Літпроцес «під копірку»

08.04.2009
Літпроцес «під копірку»

Кудись зникає сприйняття мистецтва, вибудуване на максималістському захопленні, закоханості, радості першовідкриттів. І ти начебто й не стаєш нудною домогосподаркою, яка хоче потрапити на дорогого заморського артиста з афіші, начебто й карімат і спальник не тяжкі для твоїх плечей. А все більше й більше стаєш буркотливішим і невдоволенішим.

Вихідні останніх двох тижнів у Харкові були на диво літературними: спочатку фестиваль «Текстура–2», згодом — так давно очікувана «Харківська барикада–3». Перший фест мав стати трибуною для харківського молодняка (це багатозначне слово вживали самі поети, тому без образ), поєднати літературу, живопис, театр, музику і засвідчити добру тенденцію — не лише Жаданом єдиним. І попри те, що хорошої поезії вистачало (згадаю Антоніну Тимченко, Марію Козиренко, Наталку Марінчак), ще була перевірена часом відеопоезія (приміром, роботи Катерини Бабкіної і фільм Наталки Ільчук «Безтілесні коханці» на тексти Остапа Сливинського) та духовна лірика від «Кобзарського цеху», була позитивна музика від «Ойри» (гурт нещодавно презентував альбом «Кроковеє колесо»), — попри все це, без буркотіння не обійшлося. Уявіть такого собі молодого поета (прізвища не називаю, бо може випишеться), який ходить, говорить, пише, вдягається, зачісує волосся, сміється, читає, тримає папір у руках, жартує, як Сергій Жадан. Були й такі, що напевно слухають у навушниках голос Богдана–Олега Горобчука чи Артема Полежаку. «Більшості молодих письменників притаманна хронічна нелюбов до читання», — не можу не погодитися з Юрієм Винничуком.

Останній був найзірковішим гостем «Харківської барикади», яка з кожним роком більше втрачає, аніж здобуває. Втратила родзинку–приманку двох попередніх фестів — слем і модератора Анатолія Ульянова (добре, втрата не така й велика). Організатори кажуть, слем нині — буденне явище. Йому на зміну харківський персонаж Мультик Гагарін влаштував читання поезії на ринку «Барабашово» (шкода, що не вдалося запросити в’єтнамських поетів). Криза позбавила фест і музичної частини (розбавив літературну напругу лише «Оркестр Че»). Замість елітного «Радмір Експохолу» — Будинок архітектора і театральний майданчик худпрому. Вдалішою, порівняно з минулим роком, усі назвали зустріч «барикадівців» зі студентами Харківського університету (не виключаю адмінресурсовий фактор: цього року Доній особисто телефонував ректору). Юрія Винничука, який востаннє був у Харкові шість років тому, чекала приємна зміна слухацької і читацької аудиторії (зі спілчанської на молодіжну), але й мізерна кількість запитань (їх писали у вигляді есемесок). Збірник «Харківська барикада–2», виданий несподівано «Фактом», пройшов попередню презентацію у стінах Верховної Ради (як сказав Жадан, до найдивнішої аудиторії, перед якою йому доводилося читати, — божевільними — тепер доєдналися парламентарії). Під час уже традиційної акції «Прощання слов’янки» поети читали і перекладали одне одного. Мовну поліфонію увиразнили Анета Камінська і Ян Капелла із Польщі та Наста Манцевич і Віталій Рижков із Білорусі. «Новинками» для «Харківської барикади» були Галина Крук, Михайло Бриних, Олег Криштопа і Сергій Пантюк. Після оповідання Тані Малярчук про тітоньку з губами, схожими на похоронні бантики, зрозуміла, як скучила за її прозою. Під час усього фесту культивувалося всіляке згадування про злочинні дії комісії з питань захисту моралі. Але на заключну акцію — «Підфестиваль забороненого мистецтва», — для якої спеціально поприбирали в арт–кафе «Остання барикада», я не пішла. Бо й так знала, що Свєтка Поваляєва демонструватиме свій ліфчик, а Ульяненко буде не в спромозі щось читати.

Враження буркуна такі: зелена молодь копіює молодих класиків, а останні копіюють самих себе.