліван» — це один день спекотного літа 1982 року. Камера виводить нас на поле, густо засаджене яскравими жовтими соняхами під мирним блакитним небом, потім раптом переміщає у замкнутий темний простір танка. Від цього моменту й півтори години до кінця фільму дії відбуватимуться у цій пекельній машині, де, як у пастці, опинилося четверо щойно мобілізованих хлопців: Херцель, Ассі, Шулік, Йігаль. Усім їм ледве за двадцять, і вони тихо бояться війни, чесно по–солдатському прикриваючи свій страх молодечою бравадою — лайкою чи супереч­кою, а то й еротичними спогадами. Так стається, що хлопці опиняються у справжній пастці: місто, яке вони мали пройти після обстрілу ізраїльськими військово–повітряними силами, опиняється під контролем недружніх сирійських солдат. «Прорвемося», — сказав би герой легендарної стрічки «У бій ідуть одні старики». Проте сучасне кіно про війну (якщо воно, звісно, знімається не в Росії) далеке від ідеалізації самопожертви й знищення ворога. На війні як на війні: кров, змішана з потом, породженим страхом.

«Актори проводили години в закритому темному контейнері, я хотів розвинути у них клаустрофобію, щоб вони емоційно були готові до жахливих умов обстрілу», — так режисер готував знімальну групу до зйомок. Як воно бути в танку і вперше пережити вбивство людини, Самуель Маоз відчув на власному досвіді: він сам був на тій війні 20–річним новобранцем, який натиснув на гашетку і... Розкурочене авто якогось селянина і він сам — із відірваними руками й ногами, але ще живий — такий результат першого пострілу його кінематографічного героя. Треба сказати, що «Ліван» — це вже друга спроба привернути увагу світу до цієї війни: минулого року вийшов анімаційний фільм «Вальс із Баширом» (реж. Арі Фольман), номінований на «Оскара», «Золоту пальмову гілку» й премію «Давид Донателло».

В унісон із «Ліваном» звучить і картина «Жінки без чоловіків» (Women Without Men) іранської художниці Шерін Нешат, яка отримала «Срібного лева» за кращу режисуру. І хоч там у центрі уваги — чотири жінки, все ж месидж той самий: ми проти війни. До слова, Нешат весь час з’являлася на фестивальних подіях із зеленою шаллю або у зеленому одязі як символ підтримки іранської опозиції проти новообраного президента Махмуда Ахмадінеджада. Про цей фільм «УМ» писала детальніше в номері №166 від 10.09.2009.

Самотні й розгублені

Упоравшись із дослідженням гуманітарних тем глобального масштабу, журі основного конкурсу (Енг Лі, Сандрін Боннер, Ліліана Кавані, Джо Данте, Анураг Кашьяп, Лучано Лігабуе, Сергій Бодров–старший) перейшло на особистості, тобто вирішувало, кому ж віддати нагороди за кращу акторську гру.

«Кубок Вольпі» найкращому актору отримав Колін Ферт, а найкращій актрисі — Ксенія Раппопорт. Колишній рафінований джентльмен із «Гордості та упередження» та «Щоденника Бріджит Джонс» — Колін Ферт — тепер перевтілився у гея, респектабельного викладача коледжу в Лос–Анджелесі 1962 року. Він — центральна фігура фільму Тома Форда «Одинак», знятого за мотивами однойменного роману Крістофера Ішервуда. Його герой Джордж переживає трагедію — смерть партнера, з яким він прожив 16 років. Життя для нього втрачає сенс: усе, що так звучить, коли людина почувається щасливою — смак, запах, колір. Втрату кольору життя глядач переживає разом із героєм, який усе бачить у приглушених відтінках сепії. Барви з’являються тільки тоді, коли до Джорджа приходять спогади, пов’язані із загиблим коханцем Джимом (Метью Ґуді). На тлі цих переживань Джордж вирішує піти з життя. Він ретельно планує самогубство, доходячи у своєму педантизмі до комізму: наприклад, коли ніяк не може вмоститися на подушках, щоб якнайзручніше прострелити собі череп, він залазить у спальний мішок, щоб застрелитися в ньому. Під час чергового етапу підготовки Джордж зустрічає студента Кенні (Ніколас Холт). Здавалося, життя продовжується, але Джордж нагло помирає у своїй спальні від серцевого нападу.

Фільм справляє враження справжньої особистої трагедії, яку можна відчути, лише втративши дорогу людину. І тут знову натикаємося на власний досвід режисера. «Це фільм про любов та ізоляцію, які, я гадаю, кожен із нас відчуває, тому це універсально... У мене були стосунки з одним і тим же партнером 23 роки», — зізнається 48–річний Том Форд. Режисер відкидає усі штампи, що визначають його фільм як роботу на гей–тематику, називаючи свою роботу «людською історією». Перед прем’єрою картини Форд зізнався, що боїться цього моменту, оскільки поставився до зйомок дуже серйозно: «Кіно — ось чисте вираження, а мода — дуже швидкоплинне й комерційне мистецтво». Чи не означає це, що Форд повністю перекваліфікується на режисера? Перше визнання він уже має — нагороду одного з найпрестижніших кінофестивалів світу й зізнання Коліна Ферта зі сцени кінопалацу на Лідо: «Я тільки міг сподіватися на зустріч із таким режисером. Томе, у моєму записнику завжди буде вільний час для тебе».

Про роль Ксенії Раппопорт у картині Джузеппе Капотонді «Подвійний час» (La doppia ora) «УМ» уже звітувала під час проведення фестивалю (№167 від 11.09.2009). Додамо лише, що ця нагорода повністю утвердила російську актрису як улюбленицю італійських кінематографістів. У 2007–му вона отримала нагороду «Давид Донателло» за роль у «Незнайомці» (Джузеппе Торнаторе). Минулого року була господинею Венеційського фестивалю. А тепер — стала його лауреатом.

Нагородою Марчелло Маст­рояні молодому артистові журі ощасливило Жасмін Трінку за роль дівчини–бунтарки у «Великій мрії» (Il grande sogno) Мікеле Плачідо.

Як відзначають, цього року директору Венеційського кінофестивалю Марку Мюллеру вдалося відібрати сильну програму, рівень показали як досвідчені режисери, так і новачки. Виходячи з переліку фільмів основного конкурсу, кінематографічний світ сьогодні переживає комплекс наслідків війни чи збройних заворушень, де і коли вони б не проходили («Ліван», «Жінки без чоловіків», «Баарія» Джузеппе Торнаторе, «Принц сліз» Йонфана, «Біла матерія» Клер Дені, «Велика мрія»), та драматичних переживань окремо взятої людини («Одинак», «Життя під час війни» Тодда Солондза, Патріса Шеро, «Білий простір» Франчески Коменчіні, «Містер Ніхто» Яко Ван Дормеля, «Мандрівник» Ахмеда Махера). Перефразовуючи відомий вислів: у кіно, як у житті — розгубленість, втрата орієнтирів, зневіра. Рефлексуючи на ці теми, режисери закликають світ стати м’якшим і людянішим.

ПРЕМІАЛЬНІ

Інші офіційні нагороди фестивалю:

Спеціальний приз журі — «Кухня духу» (The Soul Kitchen), режисер Фатіх Акін, Німеччина

Премія за найкращу операторську роботу — Сільві Оліве, фільм «Містер Ніхто» (Mr. Nobody), режисер Яко Ван Дормель, Франція

Премія за найкращий сценарій — Тоді Солондз, фільм «Життя під час війни» (Life During Wartime), США

Премія «Лев майбутнього» за найкращий дебют і 100 тисяч доларів — «Енгквентро» (Engkwentro), режисер Пепе Діокно, Філіппіни.