Гарний день: Байден підписав закони про допомогу Україні, Ізраїлю та Тайваню
Президент США Джо Байден підписав ухвалені Конгресом закони щодо допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню і оцінив цю подію як «гарий день для Америки та миру в світі». >>
Лідери Руху на мітингу. Середина 1990–х років. (Фото з архіву «УМ».)
Назву, зізнаюсь, позичив — у автора «Трьох мушкетерів». Читаючи це продовження мушкетерських пригод, ніяк не міг задовольнити хлоп’ячої цікавості: чому Дюма обрав для них саме це число — не десять, не двадцять п’ять, а саме — двадцять? Старий лісник показав мені згодом пень зрізаної велетенської сосни: «Оці річні кола — однієї товщини, а приблизно кожна двадцята — рельєфніша. Природа!» Я не раз потім згадував мудрого лісника, співставляючи відомі дати. Між першою і другою імперіалістичними війнами — двадцять років, між вторгненням радянських танків у Чехословаччину, яке завдало смертельного удару по соціалізмові, і нашою «перебудовою» — двадцять років. Між піком сталінського терору і 1956–м, роком хрущовської доповіді про злочини Сталіна на ХХ з’їзді, після якого почалась «відлига», — двадцять років. І між 1917–м і 1937–м, коли в Сандармосі розстріляли Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Зерова і ще багато кращих людей українського Відродження — «в честь празднования 20–летия Великой Октябрьской социалистической революции», — та ж майже містична «двадцятка». Можна навести силу інших прикладів, які підтверджують такий цикл. Мабуть, двадцять років — алгоритм піднесення і спаду однієї генерації. Учора, 16 лютого, відзначили вже 20–річчя Народного руху України
Не просто стривожені — приголомшені — входимо у 2009–й рік. Політичний розбрат, аморалізм, економічна криза, втрата енергетичної самостійності, смертельна загроза дефолту. Уперті спроби знищення української незалежності через дискредитацію й усунення інституту Президента, і ширше — української національної ідеї. Паразитування одних — і повальне зубожіння інших.
Останнім піком нашого національного піднесення став Майдан — велетенська народна хвиля, яка трагічно захлинулася чиновницькою мімікрією і неприхованим тріумфом здирницьких кланів. Майдан не зник — він просто пішов углиб людських сердець і чекає свого часу. Партійні кольори наших галасливих партій і партійок зблякли; сірі починають і виграють — як разюче суперечить це строкатому розмаїттю Майдану і його попередників — Народного руху України, студентства, яке голодувало на асфальті, «меморіальців», які домагалися визнання Биківнянських могил більшовистськими розстрілами, а Голодомору — геноцидом української нації, свідомих селян, чий фермерський рух було зраджено і погромлено... З–під однієї окупації ми потрапили під іншу — страхітну ідеологію замінила не менш небезпечна «велика кишеня». Ми — культура, віра, мова, порядність, патріотизм — опинилися в пазурях традиційно зажерливої і традиційно зрадливої української старшини, яка поставила власні «панські» інтереси вище від інтересів України — абсолютно так само, як це було за Мазепи, за Хмельницького і за відомих нам інших гетьманів. Гетьманчики і гетьманчуки процвітають і понині, «а подивися та спитай, що там твориться, у тім раї»!?
Не маю сумніву, діагноз — у нашому багатотерпінні, у нашій ставці «на мирне співіснування» з сучасними варварами — наступниками і спадкоємцями покидьків радянського режиму, хоч би в які машкари та шляхетні строї правдолюбства вони сьогодні рядилися. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці» — співаємо ми й досі замість того, щоб докласти рук до реального загину ворогів України, людської моралі та гідності. Маємо ж перед собою ворога, позбавленого сентименту, — то чи можна тут сподіватись лише на Бога і росу на сонці? Хіба не зраджуємо ми цим сам історичний поступ, хіба не узалежнюємо ми наших дітей та онуків від того нового рабства, в яке вповзаємо?
16 лютого 1989 року в «Літературній Україні» було оприлюднено проект Програми Народного руху України, тоді ще «за перебудову», «під керівництвом Комуністичної партії». Додаток цей швидко зник із рухівських гасел і плакатів — бо ще за десять днів до публікації Програми українська Компартія і Москва розпочали нещадну боротьбу проти ненародженої дитини, розгорнувши цілу низку провокативних, підступих поліцейських заходів. Та вже й сама КПУ тріщала по швах, у ній вирували турбулентні процеси розпаду й саморевізії. Не забуваймо, що Рух і започаткували письменники з партквитками в руках, — сказати б, «легальна опозиція», націонал–патріоти.
Крига скресла, і того льодоходу вже не годен був спинити ніхто. Українці були не перші в цьому процесі — ще в листопаді 1988–го року відбувся установчий з’їзд литовського «Саюдісу» (волею долі там опинився Іван Драч, це мало свій наслідок — саме він очолив потім Рух), уже на повен голос дзвонили дзвони польської «Солідарності», а Москву, Київ, Тбілісі, Ригу землетрусили велелюдні мітинги на майданах і стадіонах — екологічні, політичні, античорнобильські, перебудовчі.
Першою «моральною партією» назвав себе всесоюзний «Меморіал», установчі збори якого відбулися наприкінці 1988 року за участі академіка Андрія Сахарова, і я мав честь, увійти за його пропозицією, представником від України до складу центрального органу — робочої колегії «Меморіалу» — тоді ще підпільної організації. Кремлівська влада довго свідомо не реєструвала сахаровський «Меморіал», і першим зареєстрованим «Меморіалом» став український «Меморіал», установчий з’їзд якого ми бурхливо провели 4 березня 1989 року (а через рік назвали наше об’єднання «Меморіалом» імені Василя Стуса).
Для освіження пам’яті нагадаю, що членами українського «Меморіалу», засновниками якого виступили не лише колишні репресовані й «недобиті шістдесятники», а й творчі спілки, редакції газет та журналів, вважали себе понад мільйон людей! Але ми були не перші в масовості — 11 лютого народилося Товариство української мови під орудою Д. Павличка: вже на літо 1989 року ми зафіксували в ТУМі не менш як три мільйони осіб! Фактично всі ці організації — разом із членами УГС, активістами творчих спілок, членами Асоціації україністів (МАУ), засновниками інших культурних товариств, науковцями — і стали велетенським Народним рухом України (установчий з’їзд — 8—10 вересня 1989 року), який уже наприкінці року налічував понад п’ять мільйонів членів! Наводжу ці разючі для неофітів цифри з метою підкреслити, наскільки масовим і одностайним був тоді цей порив українського народу до самоствердження, до самовизволення — в добу, коли він вірив ще сам у себе, а не в партії.
За браком місця не переповідатиму відомого, якою була роль НРУ у ці роки і чого він домігся, — і тоді, коли ще був масовим безпартійним об’єднанням під орудою Івана Драча, і тоді, коли його було перетворено на партію, яку очолив В’ячеслав Чорновіл. Надто багато запущено тут легенд і версій, надто численний «лазарет самолюбств». Павличко не втомлюється приписувати покійному Чорноволові «великий гріх» — перетворення Руху на партію, що нібито різко звузило амплітуду його дій. Поставимо все на свої місця. Було прийнято закон, за яким право на політичну діяльність (зокрема, на участь у виборах до парламенту) надавалося лише партіям — громадські організації мусили або відмерти, або трансформуватися. Саме з цих причин розпалися і Білоруський народний фронт, і «Саюдіс». Завдяки В’ячеславові Чорноволу та його однодумцям Рух зберігся, трансформувавшись у найпотужнішу національно–демократичну партію, другу за кількістю одержаних на виборах голосів. Нагадаю шановному Дмитрові Васильовичу і те, що першою партією, яка вийшла з Руху ще до утворення партії НРУ, була саме ініційована ним, Яворівським та іншим письменниками ДемПУ, — про її подальшу долю компліментів не скажеш. Натомість В’ячеслав Чорновіл показав себе стратегічним лідером: відкинувши будь–чиї амбіції, запросив до рухівського списку (у скрутний для них час!) своїх опонентів — Івана Драча, Дмитра Павличка, братів Горинів, завдяки чому вони знову стали депутатами Верховної Ради. Добре було б їм цього не забувати. Тому я не ділив би Рух на «до» і «після». Залишмо ці оцінки наступній двадцятці років...
Не говоритиму і про трагічний розкол Руху, як не кидатиму камінь у город тих націонал–патріотів, котрі перешкодили Чорноволові стати Президентом України. Справа не в тих маленьких відсотках, які вони здобули для себе, відтягнувши голоси від «зеківського генерала»–дисидента. З одного боку, дехто з виборців боявся проголосувати за «політв’язня» (пострадянська ментальність!), з іншого, вони побачили, що «націонал–патріоти» — такі ж амбітні гетьманчики, як і посткомуністи. Переконаний: став би у перші роки незалежності Президентом України рішучий, виважений і непідкупний В’ячеслав Чорновіл — ми не дійшли б сьогодні до такого жалюгідного стану.
Вагу постаті Чорновола розуміли не самі лише його прихильники. Через те він і впав жертвою великої політичної змови, а замовників вбивства досі не знайдено. Смерть Чорновола завдала великого удару не лише НРУ, а й усій Україні.
Після обрання на голову Руху Бориса Тарасюка впливовість партії різко впала. Новий лідер привніс у демократичний Рух досвід і принципи найкрутішої радянської бюрократії. Балаканина замінила дію, узаконивши безпринципну зміну орієнтацій (Поживанова і Давимуку виключили з партіїї за те, що вони пішли до БЮТ, а наступних виключали за те, що вони не пішли до БЮТ). Папір витіснив людину, фальсифікації стали нормою. Мета все частіше виправдовувала засоби. По суті, ідеєю–фікс новоявленого варяга стало усунення «старої гвардії» і створення нового кишенькового Руху, маргінальної партії тоталітарного зразка, партії «під персону». Останні події лише підтвердили, що рейдерське захоплення відбулося — за мовчазної згоди рухівської старшини, яка слухняно піднесла руки за виключення з Руху керівників трьох найбільших і найбільш відданих українській національній ідеї організацій — Ярослава Кендзьора (Львів), Романа Ткача (Івано–Франківськ), Івана Стойка (Тернопіль). Вийшла з Руху на знак протесту проти такої політики дружина і вірний соратник В’ячеслава Чорновола Атена Пашко, прикро вражена випадами «провідників» Руху проти Президента України. Оголосив на останньому з’їзді про свій вихід із Руху і я, заступник голови НРУ з ідеологічних питань та один із його засновників. Організації, якими я керую, — Національна спілка театральних діячів України і Всеукраїнський «Меморіал» ім. Стуса — не уповноважували мене брати участь у бізнесовому проекті Бориса Тарасюка.
Нині націонал–демократи катастрофічно роз’єднані, хоча й контактують між собою в різних фракціях та органах влади. Поділяю заклик моїх друзів і побратимів, котрі вважають, що саме тепер, на цій останній межі незалежної України, потрібне нове велике єднання національно–патріотичних сил, незалежно від їх партійності, статусу, життєвих ілюзій та пережитих драм. Громадяни України розчарувалися в «неідеологічних» блоках і партіях. У суспільстві існує соціальне замовлення на відновлення потужної ідеологічної національно–демократичної сили, адекватної новим реаліям політичної нації ХХІ ст., — такої, якою був Народний рух України за життя В’ячеслава Чорновола.
Авжеж, двічі не можна увійти до однієї і тієї ж річки. Ця нова сила має стати модернізованою на нових засадах. І однією з цих засад має стати висота нашої історичної пам’яті, яка саме й будує міцне моральне майбутнє держави і нації, — те, чому присвячує життя Президент України.
Наша нинішня криза — наслідок знецінення духовності і честі, наслідок гонитви за «фата морганою» чинів і вигод, наслідок колінкування перед брутальною силою. Це розплата за наші вчорашні і позавчорашні гріхи, і спокутувати їх можна тільки новою хвилею піднесення української національної ідеї.
Моральна колаборація слухняної «більшості» з хитрим і підступним ворогом — означає участь у знищенні вимріяної нами України.
О, слухняна «більшосте»! Чи не куєш ти цим самим гвіздки для власного розп’яття?
Президент США Джо Байден підписав ухвалені Конгресом закони щодо допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню і оцінив цю подію як «гарий день для Америки та миру в світі». >>
Верховний суд України виніс дві постанови і уточнив кримінальну відповідальність за статтею 438 Кримінального кодексу про порушення законів і звичаїв війни, якими уточнив відповідальність за неї. >>
Командувач Національної гвардії, бригадний генерал Олександр Півненко оцінив наміри російських окупантів під час запланованого літнього наступу в наступні «не прості» місяці. >>
Керівникам усіх дипломатичних установ України – МЗС наказало тимчасово призупинити всі консульські дії для громадян України призовного віку. >>
Також Головком доповів щодо ураження цілей на окупованій території – реалізовані операції та підготовка запланованих. >>
"Петріоти" потрібні зараз у руках українців. Сучасні винищувачі потрібні в українському небі. Російські ракети та іранські "шахеди" повинні програти, щоб ніколи й ніде руїни не виграли у життя", - наголосив глава держави. >>