«Гірко!» знову не кричали

07.04.2009
«Гірко!» знову не кричали

Дмитро Ступка, Олексій Богданович та Богдан Бенюк у виставі «Одруження». (Фото Тетяни ШЕВЧЕНКО.)

У Театрі імені Франка до Гоголя — сантименти особливі. Одного лише «Ревізора» тут ставили шість разів, у різні роки в репертуарі були «Майська ніч», «Різдвяна ніч», «Хто зрадив Брута?» (за «Вієм»), «Записки божевільного», «Брате Чичиков»... «Одруження», прем’єра якого відбулася у «франківців» у суботу, новинкою афіші театру також не назвеш — у 1922 році цю п’єсу Гоголя ставив режисер Василь Василько. А тому від Валентина Козьменко–Делінде, постановника, автора художньої концепції «Одруження»–2009, чекали чогось несподівано–модернового. Зрештою, класика — на те вона й класика, щоб періодично проходити випробування різними мистецько–соціальними новинками, емоційними прийомами і психологічними потрясіннями, які регулярно вигадує людство. Це як вкотре перечитуєш книжку і намагаєшся малювати в своїй уяві якусь нову ілюстрацію до неї. Так цікавіше...

Новинок, зауважу відразу, побачити вдалося не дуже багато. А події на сцені розгорталися за відомим ще зі шкільної лави сценарієм. Містер Нерішучість Подкольосін (Олек­сій Богданович) вирішує одружитись і задля цієї мети залучає до співпраці сваху Теклю Іванівну (Любов Кубюк). Але оскільки сумнівів у героєві Богдановича стільки, що вистачить на добрий десяток інших женихів, то за справу, яка загрожувала перетворитися у безкінечний процес, вирішив узятися товариш Подкольосіна Кочкарьов (Богдан Бенюк). Своєї відставки сваха приймати не збиралася і навела до нареченої Агафії Тихонівни (Ірина Дорошенко) цілу купу конкурентів, які також прагнули стати на весільний рушник: любителя гарного приданого Яїчницю (Василь Мазур), шанувальника освічених дружин, особливо зі знанням французької Анучкіна (Олександр Логінов) та цінителя жіночої краси Жевакіна (Лесь Сердюк). Шлях до серця Агафії Тихонівни для вірного товариша Кочкарьов розчистив «однією лівою» — грюкнувши дверима, ті пішли шукати собі інших супутниць життя. І навіть вдався до превентивних заходів щодо свого ненадійного побратима: замовив церкву, святкову вечерю і навіть забрав капелюха, щоб той в останній момент не вискочив у двері. Але аморфний наречений демонструє просто–таки чудеса винахідливості — він вискочив у вікно, взяв візника і подався додому. Агафії ж Тихонівні, яка виходить у вінчальній сукні, залишається лише спостерігати, як красиво розвіваються фіранки на прочиненому вікні...

«Одруження» ніби складається з самодостатніх епізодів, які повноцінно звучатимуть окремо один від одного десь, наприклад, на літературному вечорі, присвяченому творчості Гоголя: «розбірки» Кочкарьова й Теклі Іванівни, сцена на канапі в будинку Агафії Тихонівни, тортури свахи, якій розчаровані наречені підпалювали запальничкою п’яти, зародження симпатії між Агафією Тихонівною та Подкольосіним... Але у самій виставі їм відверто заважали різні «з’єднувальні елементи» та епізоди, які працювали на хронометраж, але не на головну ідею спектаклю. Актори у спектаклі демонструють різні рівні активності на сцені. На «мистецькі фігури» у виконанні Богдана Бенюка можна дивитися дуже довго: Богдан Михайлович і в цьо­му образі «включив» усю свою акторську енергетику, яка часто переходила в клоунаду, і забезпечив «Одруженню» комедійний настрій. У цій виставі він був таким собі Фігаро: бігав сценою, мов заведений, вискакував з–за канапи, з’являвся то у вікні, то у дверях і на кожну його появу глядачі реагували неодмінною усмішкою. Головний же герой, Подкольосін, настільки «забарикадувався» у своїй нерішучості, що інших емоцій від Богдановича у цій ролі глядач так і не дочекався.

Фінальною крапкою спектаклю став багатозначний погляд Гоголя, який вдивлявся у партер крізь те саме вікно, через яке дременув Подкольосін. Роль Миколи Васильовича, як і ще кілька ролей в «Одруженні», зіграв Дмитро Ступка.