Уроки історії і психології

Те, що історія не має умовного способу, відомо всім. Тепер до цієї сентенції слід додати ще твердження Мікеле Плачідо, що історія не має минулого. «Минуле, яке актуальне сьогодні», — лейтмотив нової стрічки Плачідо «Велика мрія» (Il grande sogno). Мікеле Плачідо знімає фільми з 1990 року, але для нас він так і залишиться актором, який відтворив на екрані незабутній образ поліцейського, принаймні допоки його режисерська робота не здобуде серйозну кінематографічну нагороду й не перекриє лаври «Спрута». «Велика мрія» — один із таких шансів. Проте навряд чи фільм ухопить «Золотого лева» — надто очевидні асоціації із «Мрійниками» (2003) Бернардо Бертолуччі, й не на користь Плачідо — хіба «Кубок Вольпі» за кращу акторську гру.

Сценарій «Великої мрії» охоплює події 1968 року в Італії: протести лівих студентів, що спровокували жорстоку реакцію влади. На цьому тлі розгортається драма однієї звичайної буржуазної сім’ї, або, як би у нас сказали, сім’ї середнього класу. Діти правильних батьків захоплюються рухом свободи: сини потрапляють під нагляд поліції, а дочка, вихована в католицьких традиціях, крім того, ще й переймається ідеєю вільного кохання. Хоча бути з тим, до кого серце лежить, їй заважають ідеологічні й життєві принципи. Зрештою, драма обертається у звичайний плин життя: пристрасті, що вчасно відбурлили у молоді роки, поступаються місцем життєвому досвіду.

Коли дивишся фільм, від самого початку не залишає думка, що це те ж саме, що було у «Мрійниках»: хоч деталі різні, проте суть одна. «Коли ми почали писати сценарій, то дізналися, що Бертолуччі знімає «Мрійників», — виправдовується Плачідо. — Тому вирішили відкласти роботу й подивитися, що у нього вийде. А два роки тому знову взялися за той сценарій». Сивоголовий і з білими вусами Плачідо, якому вже 63 роки, вказує на одну суттєву розбіжність між картинами: та була про буржуа, ця — більше про пролетаріат. Важко не погодитися з автором, якщо брати до уваги, що картина мало не автобіографічна («Це мій власний доменник»), де в центрі стоїть парубок, який вирішив скинути уніформу поліцейського й стати актором. Ніколо, кінематографічне альтер–его Плачідо, саме той хлопець, від якого відреклася поборниця свободи Лаура. Молоді актори Рікардо Скамарчіо і Жасмін Трінка вправно зігра­ли молодь кінця 1960–х: коли ще не можна, але вже хочеться. Їхнє відтворення пристрасної любові підсилює ще й музичне оформлення стрічки, що є ще одним приводом зняти капелюха перед Мікеле Плачідо. Композиції Ніколаса Пйовані то задають загальний тон подіям, то відтіняють їх. Інший вдалий прийом режисера — псевдохроніки, створені зі знятого матеріалу й «перефарбовані» в чорно–білі кадри.

У будь–якому разі «Велику мрію» треба лише хвалити, оскільки щонайменша критика викликає в режисера бурхливу реакцію. Плачідо неймовірно розхвилювався й розкричався під час прес–конференції, коли йому закинули, що фільм продюсований компанією «Медуза», яку нібито контролює прем’єр–міністр Італії Сильвіо Берлусконі. «А де мені шукати гроші, щоб знімати фільми? Що за дурне питання!» — не стримував емоцій Плачідо, реагуючи на питання німецької журналістки. Дійсно, адже держава гроші не дає, їх дає прем’єр–міністр, у руках якого зосереджена потужна медіа–імперія Італії.

Ще один урок історії на 66–му Венеційському кінофести­валі дав російський режисер Олександр Сокуров (програма конкурсу «Горизонти»). Його документальний фільм «Читаємо блокадну книгу» — начитка спогадів про блокаду Ленінграда, які записали у 1960–ті Даніїл Гранін й Алесь Адамовіч. Фактично статична камера (рухається тільки назад і вперед) фокусує увагу на людях, які відтворюють тексти просто у студії звукозапису. Вони різного віку, професій, статей та інтересів: актори, військові, студенти, школярі, адепти сучасного мистецтва й очевидці цих подій. Слухати це без сліз неможливо: те, як їли землю, варили шпалери та ремені, й готові були вбити ближнього за 125 грамів хліба. Але вже десь на 15–му спогаді втрачаєш нитку оповіді. Тема залишається, але міняються герої: не 1942–го, а 1932–го. У пам’яті спливають спогади діда про те, хто кого з’їв, хто під яким тином помер опухлий від голоду, й як він сам вижив у ті страшні роки. Хоч і не прийнято ділити горе на своє й чуже, проте факт очевидний: їхня біда має право на існування, наша — ні. Після завершення показу (не всі витримали до кінця, а хто витримав, той довго підтримував картину оваціями) мені довелося стати учасником зйомок фільму про фільм — тим глядачем, який ділиться своїми враженнями. Чесно поділилася й чесно розповіла про український Голод 1932—1933 років. Тепер цікаво, чи залишать цей коментар в остаточній версії?..

...Наприкінці відійдемо від спірних тем історії й згадаємо про вчорашню прем’єру конкурсного фільму «Подвійний час» (La doppia ora), дебютну картину італійського кліпмейкера й режисера реклами Джузеппе Капотонді. Капотонді обрав безпрограшний варіант: зняв психологічний трилер з елементами детективу, такий фільм завжди цікавитиме публіку. Тим паче що в головних ролях — яскраві Ксенія Раппопорт та Філіппо Тімі (дуже схожий зовні на Хав’єра Бардема). Режисер із точністю майстра короткого жанру вибудував усі психологічні ходи й повороти так, що не можна відірватися від сюжету: разом із головною героїнею Сонею ти прагнеш будь–що з’ясувати, чому випадкова смерть нового друга так вплинула на психіку жінки. Наприкінці автори сценарію підкидають ще одну головоломку: чи є Соня жертвою, чи злочинцем? Чудова гра Ксеніїї Раппопорт не дозволяє дати однозначну відповідь на це питання, бо в ній, у жінці, присутній і ангел, і демон...

Нагадаємо, що завтра, 12 вересня, оголосять лауреатів 66–го Венеційського кінофестивалю. Перед церемонією закриття спробуємо переглянути єгипетську стрічку «Подорожній» (The Traveler) Ахмеда Ахера та німецьку «Кухню духу» (The soul kitchen) Фатіха Акіна, обидві в основному конкурсі. Сьогодні ж покажуть останні конкурсні стрічки: фільми «Одинак» Тома Форда з Коліном Фертом та Джуліаною Мур і «Містер Ніхто» Яко Ван Дормаеля із Діаною Крюґер. Слідкуйте за матеріалами в «УМ».