(Василя ГРИБА.)
П’ятничне голосування за перше читання закону про вибори народних депутатів (262 голоси «за», «проти» — лише 7; частина мажоритарників-більшовиків, «Наша Україна» і БЮТі висловили протест, витягнувши картки) — це лише прелюдія. До великої і трагічної вистави під назвою «вибори по-українськи». Дехто вважає рішення депутатів перемогою сил, які прагнуть прозорості політичних процесів, і виборів зокрема. Інші радіють, що усунуто перший небезпечний камінчик з-під колеса політичної реформи ім. Кучми. Треті полізли рукою у слоїк із доларами і, озираючись, перераховують — чи вистачить їх, щоб потрапити до Верховної Ради за умови зниження виборчого «порога» до 3 відсотків.
Юлія Тимошенко у властивій непримиренній манері заявила «Інтерфаксу-Україні», що закон про пропорційні вибори — це «банальний хабар, запропонований опозиційним силам як гарантія підтримки ними антиконституційного заколоту». Мовляв, це можна порівняти за аморальністю з тим, що вам дають державну дачу, службову машину і відпочинок на Канарах, а ви тільки не критикуйте Кучму.
Віктор Ющенко сказав, що його фракція не підтримуватиме свій же проект (рухівець Юрій Ключковський є членом «Нашої України»), оскільки зменшення виборчого порога — «річ принципова». Все це так. Але найголовніше в іншому: не можна мати справу з людиною, яка хоче тебе ошукати. Тим більше, навряд чи правильно, як це робить один із найкращих політгравців Олександр Мороз, фундаментально стояти за якісь загалом технічні речі (парламентська чи президентська модель, виборча модель тощо), віддаючи диктатору право потім заявити: ми працювали над законом разом з опозицією: «Ми пахали, я і трактор...»
* * *
Як підрахував Сергій Рахманін із «Дзеркала тижня», лише 2001 року Леонід Кучма п'ять (!) разів накладав вето на прийняті парламентом закони про вибори, що якраз і передбачали модель, закладену у дискутованому «законі Рудьковського-Ключковського». Причому одного разу проект закону було підтримано аж 335 голосами (тобто конституційною більшістю), але й це не завадило гаранту наших з вами прав і свобод зупинити виборчий потяг адміністративно-армійським «стій, раз-два!». Отже, ілюзії стосовно того, що Президент одного чудового ранку прокинеться, подумає, що він ще не зробив для України, і таки підпише закон про вибори у його нинішній редакції, — це лише ілюзії. Ще доведеться повоювати за текст закону, за всі ті «коми» й «титли», без яких документ — тільки «протокол про наміри». Який, наголосимо, набрав у першому читанні навіть із максимальним напруженням пропрезидентських мажоритарників значно менше, ніж 300 голосів, потрібних для «повного щастя» політичної реформи. Тож може не бути ані політреформи, ані виборчого закону «а ля 5 березня». Тому варто поговорити про різні варіанти цього «правила виборчої гри».
Леонід Кучма — як стара діва. Довго не хотів і чути про «це». Потім не з тими. Відтак не там. І не тоді, і бажано без розголосу...
Ця, погоджуюсь, не дуже вдала алегорія є дуже сильно скороченим варіантом описання шляху поки що чинного Президента України до усвідомлення необхідності пропорційної виборчої системи. Можна навести десятки цитат глави держави, де б він із характерним директорським гумором висловлював свою як завжди принципову позицію: «Ну що це за партії: я, дружина і собака!». Смішно, правда? Тим більше якщо врахувати, що у Леоніда Даниловича якраз повний комплект — є й дружина, і собака.
Крім усього іншого, у Леоніда Даниловича є багато політичних партій. Тих, що представлені у Верховній Раді, і тих, які програли останні вибори. І тих, які, наче консерви, чекають свого часу у реєстрі Міністерства юстиції. Словом, йому як справжньому батькові нації є про кого дбати. Бо він, як маленький принц Екзюпері, очевидячки, вiдповiдає за тих, кого приручив.
Одна з підкинутих пацанами від політреформи ідей останнього часу — проведення суто пропорційних виборів. На перший погляд, це навіть виглядає як компроміс із опозицією, адже всі її складові (хоч у форматі нині спочилої «четвірки», хоч «трійки») просто-таки вимагають партійних виборів. Та насправді йдеться про нову спецоперацію з відвернення уваги політично активних громадян на проблему загалом «технічну». Адже ніяк не може доля країни залежати від таких другорядних загалом речей, як вид виборчої системи і, тим більше, поріг, через який партії мають перестрибнути, щоб потрапити у парламент.
Виборчий поріг — це насправді звичайнісінький «друшляк», який відділяє корисну річ від води. Інакше кажучи, популярні партії від маловпливових суб'єктів політичного життя або тих, хто не зміг запропонувати виборцеві прийнятної програми.
Українській людині вигідно мати такі політичні партії, які б діяли на основі загальновизнаних ідеологій (від комуністичної до націоналістичної), які б не створювалися під тактичні забаганки нуворишів, які б не голосували у парламенті всупереч передвиборним обіцянкам.
Країні вигідне існування політичних партій як будівничих громадянського суспільства, не залежних від корумпованих фінансово-промислових груп, озброєних ідеями і програмами, а не гаманцями.
Державі вигідне існування невеликої кількості потужних політичних партій, які б змагалися за місця в центральних та місцевих органах влади, конкурували між собою у публічній сфері, а не за лаштунками, і виховували кадри для роботи на всіх фронтах — від сільради до президентської посади.
Особисто Леоніду Кучмі вигідні такі партії і така виборча система, яка б забезпечила реалізацію цілої низки планів: 1. Дискредитація самої ідеї партійного представництва як це вже зроблено у Росії та Білорусі. 2. Продовження повноважень чинного президента і легітимізація цього шляхом виборів. 3. Забезпечення відносної, а в ідеалі — абсолютної, конституційної, більшості для отримання так званих «гарантій» новим складом Верховної Ради (це у випадку неможливості реалізувати пункти 1 і 2).
Заради досягнення мети прокучмівська більшість спробувала протягнути «тіпа пропорційний», а насправді супермажоритарний проект. Це коли б народ продовжував обирати в округах «крутеликів» з навколо-Банківських кіл, формально висунених «від партій» (так званий проект Гавриша).
Опозиція відкинула цей законопроект. Не сподобався він і більшості одномандатників. По-перше, який їм резон присягати столичним партайгеносе, коли у них і так «всьо схвачено» — і глави райадмністрацій, і міліціонери, і рептильні газети-районки, і бідна, і від того зовсім не гонорова, містечкова інтелігенція. І, по-друге, жодної гарантії немає, що з Києва в останній момент не спустять на підгодований тобою округ якусь потрібнішу кандидатуру...
І тоді панове-більшовики Губський, Шуфрич, Шаров і Задорожнiй запустили у парламент ідею про зниження порога з чотирьох до одного. Мовляв, це врахує інтереси більшості політичних сил. Це нагадує ситуацію зі зняттям Віктора Ющенка. Пригадуєте, як мудрагелі, близькі до канцелярії ім. Кучми, не криючись, казали, що успішного Прем'єра зняли лише за те, що він «не зміг домовитись з парламентськими фракціями». Виходить, що не партії парламентсько-урядової коаліції розбудовують стабільну політичну систему, а держава гарантує політичним силам прокучмівського напрямку проходження до парламенту-2006. Майже як у анекдоті, «хоть чучелом, хоть тушкой».
Робиться це нібито для того, щоб потрафити мажоритарникам. На перший погляд, це логічно — бо їм є що втрачати. Принаймні рідний, «озолочений» округ. Середній мажоритарник вкладає в нього більше «мозолів», аніж дбайливий міщанин у свої шість соток городу. Газифікація, комп'ютерні класи, благодійні фонди, новорічні подарунки і ялинки в обласних центрах, а то й у «самого Президента» — характерні ознаки роботи з виборцями по-українськи.
Багатим мажоритарникам не вигідна партизація виборчого процесу в принципі. «Сдєлал дєло», тобто вкинув суму від півмільйона до мільйона у сільський округ — і чотири роки «гуляй смєло». Більшість депутатів «від народу» так і роблять. І тільки деякі весь термін «прасують» виборців, не даючи можливість забути його прізвище і добрі діла. Бо хочуть переобратися, не розраховуючи на такі дрібниці як нюанси виборчого законодавства.
Та, слава Богу, чимало політиків з усіх частин спектру вчасно зрозуміли, що ідея низького порогу працює на дискредитацію самої ідеї «відповідальної влади». Одне діло створити уряд з представників 6-8 партій і блоків (хоча й це, як бачимо, нелегко), інша справа — задовольнити економічні і кадрові апетити щонайменше чортової дюжини політсуб'єктів. І тоді — знову як компроміс — з'являються наступні дві ідеї — або зменшити бар'єр на той самий один відсоток (до 3 відсотків), або ввести дві ставки — низьку для партій і високу для блоків.
Протягом кількох тижнів я старанно виписував з преси аргументи політичних сил і політологів «за» і «проти» щодо «порогів». І ось що із цього вийшло.
Впливовий член більшості Олег Зарубінський (НДП) вважає, що 1-відсотковий бар'єр може привести до надзвичайної фрагментації Верховної Ради — «в будь-якому разі домовлятися стане набагато складніше, ніж зараз». Депутат підрахував, що для того, аби пройти до парламенту, достатньо буде набрати всього 300 тисяч голосів. Можна припустити, що від свого шансу створити законодавче лобі не відмовляться амбіційні глави обласних адміністрацій, мери міст-мільйонників, керівники фінансово-промислових груп, не представлених у ВР окремими фракціями і групами тощо. Тобто вся робота зі структуризації політикуму піде псу під хвіст.
Політолог Уляна Кирієнко з Інституту глобальних стратегій слушно зауважила, що головним завданням для верхівки маленьких партій, які з легкої руки нинішніх нардепів зможуть потрапити до парламенту, буде не стільки законотворчість, скільки виживання на парламентському майданчику. При цьому політолог вважає прийнятним, принаймні як компроміс і експеримент, знизити електоральний бар'єр до 2 відсотків і зберегти змішану мажоритарно-пропорційну систему (зі збільшенням частки «пропорційки» до 75 відсотків).
Міністр юстиції Олесь Лавринович вважає найкращим виборчий поріг «не меншим 7 відсотків». Менше, за словами колишнього інженера виборчих перемог НРУ і в.о. голови ЦВК, «немає сенсу».
Національний інститут стратегічних досліджень теж не стояв осторонь пекучої політпроблеми і зорганізував спеціальний «круглий стіл». Учасники розійшлися в думках. Володимир Малинкович зауважив, що одновідсотковий поріг приведе до з'яви у Верховній Раді до сотні депутатів, вільних від будь-якої фракційної дисципліни (так зване «парламентське болото»). Близької точки зору дотримується Олексій Гарань, директор Школи політичної аналітики НаУКМА, — це «катастрофа», бо призведе до нестабільності у парламенті.
Прихильниками низького бар'єру заманіфестували себе радник глави АП Михайло Погребинський і перший заступник директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки Анатолій Гуцал. Останній вважає, що нехай до парламенту потрапляє скільки завгодно партій, а вже там під куполом вони шукають «консенсус». Слово це іноземного походження, означає «згода», але в українських реаліях — таке: торг за крісла і економічні бенефіти від влади.
Відомий політтехнолог Віктор Небоженко розкладає все по поличках — «4-відсотковий прохідний бар'єр — це дуже важко, але добре. Якщо буде 5 відсотків — ми виростимо мастодонта з двох-трьох партій-коаліцій, які домовлятимуться, — і це буде велика проблема. 3 відсотки — це певною мірою відкат до 1991 року. Але з новими умовами, де з'явиться безліч оригіналів, демагогів. Це означає виростити нову одноразову еліту. 1 відсоток — це жахливо... Це конвеєр, золоте дно для будь-якого доморослого професора, який у будь-якому місті вирощуватиме цю «одновідсоткову» партію. А взагалі це удар по багатопартійності, доведення її до абсурду».
Політолог Володимир Фесенко (центр «Пента») називає цей рятівний для кучмістів відсоток «відкатом» і навіть «хабарем». На його думку, крім подачки мажоритарникам, у законопроект закладено й небезпечну політичну технологію, метою якої є перешкодити формуванню і подальшій трансформації великих виборчих блоків у потужні політичні партії. Можна зробити висновок, що в разі реалізації ідеї Кучма з поплічниками піде, а кучмізм-медведчукізм житимуть.
* * *
Найголовніший плюс пропорційної системи — можливість представити у парламенті спектр політичних інтересів громадян. Політологи визнають, що найголовнішим негативом таких виборів стає їх «безособовість». Людина справді віддає голос не конкретному кандидатові, а партії чи блокові. І саме тому дивно, що депутати майже не помітили системи регіональних списків (Валерій Асадчев з «Нашої України» представляв подібний законопроект), а також про кілька моделей з так званими «відкритими списками». Це коли виборець не просто ставить галочку за певну політичну силу, а й відзначає (ще однією галочкою, приміром) конкретного політика з цього списку. Таким чином, популярний і активний кандидат у депутати, що значиться у списку під стонадцятим номером, може отримати мандат, а, умовно кажучи, член політбюро під престижним номером 5 може до Верховної Ради і не потрапити.
Сергій ТЕРЬОХIН («Реформи і порядок», фракція Віктора Ющенка «Наша Україна»):
— Хотів би виголосити декілька тез. Теза перша — [Петро] Симоненко, на відміну від рядових членів його фракції, по абсолютно моїм знанням є купленим грішми Кучми. Комізм ситуації у тому, що я маю відповідні документи. І якщо не подобається, подайте до суду, ми тоді оприлюднимо ці речі. Це перше.
Теза друга. Головний плагіатор законопроекту депутата Ключковського, за сумісництвом колишній радник Кучми, особа, знята з виборів у 1998 році за те, що він проживав занадто багато часу за кордонами України, а тепер головний лобіст розпродажу надр і за сумісництвом рупор Соціалістичної партії, на мою думку, відпрацьовує вчорашній проект...»
(Тут ідеться про соціаліста Миколу Рудьковського, одного зі співавторів законопроекту про вибори народних депутатів, який, за словами «нашого українця» Юрія Ключковського, без узгодження з трьома іншими співавторами, оголосив з трибуни деякі зміни до розробленого ними варіанта закону. — Ред.).
Зі стенограми пленарного засідання Верховної Ради 5 березня.
Якби у 2002 році діяв закон про вибори депутатів на пропорційній основі, з 3-відсотковим бар'єром, за який ВР проголосувала в першому читанні минулої п'ятниці, то до парламенту, окрім переможців виборів-2002: «Нашої України» (23,57%), Компартії (19,98%), провладного блоку «За ЄдУ!» (11,77%), Блоку Юлії Тимошенко (7,26%), Соцпартії (6,87%), СДПУ(о) (6,27%) — потрапив би лише один суб'єкт із решти учасників «великих пергонів» — Блок Наталії Вітренко (3,22%).
У перерахунку на кількість народних депутатів вищезгадані політичні сили отримали б у парламенті таке представництво:
«Наша Україна» — 134 (нині фракція «НУ» налічує 100 «багнетів»),
КПУ — 113 (на даний момент — 59),
«За ЄдУ!» — 59 (станом на сьогоднішній день фракції, що наповнювали «ЄдУ», вкупі з перебіжчиками та мажоритарниками, сидять на 194 парламентських кріслах),
БЮТі — 41 (18),
СПУ — 39 (20),
СДПУ(о) — 38 (таку саму кількість нардепів ексдеки разом із перебіжчиками і мажоритарниками мають і нині),
Блок Вітренко — 18.
Опозиційна трійка в сукупності отримала б 214 голосів, а кістяк нинішньої більшості, фракції «ЄдУ» та СДПУ(о), — 97. Якою б була більшість у такому випадку — опозиційною чи провладною, — залежало б від комуністів. Щоправда, для створення більшості ексдекам та «єдунам» довелося б залучити не лише КПУ, а й полум'яну прогресивну соціалістку, й так підконтрольну Банковій.
Підготував Володимир СЕМКІВ.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
