Мистецтво і доля

23.07.2009

Про художницю Лідію Треммері як в Україні, так і в Бельгії мало хто знає. І не тому, що вона одна з... Навпаки, її талант виділяється з тисячі. Як пояснила «УМ» мистецтвознавець, куратор галереї «Берва» Оксана Білоус, коли художниця за життя сама себе не розпіарить, після смерті її нащадкам зробити це майже нереально. «Правда, є й інший варіант. Талант у мішку не заховаєш. Варто тільки купити бодай одну картину відомому колекціонеру, і тоді інтерес до художниці відразу зростає. Вона стає однією з найдорожчих і найзатребуваніших», — пояснила Оксана Білоус. 20 липня у київській галереї «Берва», що на Андріївському узвозі, галеристка з донькою мисткині Оленою відкрили виставку «Омріяний світ» українки бельгійського походження Лідії Треммері і присвятили її до Дня Бельгії.

 

Вільна, як королева

Лідія Треммері більшу частину свого життя прожила в Україні, хоча завжди вважала себе бельгійкою. Її мати була українкою, яку під час війни відправили на роботи в Німеччину. Там вона познайомилася з батьком Лідії, бельгійцем за походженням. Після війни молодята переїхали у Гент, де 1946 року народилася Лідія. У 1965 році родина емігрувала до Києва, відтоді шлях назад у Європу їм було закрито. Лідія виростала в радянському суспільстві, навчалася у Київському дер­жавному художньому інституті на графічному факультеті, та їй так і не вдалося привити ідеалів піонерів, комсомолу і поклоніння системі. У крові у неї бурлила воля і непокора перед «завісою» заборон.

На виставці «Омріяний світ» презентовано 27 робіт художниці, які зберігаються в Олени Треммері. Колоритні літографії були великим ривком у мистецтві, поворотом української графіки в інший бік. Перші студентські роботи «Натюрморт із чайником», «Весна», «Латвійські мотиви: літо, осінь, зима», «Натюрморт із «Союз–Аполон» виставлялися на багатьох республіканських виставках. У 1985 році на груповій виставці Спілки художників України мало бути сім картин Лідії Треммері. Вона подала те, що відчувала за потрібне: не «Натюрморти», а літографії у стилі «ню». Роботи вже було внесено до каталогу, як нагорі зашуміли, що Треммері дозволяє собі надто багато, і «попросили» зняти відверті: «Гру з місяцем», «Художницю», «Побачення» і «Пікнік». «Якщо знімаєте ці чотири, тоді і решту теж не показуйте», — категорично відрізала Лідія. Щоб не розпалювати скандалу на державному рівні, її роботи залишили на виставці, але попередили — це останній офіційний показ Треммері, і нехай забуде, що є Спілка художників, а вона — її член. У художниці почалася затяжна депресія, адже як можна творити у шухляду і жити у залізній клітці, коли душа рветься у політ. У таких умовах життя стало нестерпним, а тут ще й як сніг на голову діагноз — онкологічне захворювання. З того моменту дні перетворилися на боротьбу за час і за можливість малювати. 1986 рік для хворої Треммері був найпліднішим. Створила сім робіт у техніці пастелі. На виставці вони впадають у вічі з першого погляду: яскравий насичений колір, відчуття жіночої сили і задумливості — то з кішкою на руках, то з кактусом.

Уся її творчість — плід великого кохання

У Бельгійському посольстві в Україні відразу вловили настрій Треммері, побачили, що її «Омріяний світ» — це не що інше як туга за країною, де художниця народилася. З 21 липня 1831 року, коли Леопольд І став королем і присягнув у бельгійському парламенті, вся Бельгія поринає у вир головного для країни свята. Для Надзвичайного та Повноважного посла Королівства Бельгії Марка Вінка роботи Лідії Треммері цілком відображають цей знаковий день в історії його рідної країни. «Вони сповнені життя, кольору і задоволення», — подякував за виставку Марк Вінк.

«Моя мама все життя любила одного чоловіка, мого вітчима Дмитра Башка. За фахом він був літографістом. Тож усі роботи творили спільними зусиллями. Вони жили без суперечок, політики і прив’язаності до матеріального світу. Все творилося у світі любові, де немає масок, одягу, замкненості. Кожна літографія — це передача їхнього великого кохання. Я не така, як мої батьки. Більше прив’язана до матеріального, тому художниці з мене не вийшло. Працюю журналістом», — зізнається Олена Треммері. Її мати не боялася показати, що у творчості є безліч можливостей для самовираження, а головне — мистецтво повинно бути вільним! «Роботи тонкі, легкі та життєствердні, начебто виконані на одному подиху. Занадто зухвалі і занадто правдиві для радянського «застою». Сьогодні ці картини виглядають актуально, — ділиться враженнями мистецтвознавець Оксана Білоус, а потім, хвильку задумавшись, додає: — Ви знаєте, цій жінці дуже важко жилося. Біль переслідував її, але вона знала, що світ може бути прекрасним, тому ці роботи, як і мрії, теплі й кольорові. Наприкінці 80–х у Треммері розсипалися кістки від раку. Лікарі казали, щоб готувалася до найгіршого. Ця маленька жінка не могла лежати прикутою до ліжка, знаючи, що в цей час її чоловік має інсульт і без неї не виживе. Лідія підкорила своєму бажанню важку хворобу, піднялася на ноги і піклувалася про свого чоловіка до кінця його днів». Художниця померла в 90 років від раку, переживши своє кохання на п’ять років, але без Дмитра Башка не написала жодної роботи.