Герой не нашого часу

25.07.2009
Герой не нашого часу

Джонні Депп у ролі романтичного бандита.

Можливо, у свідомості американців фільм про Джонні Діллінджера та його бандитів дійсно відповідає оригінальній назві картини «Вороги суспільства» (Public enemies — список найбільш небезпечних злочинців, опублікований ФБР у 1933 році). Але для нас, неамериканців, коротке і змістовне «Джонні Д.» (як перейменували картину для есендешного прокату) говорить лише про одне — Джонні Депп. Деппу довелося зіграти героя з такими ж ініціалами, тим же ім’ям і подібним крутим характером: «Якби він (Діллінджер) попросив мене пограбувати з ним банк, я б негайно погодився. Завтра ж».

Чи не тому, дивлячись на екран і намагаючись абстрагуватися від персони актора, все одно замість уявного «ворога суспільства» бачиш лише красунчика Деппа. Елегантного, звабливого у своїй маскулінності, хоч і дещо грубуватого злодія із легендою Робіна Гуда. «Нам не потрібні твої гроші, містере, тільки гроші банку», — кидає він артистично бідаці, виносячи з установи кругленьку суму, в якій, очевидно, є лепта інших небагатих американців. Депп, як кожен актор, який поважає себе і професію, зауважував, що намагався не показувати Діллінджера однобоко: «Правда, хочеться зробити його хорошим? Не хочеться паплюжити... Але згладжувати гостроту особистості людини, яку я граю, також не хочеться».

Урешті–решт вийшов якщо не позитивний, то милий герой: попри те, що з дурної голови б’є вусатого дядька в гардеробі (просто дістав чи хочеться покрасуватися перед дівчиною?), трощить кістки поліцейським і у погоні бездумно спустошує магазини автоматів. На це все він має залізне алібі: «Я тебе не покину». Фраза, яка звучить ще на початку оповіді й адресована майбутній подружці Біллі Фреше (Меріон Котіяр), стосується всіх, хто йому близький, і робить із нього героя. Зрештою, Діллінджер поплатиться за надмірну відданість — бандита здасть одна з його кола лише за обіцянку не бути депортованою до рідної Румунії. Пригадується, що творці наголошували на важливості створення психологічних образів головних героїв: очевидно, це надто тонка матерія, яку якось важко вловити. Щодо психологічних сцен, то це, без сумніву, фінальні кадри з Діллінджером: те, як він плавно рухається у натовпі, як на нього йдуть мисливці з високо піднятою зброєю, як він приречено посміхається, як куля прошиває йому череп ззаду, як блідне обличчя подружки і як судомно стискаються його губи...

Так і хочеться поплакати разом із героїнею Котіяр. Ставши зіркою завдяки ролі Едіт Піаф («Життя у рожевому світлі»), актрисі вдалося вискочити з образу подружки непересічного чоловіка («Таксі»), але у «Джонні Д.» вона знову втрапила у ті ж сіті. Француженка відтворила характер звичайної дівчини з гардеробу, в яку закохався легендарний бандит. Цей факт міг дати їй реалізацію мрій про достаток і свободу, натомість після загибелі Діллінджера її життя застигає десь в американській глибинці. Хоча неймовірний шарм Котіяр, її зваблива посмішка і по–дівочому наївні очі залишають при думці, що у дівчини був хоч якийсь потенціал.

Поки на екрані дві з половиною години тривають перипетії гангстерських розборок, у голові починають з’являтися непристойні асоціації з «Бригадою»: вчувається якась спільна поетизація злочинного світу. Як не дивно, але якось у тіні залишаються «воїни світла»: піонери ФБР, служителі закону і Феміди, тобто ті люди, які витягли Америку з хаосу Великої депресії і зробили її найсильнішою державою у світі. І всі заяви знімальної групи про достовірність натури (знімали у тих місцях, де відбувалися події) і дослідження архівів блякнуть на тлі результату. До того ж образ легендарного доброго бандита якось не вкладається в наші реалії: Олекса Довбуш і Устим Кармелюк жили і геройствували надто давно.