Отець Рафаїл Турконяк: Усі канони Біблії відрізняються між собою

29.05.2009
Отець Рафаїл Турконяк: Усі канони Біблії відрізняються між собою

Отець Рафаїл Турконяк завідує кафедрою теологів в Острозькій академії. (Фото автора.)

Народившись в Англії і отримавши блискучу теологічну освіту, він переїхав в Україну й рівно половину свого життя присвятив перекладам Біблії та християнських першоджерел українською. Лише завдяки його особистим зусиллям в Україну повернулася «оновленою» та виправленою Острозька Біблія — це перше повне слов’янське Святе Письмо, надруковане в 1581 році за активної підтримки князя Острозького. По суті, Острозька Біблія — це канонічний збір текстів, який дозволив інтелектуально відродитися всім слов’янським церквам, що сповідують східний обряд. Наприклад, її текст, перевиданий у Москві 1751 року, став основою для Синодальної Біблії, або Єлисаветівської.

 

«На роботу з біблійними джерелами пішло тридцять років»

— Свого часу ви, отче, переїхали в Україну, хоча могли б лишитися у Ватикані чи Британії. Чому вирішили приїхати?

— В Україну я приїхав, бо покликала Церква. Приїхав на три місяці, але й досі не виїхав. І не збираюся. Я українець і не хочу жити поза своїм народом. Адже можу підготувати для свого народу такі речі, котрі мало хто зараз робить.

— Що саме вас сподвигло на переклад Біблії?

— Це не був мій вибір. За фахом я літургіст, і через це мав знати старі мови, особливо латину, греку та старослов’янську. Переклад мені доручив Блажен­нійший Йосиф Сліпий ще в 1975 році. Зізнаюся, я ніколи б не взявся за переклад, якби мене не змусили.

— Не було страшно, адже переклад Святого Письма — дуже складна річ?

— Тоді я майже нічого не знав про наші старі тексти. Все довелось вивчати. Я починав з Єлисаветівської, а потім перейшов на Острозьку Біблію. І, взявшись за це, почав звіряти тексти з першоджерелами. Власне, на роботу з біблійними джерелами мені пішло тридцять років. Адже переклад я зробив за пару років.

— Чи різняться між собою тексти канонів західної і української Біблії?

— Біблій є кілька версій. Усі канони Біблії відрізняються між собою. І при зіставленні ми побачимо багато в чому різні тексти. Якраз тому, що вони настільки різні , закінчивши працю над Острозькою Біблією, я вирішив зробити порівняльний переклад усіх трьох. Незабаром я презентую переклад п’ятикнижжя Мойсея з трьох мов, аби люди зрозуміли, наскільки велика різниця між окремими текстами.

— А Острозька Біблія?

— Це не є переклад якогось конкретного канону. Наприклад, колись Лютер просто взяв латинський текст і його переклав. Острозька Біблія — це було наукове видання, зроблене в 1581 році, для якого зібрали всі старослов’янські і грецькі тексти. Подібну працю у Ватикані зробили в 1592–1594 роках, коли було видано Вульгату Сиксто–Клементинську, котра стала миродайною для всієї латинської церкви. І так само для всіх слов’ян, християн східного обряду миродайною є Острозька. А Єлисаветівський тест є не що інше, як Острозька, тільки зі зросійщенням мови і виправленням тексту. Важливість же Острозької Біблії в тому, що вона фактично встановила окремий канон для слов’ян.

«Без мов ви приречені на інтелектуальний плагіат»

— На якому рівні українська школа подібних перекладів?

— В Україні обмаль людей, котрі б знали усі ці мови. Є люди, котрі можуть дещо прочитати і зрозуміти. Але це не той рівень. А з добрих фахівців грецької мови в Україні я особисто знаю лише трьох.

— Тобто насувається інтелектуальний колапс?

— Він давно триває. І почався він після того, як Москва перебрала Західну Україну, бо тоді ми мали бодай знавців класичної греки та латини. Але зараз це вже втрачено.

— Не було бажання гуртувати учнів і передавати їм ваші знання?

— Аби навчитися цим мовам до мого рівня, знадобиться десять років, мінімум. Головна проблема — хто їм буде за то платити. Ані церква, ані дер­жава того наразі робити не хочуть. На ентузіазмі можна зробити дещо, але, щоб зробити роботу як належить, мусить бути і відповідне фінансування. Люди мають жити з праці, і тоді праця піде. А на ентузіазмі ніхто далеко не заїде. Без мов ви приречені на інтелектуальний плагіат. Я є завкафедрою богослов’я в Острозькому університеті, де ми намагаємося створити хорошу перекладацьку школу, але держава кілька років не затверджує відповідного бюджету і не виділяє фінансів. Люди хочуть зазвичай отримувати все і зараз. Але ж у державі мають бути свідомі — якщо не буде таких перекладачів, як я, тоді не буде й таких книжок.

—  Тобто всі тексти будуть іти фактично з Росії?

— Росіяни теж їх не перекладають, бо не мають фахівців. Так звані нові видання — це або передруки, або дещо виправлені переклади XIX століття. У нинішній Росії досі користуються синодальним виданням Святого Письма, зробленим у 1890–х роках. У цьому аспекті ми просунулись значно далі.

«Кожен хоче втримати свій «бренд» християнства»

— Екуменічний рух ніби є, але церкви в реальності мало наближаються одна до одної, триває ворожнеча між Московським патріархатом і католицькою церквою. Як довго це може бути?

— Це буде так довго, поки люди не поміняються і не схочуть об’єднуватися. Проблема в тому, що люди не хочуть об’єднуватися, особливо у вищих ешелонах церкви. Кожен хоче втримати свій «бренд» християнства. І якби ми хотіли єднатися на підставі Святого Письма, то проблем би не було. Тут амбіції поодиноких осіб, котрі відіграють в об’єднанні досить велику роль.

—  Але ж суть Христового вчення важливіша, ніж окрема церковна традиція?

— Суть є важливіша. Але хто доведе, які книги правильні, а які — ні. Є певні традиції в кожній церкві, і кожна тримається своєї.

— Що буде зі створенням Єдиної помісної церкви в Україні?

— Дай Боже. Але скоро цього не буде.

— Тобто не в перспективі найближчих десяти років?

— Ні. Подивіться на Європу, аби дійти до поважної розмови між протестантами і римо–католиками, знадобилося триста років. А там значно сприятливіша ситуація — згадайте лишень, як українців ділили й робили одне з одного ворогів. Має змінитися ментальність людей і почати будуватися на Святому Письмі. Але надія є. Крім того, зараз в Україні з’явилося багато нетрадиційних християнських громад.

— Це виклик до оновлення церкви?

— Це змушує традиційні церкви з самокритикою подивитися на те, що вони роблять. Що вони не мають «карт бланш», аби «панувати у своїй сторонці». Ми часто бачимо ситуацію, коли парафіяльний священик вважає себе царем, королем і деспотом навіть. Але це має закінчитись, бо йде врозріз зі Святим Письмом. І представники церковної влади мають не забувати слів Христа, що він прийшов служити, а не щоб йому служили. Насправді Церква має йти до людей, а не вимагати, аби люди ходили до неї.

«Ми не можемо ставити націоналізм понад Бога»

— Чи потрібне національне забарвлення церкви, коли наголос падає на слова «російська» чи «українська» церква?

— Церкви повсюди живуть старими методами. Якими б ми не були, ми завжди будемо українцями. Інша річ, що ми не можемо ставити націоналізм понад Бога. Але маємо право хвалити Бога по–своєму. Головне — зберігати толерантність.

— Мойсей водив євреїв пустелею сорок літ, скільки нам знадобиться часу?

— Теж років сорок, має змінитися покоління. Проблема в тому, що людей ви не зміните. Ми можемо намагатися змінити хіба дітей. Старші люди майже не даються до змін. Це марна справа.

«Церкву, яка не робить добрих справ, збираючи пожертви лише на себе, Бог рознесе»

— Часто парафіяльний священик замість того, аби йти до громади, тягне людей до себе?

— Коли я приїхав в Україну, був здивований матеріалізмом, точніше, наскільки він великий. З часом люди зрозуміють, що не в тому суть. Відродження триває повсякчас — у кожному суспільстві є люди добрі і є люди погані, як колись казали, є люди і людиська. Не буде ніколи досконалого суспільства, бо люди мають право вибору і не завжди хочуть того, що Бог хоче. Священик і єпископи мають пам’ятати, що церковне майно не є їхнім особистим. Дуже часто як виправдання цитують Святе Письмо, що робітник гідний своєї платні, обходячи інші цитати, що ми лише завідуємо цим майном. Люди дають не священику, люди дають Богові. І церква, яка не дає на Боже і не робить добрих справ, збираючи пожертви лише на себе, — така церква без шансів на існування — Бог її рознесе.

— Доводиться бачити, як священики освячують дорогі іномарки, наскільки це допомагає? Це магія?

— Ми просимо, щоб на речах було Боже благословення. Головне не вважати, що як ми махнемо над чимось золотою паличкою, то це допоможе. Все залежить від того, у що людина вірить. Якщо людина не вірить чи лукавить, це ж нічого не дасть. Бог благословляє лише тих, хто живе за Його заповідями. А сам ритуал нічого не дає.

— Чому ж священик іде на це?

— Це вже питання до священиків, вони ж мають бути свідомими того, що роблять. Я не кажу, що не треба святити машини, але найважливіше — допомогти людям зрозуміти, що суть не залежить від ритуалу освячення. Скільки побито машин свячених і з хрестами... Не в тому ж суть... Якщо будете служити Богові, тоді Бог дбатиме про вас. Але це рішення має зробити кожна людина, чи хоче вона служити Богові так, як Бог того хоче. А не так, як їй це зручно чи подобається.

— Як людям не зневіритися?

— Триматися Бога. Це має бути життєвий вибір. А не лише, коли коли мені добре, я тримаюся Бога. Старе прислів’я каже: «як тривога, то до Бога, по тривозі — то й по Бозі». Людина має пам’ятати, що не вона є творцем, а є Творець на небі, що дав нам усе, і за це ми маємо дякувати Йому. І за добро, і за випробування. Але дуже часто ми хочемо присвоїти собі Богове. І тоді справді нічого не виходить.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Рафаїл Турконяк — один із провідних українських богословів, унікальний перекладач релігійних текстів. Аархімандрит УГКЦ, доктор теології, завідувач кафедри богослов’я в Острозькій академії, ієромонах Студійського уставу. Лауреат Шевченківської премії та провідний перекладач Біблійного товариства.

Народився 1949 року в Англії, у Манчестері, вчився у Ватикані, Німеччині, США та Італії. На початку 90–х переїхав до України. У 2003 році закінчив переклад Острозької Біблії сучасною українською мовою, звіривши всі тексти Святого Письма з першоджерелами. На переклад і звірку пішло понад 30 років. Щоб набирати текст старослов’янською мовою, отець Рафаїл власноручно створив старослов’янський комп’ютерний шрифт.

Крім «живих мов», вільно володіє церковнослов’янською, давньогрецькою, латинською, арамейською та староєврейською.

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>