Минулої суботи публіка нью-йоркської «Метрополітен Опера» стоячи влаштувала 15-хвилинну овацію славетному італійському тенору Лучано Паваротті, повідомила агенція «Франс Пресс». Упродовж цього часу 68-річний оперний співак 11 разів з'являвся на сцені та дякував шанувальникам поклонами. У приміщенні Опери висів великий плакат із написом WE LOVE YOU LUCIANO («Ми любимо тебе, Лучано»), в якому буква «О» у слові LOVE була виписана у формі серця. Славетний тенор дебютував у «Метрополітен» 23 листопада 1968 року в опері «Богема» і після того ще 379 разів виступав на сцені цієї однієї з найвідоміших Опер світу у 20 різних оперних ролях. Найбільше (61 раз) у ролі Маріо Каварадоссі, героя опери «Тоска». Але згаданий останній виступ Паваротті в ролі Маріо був особливим — тенор прощався зi сценою «Метрополітен Опера» та цим виступом почав прощання зі сценою взагалі. Тепер співак розпочинає велике прощальне концертне світове турне, а 12 жовтня 2005 року, коли йому виповниться 70 років, залишить сцену назавжди.
Рішення вірне, бо роки роблять своє. Публіка шаленіла на останньому виступі Паваротті в «Метрополітен», але наступного дня в газеті «Нью-Йорк таймс» з'явилася рецензія, яку прихильною не назвеш. Рецензент назвав співака «майже нерухомим» та написав, що у його прощальному виступі були проблиски тієї величі, яка свого часу зробила його найкращим тенором свого покоління. Великим важко прощатися зі справою свого життя, важко вимовити слово «прощавайте» у такий момент, щоб залишити гідні спогади у пам'яті своїх шанувальників. Паваротті віддав оперній сцені 43 роки свого життя. Його перший професійний виступ відбувся 29 квітня 1961 року на сцені провінційного театру італійського містечка Реджо-нель-Емілія в опері «Богема». На прощальному виступі у Нью-Йорку публіка припинила оплески тоді, коли помітила, що співаку, який важить 130 кілограмів, уже важко підійматися на сцену для чергових подяк. Агенція «Рейтер» зазначає, що на пресовій конференції перед прощальним виступом Паваротті говорив майже пошепки, а коли підвищував голос, то йому бракувало дихання. Та він цілком чітко промовив наступні слова: «Я прожив повноцінне і щасливе життя. І я вдячний Богу за це. Кожного ранку я дякую Богу за те, що я щасливий чоловік, що я щаслива людина».
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
