Ще не вмерла

Вітаю, завтра — таки День Конституції. Ще трохи, і момент святкування міг би переміститися у часі, якби Янукович не вийшов із гри і не поламав дозрілі домовленості з Тимошенко. Про «ширку» і про плани цих двох діячів написано вже стільки, що повторюватися, панове, просто нудно.

Особисто для мене найбільш забавний момент полягав у псевдосекретності планів дуумвірату: Сергій Лещенко підкреслював в «Українській правді», що перемовини є таємними, що фракція БЮТ засідає на котромусь там суперзахищеному від прослуховування поверсі. Проте він (Сергій) викладав новини ще до того, як звідти встигав вивітритися запах парфумів Тимошенко. Отже, хтось подбав про злив інформації у ЗМІ. Кажуть, що антиконституційний переворот зупинила гласність. Це і добре, і погано водночас. Добре, що зупинила. Добре, що гласність. Добре, що є «Українська правда» та «Україна молода». Але погано, що долю інформаційного прориву вирішувало вузьке коло небайдужих, яке виступило проти переписування Конституції. Якщо тільки така трактовка подій не є наївною і якщо насправді гра не була ще більш тонкою та єзуїтською.

Давайте мислити логічно. Що таке Конституція? Збірка правил та принципів для повсякденного вжитку. Узаконений модус вівенді. Кому він потрібен? Більшості індивідів, що не є злочинцями чи антисоціальними елементами, які за жодних умов правил не дотримуються. Хто пише ці правила? Знову–таки та сама більшість. Не особисто (бо не можуть 48 мільйонів людей робити щось синхронно і 48 тисяч так само не можуть), а через посередництво. Є люди, яким ми довіряємо. Приміром, я довіряю своєму стоматологу і доручаю йому пломбувати мої зуби. (Сама я з цим навряд чи краще впораюсь). Я довіряю — в тео­рії! — своєму депутату, бо він (знову–таки підкреслюю: в теорії) вивчав право, знається на різних аспектах законотворчості у демократичних європейських країнах тощо. Мій довіритель у парламенті разом із колегами (тобто довірителями моїх сусідів, родичів чи друзів) пише правила нашого спільного буття. Адже коли правил немає, це анархія. А коли їх диктує одна людина (чи одна плюс одна) — це тиранія.

Кажуть, що до парламенту перших скликань (у 1990 та 1994 роках) проходили напрочуд тямущі «довірителі». Тобто тоді вони такими бездоганними, мабуть, не здавались, але все пізнається у порівнянні. Саме тому Конституція, прийнята 28 червня 1996 року, була зовсім не поганою. Це була НАША Конституція. Адже її приймали не тому, що так захотіла чиясь ліва нога, а тому, що назріла така необхідність. Бо жити за радянськими законами було абсурдно, а зовсім без ніяких — абсурдно тричі. Я хочу підкреслити, що чистота наміру зумовлює успішність його втілення. Коли ж у 2004 році до Конституції вносили зміни, їх диктувала політична доцільність. Її брали за вуха і притягували до інтересів народу, але доцільність лишалась доцільністю. Котра за визначенням не буває святою та святковою. Саме тому до зали Верховної Ради вже ніхто не вносив величезний державний прапор і не робив «фест».

Минуло ще п’ять років, і вже навіть не політична доцільність, а особиста зацікавленість двох людей мало не спричинила остаточну відмову від установлених правил. Передусім, звичайно, змінився профіль Ради. Зовні там усе як завжди, а в середині — як у портрета Доріана Грея. Відмова від мажоритарних округів урвала зв’язок між істеблішментом та його представниками у парламенті. Місце залежності депутата від електорату посіла виняткова залежність від лідера фракції. Адже тепер від того, як сильно прогнеться депутат перед своїм парламентським шефом чи шефинею, залежить, наскільки високо він підніметься у прохідній частині виборчого списку.

Тож до подій травня призвели цілком логічні передумови. Непорядок у «данському королівстві» просто досяг свого апогею. Інакше і бути не могло: парламент став маріонетковим, і надто багато влади зосередилось у руках керівників двох його найбільших фракцій. «Передоз» завжди туманить свідомість, спокушає казковими далями, безкарною можливістю отримати все. «Старий» зі «старою» мало не спіймали Золоту Рибку за хвоста, але вона таки попливла у сині глибини. Адже, як я вже казала, довкола цієї риболовлі преса здійняла забагато галасу. І це прекрасно, що «галас» іще спрацьовує. Стаття 5 Конституції України говорить, що носієм державної влади є народ. Поки що це схоже на правду. Але наступного разу членство в парламенті може стати пожиттєвим, Янукович — Президентом, Тимошенко, відповідно, — «владичицею морською». І все це буде прописано у Конституції.

Сьогодні свято, і тому ми не будемо розробляти далекосяжні превентивні заходи. Давайте просто подумаємо, що у нас є дещо хороше, воно нам тяжко дісталось і вартує захисту. Просто подумаємо, гаразд?