Україна таки не Росія

20.08.2009
Україна таки не Росія

Президент РФ Дмитро Медведєв: заява з позицій сили, але зі слабкими аргументами. (Фото Рейтер.)

Ніби лист як лист — одного керівника держави до другого. Зрештою, які проблеми. Але якось стало неприємно. Приватно прикро. Навіть не за Україну — за Росію. Справді гарну країну. Населену добрим і стражденним народом, від чийого імені формально промовляє президент Медведєв.

 

Президент і корпоративний директор

Різниця між Ющенком і Медведєвим очевидна. Це, як не дивно, статус. Ющен­ка «просто» обрала більшість українських виборців. Медведєв же став наступником глави корпорації імені Путіна, фактично — призначеним в.о. директора потужної держави. Не нам оцінювати цю внутрішньоросійську проблему. Але порівняти з Україною варто. У нас, коли результати виборів були сфальшовані, мільйони людей стали на захист свого вибору. Так народився «феномен Майдану», без ідіотичних байок про американські валянки і роздачу грошей. І це минулося без крові. В ситуаціях політичних криз, коли Ющенку треба було вибирати — поділитися владою чи пограти м’язами спецслужб, він віддавав шматок влади своїм опонентам. Але не переступав незримого християнського рубежу, не вдавався до політичних убивств чи гебешних спецоперацій. У Росії ж розправи державної машини з інакодумцями — щоденна справа.

«У чому сила, брате?»

Основним наріканням на Ющенка є його недостатня жорсткість. Хоча особисто я в цьому бачу неабиякі плюси. Адже комфортно жити в країні з Президентом–демократом, а не з президентом, котрий захоче побавитись «у солдатики». Жодна російська мати, котрій привезли сина в цинковій труні з чеченської чи грузинської воєн, не тішиться з «сили» двох останніх президентів РФ. Не чути подяк за непоступливість російського керівництва і від родичів жертв терактів та звільнення заручників на Дубровці і в Беслані.

У Росії, країні «сильного президента», точаться війни, регулярними є політичні розстріли, забороненими — маніфестації інакодумців, хронічною — відсутність прямого телеефіру, фактично дозволеними на державному рівні — ксенофобські прояви. А в нас — цукор подорожчав і «порядку нема». Хоча, ясна річ, «сильним і страшним» пишатися значно легше, «ніж добрим». Натомість із «добрим президентом» не страшно жити в одній країні, не страшно нарікати на нього по мобільному телефону. А от «сильного президента» — не покритикуєш; нема жодного російського телеканалу, котрий пропустив би таке в ефір. Навіть парламент РФ, Державна дума, — не місце для політичних дискусій, як зізнався її спікер, на відміну від Верховної Ради України.

Небезпека українського успіху

Серед аргументів на користь «правильності» курсу «путінізму–медведізму» наводять нібито стрімкий розквіт Росії; паралельно не змовкають голоси кремлівських технологів, котрі переконують у беззмістовності «українського проекту». Нема, мовляв, України, а є марні зусилля хохлів, обдурених та куплених «помаранчевими» на Майдані. А воно й не дивно, що величезні інтелектуальні потужності Кремля йдуть на антиющенківську пропаганду. Успіх демократичної України є критичним для нинішніх провідників Росії. Але хоча телеефір у них «кривий», кордон — відкритий і пересічні росіяни потроху переконуються на власні очі, що в Україні не все так, як утовкмачує пропаганда. Навіть пародійний відеоролик, що висміяв і «опустив» звернення Медведєва, оперативно виготовили не в Києві, а в Москві. І ця сатира від російського інтелектуала Олега Козирєва стала значно популярнішою темою в інтернет–просторі, ніж власне відозва президента РФ.

Гучна антиукраїнська та антигрузинська істерія потрібна Кремлю, аби якось переключити увагу із власних проблем на чужі. Але життєвий рівень в Україні та Росії, попри критику, таки співмірний: Україна без власних енергоресурсів якось дає собі раду. А от чи ефективною є економіка Росії? Впала ціна на нафту — і посипалися всі «нанотехнології російського прориву». Перестали через світову кризу купувати метал — почали скукожуватися програми «підіймання з колін». І нехай українці в космос літають не активно — головне, що літають на відпочинок до Туреччини та Єгипту.

Що сказав би Пушкін?

У посланні президента Медведєва пролунав закид щодо псевдообмеження розвитку російської культури в Україні. Відштовхуючись від цього, давайте спитаємо: як оцінили б реалії життя в сучасній Росії великі російські письменники? Цікаво, в який спосіб Салтиков–Щедрін описав би зажирілий російський генералітет? Невже схилився б у поклоні, дякуючи за «наше щасливе всьо»? Чи, може, Лермонтов підтримав би «сортирне правосуддя» у чеченському питанні? Чи перекроїв би Гоголь свої «Петербурзькі повісті» і «Мертві душі» на догоду душителям слова? То ж за що борються «великі просвітителі» з Кремля: за використання російської літератури як інструменту русифікації чи за справді високі вартості російських геніїв слова? Й не знати, чи не схотів би Олександр Пушкін, якби жив тепер, переїхати, скажімо, до Києва. Адже в Україні дихається неспівмірно легше, і це визнає багато російських інтелігентів. Багато й переїжджає.

Голодомор, або «Кушать подано»

Чи є голод в СРСР 20–х і 30–х років трагедією для кремлівських провідників, достеменно невідомо. Категорії, в яких він описується із Москви, звучать надто розпливчасто, та й справа ця губиться та тлі решти злочинів радянської влади. Зрозуміло, чому російські керівники не рвуться витягати архівні матеріали і засуджувати комуністичних катів, — це пояснюють терміни «державна спадковість» і «естафета еліт». Ну не можуть не впливати на підсвідомість випускника дзержинських університетів його вчителі та колишні начальники з відомства Берії. А в послідовності Володимиру Путіну не відмовиш — якщо була присяга на вірність СРСР і партії, то вона й залишилася — і в ментальності, і конкретних проявах.

А от чи керівництву сусідньої держави оцінювати, як українці ставляться до терору голодом, влаштованого на нашій, українській землі? Наших людей, родичів наших, погинула страшна смерть безміру. І ми це визнаємо. І досі у скорботі. Язик не повернеться мірятися «мільйонами трупів», але вшануванням пам’яті «своїх» жертв у Кремлі мали би перейнятися також. І повитягувати архіви без купюр, назвавши, хто й чому проводив геноцид проти українського селянства і яка роль у цьому Комуністичної партії. Натомість, слід визнати, кремлівська ідеологічна машина бореться не просто з фактом визнання Голодомору в Україні, а з гуртуванням українців навколо спільної, національної трагедії. Метод Кремля — роз’єднувати, щоб панувати.

Заперечення Голодомору як української трагедії має й інший підтекст — мов­ляв, якщо українців і України нема, то який тоді «окремий голод»?..

А крім злочину Голодомору, був і злочин депортацій безневинних людей. Мороз іде по шкірі, читаючи спомини пані Якубовської про її перебування на виселенні: «Потім стали помирати діти. За зиму померло 300 дітей. Хворій Ірочці хтось подарував привезену здалеку березову гілку, так вона з цією гілочкою і померла. Хтось віз глину... Попросили відро цієї глини; коли вона осіла, цією водою обмили тільце дитини. Зі столу робили труну... Ніхто не плакав, бо всі з жахом чекали на смерть своїх дітей...» Тож чи вправі Кремль закидати нашим людям, що вони не мали ілюзій з приводу радянської влади і йшли в антикомуністичну партизанку УПА? І не дивно, що діти та онуки репресованих не хочуть пробачати тим, хто вів їхніх родичів на страту та муки.

А судді хто? І хто герої?

Нема в Україні героїзації нацистських посіпак, як про те кажуть у Росії. Нема. Але ніхто не дарує злочинів і комуністам, котрі не менше за гітлерівців помордували народу. У чому велич «великих полководців», котрі відправляли сотні тисяч солдатів на швидку смерть в околицях Берліна тільки для того, щоб перемогти першими, взяти під контроль більше території? Це ж не міфологізовані бандерівці покромсали стільки радянських воїнів. У Москві не звикли рахувати тріски, що летять під час рубання лісу. Але ж цей лік вели матері, дружини і діти солдатів.

І не в Україні ставлять пам’ятники Сталіну — соратнику Гітлера в окупації Польщі, Литві, Латвії та Естонії, нехай і з меморіальним «гарніром» у вигляді Рузвельта і Черчілля.

 

ОПИТУВАННЯ
Російські інтелектуали обирають Ющенка

Цікавими є результати голосування відвідувачів сайту радіостанції «Ехо Москви». Відповідаючи на запитання, за кого ви проголосували б на виборах Президента України, якби вони відбулися найближчим часом, а у вас було б право голосу, переважна частина аудиторії висловилася на підтримку Віктора Ющенка. За чинного Президента України станом на 16:30 вчорашнього дня віддавали свій віртуальний голос 35,1% опитаних. За Юлію Тимошенко — 22,4, Арсенія Яценюка — 10,7, Віктора Януковича — 10,4, Петра Симоненка — 3,2, Володимира Литвина — 2,6. Загалом проголосували 4160 респондентів.

Слід відзначити, що слухачами «Еха Москви» та відвідувачами сайту цієї радіостанції є переважно російська інтелігенція.

 

ОЦІНКИ
Литвин підтримав Медведєва

До обговорення відозви Дмитра Медведєва ще раз долучився Володимир Литвин. Голова Верховної Ради України поповнив загін вітчизняних політиків, котрі не бачать у гучній заяві російського лідера жодної загрози Українській державі та неповаги до неї і вважають за краще «прогнутися» перед Кремлем. В інтерв’ю радіостанції «Ехо Москви» Литвин назвав справедливими окремі закиди Медведєва на адресу України і погодився із заявою президента РФ про те, що до зміни українського керівництва нормальних відносин між Росією та Україною не буде. «Замість обговорення дискусійних моментів українська сторона намагається іноді... докоряти старими бідами Росії [, а цього робити] не варто», — каже Голова Верховної Ради, зауважуючи, що наслідком такої політики Ющенка є «політична ізоляція України».

Водночас Литвин висловив думку, що Віктор Ющенко «повинен аплодувати» такій заяві Медведєва, адже «це дозволить йому консолідувати під своїми прапорами тих людей, що розглядають Росію, м’яко кажучи, прохолодно і бачать у ній джерело всіх наших лих». Литвин передбачає: відбудеться перехоплення Ющенком електорату в Юлії Тимошенко та Арсенія Яценюка.