Андрій Халпахчі: Ми не створюємо українське кіно, ми створюємо інформаційне поле навколо нього

10.09.2009
Андрій Халпахчі: Ми не створюємо українське кіно, ми створюємо інформаційне поле навколо нього

— Пане Андрію, чи є у вас можливість відбирати вітчизняні фільми чи берете все, що пропонують, адже кіновиробництво в Україні дуже обмежене.

— Усе, що стосується кінофестивалів, то вони відбирають фільми. А на кіноринок відбору немає, але ми беремо все–таки фільми, у яких є потенціал. Крім того, є позиція продюсерів — чи вони зацікавлені представляти цей фільм, чи ні, бо ми не маємо прав на ці фільми, не узгоджуючи їх з Міністерством культури або з продюсерами–виробниками фільмів. Але ось, наприклад, у Мюнхенському кіномузеї люди дуже освічені, вони видали Дзігу Вертова на DVD, тобто знають світове кіно і знають українську класику, не завжди ідентифікують, що це Україна, але знають, що це класика. Вони, наприклад, зацікавилися Кірою Муратовою, директор кіномузею сказав, що це його улюблений режисер. Він дуже хотів показати її ранню роботу «Короткі зустрічі», і німці допомогли нам реставрувати цю копію. Вони не просто погодилися показувати все, що ми їм запропонували, вони попросили надіслати всі DVD, щось не прийняли, не буду називати що, а щось попросили показати додатково. Тобто все ж таки програма формується із закордонною стороною — вони і оцінюють потенціал своїх глядачів, і свою зацікавленість у цих фільмах. З огляду на те, що «Земля» Довженка дуже часто демонструється там — в німецькому архіві є власна копія, вони нас просили привезти «Мічурін» Довженка — єдиний фільм, який вони не показували. Поки ми відшукали копію, уже з’ясувалося, що немає вільних сеансів, бо там усе дуже чітко — вони друкують квартальний каталог усіх показів, і це вже офіційно оголошено, що в рамках цього семестру проходить тиждень українського кіно.

— Наскільки оновиться склад фільмів, які ви представлятимете наступного року на фестивалях і кіноринках?

— Знаємо, що є нові фільми, які ми готові показувати. Але що будемо везти на Берлінале, ще важко сказати, бо деякі фільми — Вілена Новака, молодого режисера Валентина Васяновича — ще не готові, хоча мали бути закінчені ще навесні чи взимку.

— Як реагують режисери, яких ви не берете з собою на кіноринки і Дні кіно? Є певний ажіотаж навколо Кінофундації?

— Молодь, звичайно, зацікавлена, але, на щастя, більшість із них десь працює, іноді просто не можуть поїхати. Ну, наприклад, Кіра Муратова не змогла поїхати на Московський фестиваль через стан здоров’я, вона збиралася в Мюнхен, але зараз її фільм прийнятий у Торонто і плани трохи змінилися. Ми хотіли, щоб із нами поїхав Юрій Іллєнко, але тут ми представляємо його стару картину «Криниця для спраглих» і його операторську роботу в «Тінях забутих предків», а в Польщі ми покажемо «Мазепу», і він каже: я хочу їздити вже з «Мазепою», з останнім фільмом. Зараз він його трохи доробляє — має вийти нова версія, тому він каже: в «Криниці для спраглих» я вже все зробив давно, мені нецікаво з ним їхати, давайте з «Мазепою». У нас не так багато метрів — таких, як Кіра Муратова, Балаян, Юрій Іллєнко, тому, безумовно, ми будемо залучати і їх, і їхні фільми. Ми весь час намагаємося поєднувати минуле, сучасне і майбутнє.

— Nemiroff — це ваш ексклюзивний партнер, чи ви готові працювати і з іншими компаніями?

— Безумовно, ми зацікавлені в партнерах, бо планів дуже багато. І хоч Nemiroff докладає багато зусиль і фінансів, ми можемо зробити більше проектів. Зараз нам допомагає компанія МАУ якимись знижками на квитки, розмовляємо з однією туристичною фірмою щодо фестивалю українського кіно в Греції наступного року. Ну а алкогольний партнер у нас один і постійний, ми з іншими працювати не будемо.

— Який річний бюджет кінофундації?

— Він складає п’ять мільйонів гривень.

— І він складається тільки з грошей Nemiroff? Інших джерел немає? Наприклад, Мінкульту?

— Міністерство культури невеличкі гроші все ж таки давало. Вони докладали гроші до фінансування каталогу українського кіно, загалом за рік їх внесок складав близько 80 тисяч гривень.

— Ви сказали, що самі субтитруєте копії, які Міністерство надає вам безкоштовно. Яким чином це відбувається?

— Наймаємо людей. Постійно у нас у кінофундації працює тільки троє людей, але на окремі проекти ми звертаємося до інших фахівців — перекладачів, компаній, які роблять субтитри. Найчастіше це електронні субтитри, і найбільша робота тут — зробити якісний переклад. Коли ми робили покази в Парижі, то нам перекладав дуже відомий французький критик українського походження Любомир Госейко, бо все ж таки французька у нього перша мова. У Німеччині кіномузей знайшов нам перекладачів, які робили німецький переклад.

— Ви задоволені роботою кінофундації?

— Ви знаєте, це як питання: що зроблено після Помаранчевої революції — всі думали, що це буде манна небесна. А зроблено насправді дуже багато, нарешті ми живемо в демократичному суспільстві, просто ми не вміємо оцінювати сьогодні, що зроблено за цей короткий проміжок часу. Я думаю, що ми зробили досить багато, але дійсно термін, за який можна щось зробити, — це хоча б п’ять років. Коли ми зробили каталог українського кіно і представили його в Берліні, до нас підходили з таким здивуванням: «Є українське кіно? Є інформація про нього? Скільки років ми шукали інформацію про українське кіно і нічого не могли знайти». А вже цього року в Берліні, коли ми видали вдруге каталог, багато людей приходили, щоб конкретно взяти цей каталог, вони знали, що в нашій організації вони знайдуть детальну інформацію про стан сучасного українського кіно. Багато було зроблено для можливості копродукції з Україною. Ви знаєте, Шерін Нешат із українською «Сота Сінема груп» бере участь у Венеційському кінофестивалі, є копродукція з Отаром Іоселіані, Марина Кондратьєва, яка готує другий фільм, на Каннському кінофестивалі знайшла копродюсерів з Італії і Німеччини, тобто є така робота, яка поєднує Україну в кінопроцесі з іншими країнами світу. Це теж дуже важливо.

Коли щось робиш, завжди чимось не задоволений: хотілося б краще, хотілося б більше. Але все ж таки зроблено досить багато, просто треба поступово розрахувати і час, і свої зусилля, неможливо, як хотіли, зразу з неоліту прийти в комунізм. Отакі вони у нас комуністи з неоліту й залишилися. Тому треба просто зрозуміти, що так, як Україну треба поступово розбудовувати — країна не може розквітнути «сьогодні на вчора», так і з популяризацією українського кіно. Ми не створюємо українське кіно, ми створюємо інформаційне поле навколо українського кіно. І, судячи з резонансу з–за кордону, — ми щомісяця отримуємо пропозиції зробити фестиваль українського кіно, наприклад, у Південній Кореї, в Лівані, в Канаді, в Британії, багато інших міст Німеччини до нас зверталися — вони дуже активні, маємо пропозиції з Австрії, з Греції, успіхи є. Зараз ми розуміємо, що цікаво щось робити не просто самотужки, а мати партнера за кордоном, який зацікавлений показати українське кіно.

— Це, мабуть, так ви зазвичай відповідаєте тим, хто каже, що кінофундація влаштовує бучні фуршети за кордоном у той час, як продавати на кіноринках і представляти на фестивалях нічого.

— Ну, ви знаєте, по–перше, фестиваль походить від слова фест — свято, а яке ж свято без застілля? І це теж дуже важливо, бо це створює спеціальну атмосферу спілкування людей, коли люди знайомляться, на таких вечірках зав’язуються якщо не готові контракти, то принаймні домовленості про зустрічі і обмін ідеями. Це такий антураж, який прикрашає будь–яку подію. Але це ні в якому разі не «розгуляй», бо ми самі дуже економно використовуємо гроші. І коли цього року в Каннах уже вдруге був український павільйон, я запропонував Nemiroff не влаштовувати прийняття, бо нічого нового ми не привезли, фільму в конкурсній програмі немає, ми вже вдруге на фестивалі, тож обмежилися невеличкими коктейлями і пригощанням гостей, які заходили до нас у павільйон. Ми вирішили, що в цей кризовий рік нема сенсу робити прийом. До речі, всі, хто цього року влаштовував прийоми, робили їх набагато скромнішими.

Але з іншого боку, якщо на кінофестивалі «Молодість» оголосити, що не буде прийому на честь відкриття, я уявляю, що напише преса, бо все ж таки всі чекають і цієї події теж, адже фестиваль — це свято.