Рівно півстоліття тому було створено Національну спілку журналістів України. Щиро вітаємо самих себе і голову Спілки Ігоря Лубченка.
В «УМ» було досить питань на предмет того, чи відповідає НСЖУ «віянням часу»? На момент заснування ця структура, як і кожна професійна спілка, дбала про побут та повноцінний відпочинок радянської людини. Житлова площа для творчих працівників, санаторії та путівки — це все було предметом відання спілки. Після здобуття Незалежності боротьба пішла вже не за квадратні метри. В Україні почали гинути журналісти. На пресу тиснули: фізично, морально, матеріально. До вживаного слова «цензура» пришвартувались «темники». Але історія зробила новий виток по спіралі, і яскраві виступи за свободу слова призабулися. Нині найбільше важить гаманець засновника видання. Він формує колектив, вказує напрям руху, і всі йдуть за керманичем. Якщо щось не влаштовує — можна перейти до конкурента. Плюралізму в нас рівно стільки, скільки платоспроможних партій. Україна за Кучми та й після нього стала країною розвиненого цинізму. Але на Хрещатику, 27 переконані в тому, що професія журналіста — найкраща. Про все це — у розмові з Ігорем Лубченком.
— Ігоре Федоровичу, минулого року ви готували до 3 травня — Всесвітнього дня преси — список «душителів свободи слова». Тоді душителі виглядали не надто грізно: чиновництво районного чи обласного рівня, яке переводило місцеві видання у статус комунальних. Як нині справи з «душителями»?
— «Душителів» насправді найбільше серед суддів, політиків та олігархів, які подають на газети до суду і виставляють величезні позови. Свого часу газети закривалися саме через те, що вони не могли заплатити такі гроші. Але все одно найбільша проблема — це районні ради. Коли змінювали виборче законодавство і запроваджували пропорційну систему, ми раділи, бо думали так: тепер фракцій буде багато і ніхто не буде тиснути на редакторів. Але вийшло навпаки. Посада редактора місцевої газети стала розмінною монетою, на яку претендують усі фракції.
— А до пропорційної системи як призначали редакторів?
— Так, як це було прописано у статуті кожного видання. Здебільшого призначав трудовий колектив. Тобто він робив подання, а райрада затверджувала. Тепер до думки колективу взагалі ніхто не дослухається.
— Тобто було б ідеально, якби трудовий колектив видання викупив і сам ним керував? Але це утопія, бо нема грошей!
— Звичайно. До того ж, трудовий колектив мусить у цьому випадку перебрати на себе функції засновника видання. У тому–то й полягає суть реформування. Ми з приводу цього написали вже кілька варіантів законів і сім років над ними б’ємося. У 2007–му все майже дійшло до розгляду у Верховній Раді, але тут якраз парламент розпустили. Зараз знов чекаємо на розгляд, але ж якщо будуть дострокові вибори...
— Яке у вас в парламенті лобі?
— Ніякого. Ми звертаємося до профільного парламентського комітету й до уряду.
— За Кучми цензура була політичною. Зараз вона комерціалізувалася. Адже навіть у райрадах, які ви згадували, контролюють редактора не через велику політику. Йдеться про чийсь дрібний інтерес...
— Це й політика, й економіка разом узяті. Хоча превалює, мабуть–таки, цензура економічна. Дуже поширено, коли дрібний підприємець додушує місцеве видання. Візьмемо хоч вінницький «33–й канал». Два Калетніки, батько і син, один — депутат минулого скликання, інший — теперішнього (мова про Григорія Калетніка та його сина Ігоря, депутата фракції КПУ. — Авт.) вимагають від цієї газети величезних відшкодувань.
— Гаразд, візьмемо тоді ситуацію на телебаченні. От «Інтер» не любить Тимошенко...
— Ну знаєте! Можна когось любити чи не любити, але щоб керівник уряду прямо закликав глядачів перемикати канали...
— Так вони ж перші почали...
— Так, керівники «Інтеру», безумовно, повинні дотримуватись журналістських стандартів. Вони могли б довести позицію Тимошенко до глядача, але зауважити при цьому, що вони не погоджуються або мають, чим її спростувати. А так поводитися...
— «Інтер»або критикує, або просто ігнорує Тимошенко, зате її любить «Україна» і Савік Шустер. У політика її рангу є вибір — «куди піти увечері». За Кучми ж, у 2004–му, опозиційним політикам було годі й мріяти про телеефір. Вони могли хіба що прорватися на «5–й канал», та й то лише тому, що ним керував опозиціонер. Отже, нині ситуація хоч і набула деякої ідіотичності, але в цілому покращилася?
— Між іншим, Кучма колись казав: «Не треба сваритися з журналістами. Собі дорожче виходить. Я це на собі відчув...». Я ці його слова потім не раз повторював, казав: «Слухайте ж Президента!». І навіть самому йому нагадав принагідно. Але він уже цього не пам’ятав.
— А так і не скажеш, що в нього пам’ять кепська. Досі повторює, що тепер ми побачили Україну без Кучми. Але повертаючись до «Інтера»...
— У принципі, це правильно, коли політик обирає канал, з якого йому звернутися до народу. Але не треба робити драму і різкі заяви. Тимошенко могла б констатувати, що її не запрошують на «Інтер», і все. Але не закликати, щоб глядач ігнорував цей канал, бо її там нема.
— Ми почали з розмови про місцеві комунальні ЗМІ. Як вам подобаються київські?
— А вони є? Я знаю бойові листки Черновецького. Це ганьба для всієї України. А найбільше мене обурює, що сесія Київради не може навести порядок. Адже, за статутом, саме Київрада мусить затверджувати редакторів. А не адміністрація.
— Ви спілкувались з кимось на цю тему?
— Ні. А сенс який? Нас же слухати ніхто не хоче. Ми, наприклад, були проти відкриття Черновецьким пам’ятника Гонгадзе у Києві. Пам’ятаєте, Спілка ще разом з Омельченком (колишнім мером Києва. — Авт.) оголошувала конкурс на найкращий пам’ятник загиблим журналістам. Усім журналістам, а не тільки Гонгадзе. Бо решта тих, хто на нашій пам’ятній дошці, заслуговують на не меншу пошану. А щодо місця, то в нас була домовленість із ректоратом Інституту журналістики. Пам’ятник мав би стояти там. Це було б логічно.
— Спілка допомогла звільненим редакторам київських комунальних ЗМІ?
— Ми зверталися до Київради, до Черновецького — запитували, чому його люди з держадміністрації, втручаються не у свою справу. Але... Ви ж самі знаєте, що таке Черновецький...
Тут багато що залежить від колективу. Голова однієї з райрад на Дніпропетровщині вимагала, щоб їй приносили шпальти перед тим, як їх здавати у друк. Вона їх читала і правила. Колектив обурився і написав листа до прокуратури. Їм погрожували: обіцяли, що позбавлять фінансування. Але журналісти свою заяву не відкликали. Спілка підключилася, ми звертались до обласної ради тощо.
— А уявімо, що свого працівника звільняє редактор приватного видання. І не обов’язково через невичитані шпальти. З будь–якої причини, але, на думку жертви, причини незаконної. Що робити людині? Чим їй реально допоможе Спілка?
— Надасть юридичну допомогу. Але я недарма кажу, що все залежить від колективу та людини. Правила теж потрібно поважати.
— Тобто алгоритм дій звільненого журналіста такий: звернутись до вас, отримати юридичну консультацію, підготувати позов до суду і сподіватись, що справу буде виграно?
— Так. Це процес довгий і непростий. Я сам судився чотири роки, коли мене зняли з посади редактора «Освіти».
— Ви володієте статистикою відносно того, скільки втрачено у нас ЗМІ за останній рік?
— По всій Україні закрито 52 газети. Точніше так: саме по стількох газетах пошта повернула передплату в зв’язку із закриттям видання.
— Випадків фізичної розправи над журналістами більше не зафіксовано?
— Ні. Бувають конфлікти, коли журналістові псують апаратуру абощо. Переслідувань, як раніше, немає.
— Принаймні кандидатів на наступний рядок на пам’ятній дошці загиблих на сьогодні не спостерігається?
— Ні. І слава Богу.
— Я намагаюся уявити, чим займалась Спілка у перші десятиліття її заснування. Мабуть, питання були суто побутові: квартиру комусь вибити, путівку на курорт тощо...
— А що ви думаєте? Дехто й досі посилається на радянський закон про творчі спілки. Тобто на те, що член такої спілки має право на додаткові двадцять метрів житлової площі. Досі в нас беруть такі довідки. А щодо решти... Спілка журналістів СРСР мала колись великі гроші. Путівка на курорт для подружжя (навіть якщо хтось із них і не був журналістом) коштувала 180 карбованців, а 150 із них покривала спілка.
— Про гроші ми говоримо в минулому часі. Вони канули в Лету разом з СРСР. Звідки ви зараз берете кошти на надання правової підтримки журналістам?
— Якщо йдеться про порушення права на свободу слова, то асоціація медіа–юристів бере це на себе. Якщо мова про господарчі суперечки, в цьому випадку за участь наших юристів у судовому процесі платить редакція.
— Картина сумна. Скільки, на вашу думку, ще проіснує Спілка?
— Вічність (сміється).
— А вона потрібна, ця вічність?
— Звичайно. Ми проводитимемо конференцію на тему розвитку української журналістики (конференція триватиме сьогодні і завтра. — Авт.). Хотілося б, аби на ній була змальована перспективи на найближчий, скажімо, десяток років...
— Можна я? Наступатимуть інтернет–видання та телеканали. 90 відсотків продукції віддаватиме «жовтизною»...
— Так, політика втомлює, це правда. Але я завжди кажу: пишіть про те, що людей по–справжньому хвилює і цікавить. А не про те, хто кого у Верховній Раді за барки тягав. А щодо інтернету... Коли винайшли радіо, «поховали» газети, і передчасно. Коли з’явилось телебачення, то казали, що й радіо не буде...
— Ви кажете, писати про те, що людей хвилює. А людей хвилює те, що їх безпосередньо торкається. Про що вони розповідають, розраховуючи на допомогу. А допомоги нема і не буде. Наша функція інформування не передбачає віддачі зі сторони влади. Тому особисто я відразу попереджаю, коли мене просять написати про чергову незаконну забудову Києва, що зробити матеріал можна, але результату це не дасть. Тому ті, хто до мене час від часу дзвонить...
— ... питають: «Ну й чого ви добилися?»...
— Ні. Кажуть: «Ви мене вислухали, то мені вже й легше»...
— Мені теж таке говорять.
— Це неправильно.
— Чому? Це ще радянською школою журналістики закладалося: якщо до тебе людина прийшла, будь ласкавий її хоча б вислухати. Мене шокувало свого часу, коли газети почали друкувати на останній сторінці, що «листування з читачами вони не ведуть».
За радянських часів було прийнято не тільки друкувати листи у газеті, а й відповідати на них. І згори перевіряли, чи відповідає редакція читачам.
Я працював у «Комсомольському знамені», і мені телефонував завідувач ідеологічного відділу ЦК Компартії та казав: «На тебе скарга. Ти мало того, що не надрукував листа ветерана, а навіть на нього не відповів». Я говорю: «Куди ж я його поставлю? Там цілий зошит надіслано, а не лист». А він: «Все одно. Хоч один абзац знайди можливість надрукувати». З цим дуже жорстко було.
— Мої старші колеги з ностальгією згадують, як багато важило колись журналістське посвідчення...
— Знаєте, зараз на екзаменах на факультеті журналістики є запитання про різницю між радянською та сучасною журналістикою. То зазвичай відповідають так: в радянській журналістиці геть нічого хорошого не було, одна цензура, зате зараз є все. А я завжди: «Стоп–стоп, давай поговоримо. Ти які радянські газети читав?». «Я, — каже, — нічого не читав. Мені так на лекціях розповідали».
А насправді чиновників саджали в тюрми, якщо газети про них писали критично і за цими виступами кримінальні справи порушували. Шелесту (Петро Шелест — перший секретар ЦК КПУ у 1960–х роках — Авт.) не дали якоїсь там чергової зірки, бо журналіст написав, що не ходять у такому–то колгоспі стокілограмові свині, як про це розповідають. І не журналіст мусив доводити те, про що він пише, а чиновник — відповідати.
Щоправда, й журналіст не мав права повернутися з відрядження, поки він не розбереться досконало в ситуації, про яку йому просигналізували.
— Так, але це в тому випадку, якщо розслідування не торкалось самого Шелеста. Чи, боронь Боже, Брежнєва.
Хоча в радянській журналістиці був один великий плюс порівняно з днем сьогоднішнім. Тоді було значно більше ексклюзивних матеріалів. Адже інтернету ще не існувало...
— Так, після того, як з’явився інтернет, журналісти наче розучилися ходити по вулицях. Я вже не кажу про те, щоб просто поспілкуватись із людиною.
— Вимираємо як клас чи як вид?
— Та ні, ну що ви... Професія журналіста — найкраща професія. Вона дає можливість спілкуватися з цікавими людьми, дає можливість висловити свою позицію, дає можливість — попри все — захистити людину. Чого ж іще?..
Лубченко Іван Федорович
Народився 3 листопада 1937 року в м. Псков (Росія).
У 1960 р. закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Працював у редакціях кількох газет. У 1969–1975 рр. був заступником редактора газети «Комсомольскоє знамя». У 1975–1982 — редактор газети «Молодь України», потім очолював газету «Освіта».
Член Спілки журналістів із моменту її заснування. Відзначений орденом «Знак пошани» та медалями, званням «заслужений журналіст України» (1987 р.).
З 1997 р. — голова НСЖУ.
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
