Змагатися з реальністю

17.02.2009
Змагатися з реальністю

Німецька режисерка Марен Аде з Гран–прі за фільм «Усі інші». (Фото Рейтер.)

Чи не вперше за останні роки головний приз Берлінале не став абсолютною несподіванкою. Фільм «Згіркле молоко» молодої перуанської режисерки Клаудії Льоси (їй 33 роки) отримав «Золотого ведмедя», і це виглядає загалом справедливо. У фільмі поєднуються доволі жорстка картина соціальної реальності й самовиявлення джерел народної культури — виявляється, вона ще живе на околицях великого міста, і саме в ній прості люди черпають свій оптимізм...

 

Кому що... І за що?

Другий за значенням фестивальний приз — Гран–прі журі присуджено іншій латиноамериканській стрічці — «Гігант». Це повнометражний дебют 34–річного аргентинського режисера Адріана Бініеца. У 90–ті він був співаком і композитором індіанського поп–оркестру в Аргентині, потому переїхав до Уругваю, в Монтевідео. 2005 і 2008 року зняв дві короткометражні стрічки. І от одразу такий успіх... Історія простого провінційного парубка, який служить охоронцем у супермаркеті й почувається «неформатом» у сучасному мегаполісі, оповідана з тонкою і спокійною спостережливістю. Образність, інтелектуальна складова проростає тут із самої реальності, «сирої» і необробленої. Фільм про те, що людина не повинна покладатися на сліпий жереб долі, а сама творити власну планету почуттів і помислів.

Гран–прі цього разу дістався двом режисерам — його отримала ще й німкеня Марен Аде за фільм «Усі інші». Лауреатці 32 роки — отже, журі на чолі з актрисою Тільдою Суінтон вважає, що цього разу молоді кінематографісти повністю переграли старших за віком. Щоправда, приз імені Альфреда Бауера за торування нових шляхів у кіно поділили порівну між старим польським класиком Анджеєм Вайдою (фільм «Татарак») і тим же Бініецем. Його «Гігант» отримав і третю нагороду — від журі дебютних фільмів. Нічогенький урожай... «Усі інші» теж не обмежились одним призом — виконавиці головної ролі Біргіт Мініхмайєр вручили «Срібного ведмедя» як кращій актрисі фестивалю. Африканський актор Сотигуй Куяте (фільм «Ріка Лондон» Рашида Бухареба) отримав срібного звірка за краще виконання ролі чоловічої. Такий самий, але за режисуру, поїхав до Ірану — його повіз Асхар Фархаді (картина «Про Еллі»).

Американський «Вісник» задовольнився «Срібним ведмедем» за кращий сценарій (Орен Моверман і Алесандро Камон). А за видатний внесок у мистецтво кіно «оведмедили» угорських звукорежисерів Габора Ерделі й Тамаша Шекелі (конкурсний фільм «Каталін Варга»).

Фестиваль засвідчив появу на світовій кіноарені покоління 30–літніх режисерів. Саме того покоління, яке в нашому кіно пропущено, незреалізовано. Відтак маємо небезпечну річ — розрив поколінь. Щоправда, в короткометражному конкурсі була робота «Діагноз» якраз 34–річного Мирослава Слабошпицького. Одначе один у полі не воїн. А по–друге, саме поняття «покоління» є цілковитою реальністю — бо ж молодому митцеві дуже важливо бути вписаним у певний гурт однолітків, у коло, в якому «варяться» нові ідеї, нові стилістики...

Прикра безкінечність

Дядько переможниці Берлінале, видатний перуанський письменник Маріо Варгас Льоса, написав у своїх «Листах до молодого романіста»: «Суперництво з реальністю — а саме це і є таємничою сутністю літератури і літературного покликання — допомагає подати єдине у своєму роді свідчення про ту чи іншу епоху...» Суперництво є річчю тяжкою, саме тому замолоду митці охоче вдаються до маніфестів, провокативних (як правило — колективних) дій. На схилку життя усе те обертається повною суверенністю, прагненням максимально увиразнити власні життєві і творчі принципи.

Цього, здається, прагнув Анджей Вайда у своєму «Та­тараку». Довільний англомовний переклад назви як «Со­лодкий поспіх» виявився малозрозумілим. Насправді татарак — це просто рослина, що росте у прибережних водах і має такий собі «запах смерті». Крістіна Янда постає одразу у двох іпостасях — як власне актриса, котра оповідає про смерть свого чоловіка Едварда Клосінського, і як виконавиця ролі Марти в екранізації літературного твору Ярослава Івашкевича. Документальна й ігрова реальність ніби взаємно коментують одна одну... На мій погляд, невдалий мікс, таке собі кіно в кіно (в кадрі кілька разів з’являється і сам Вайда). Одначе про фільм окрема розмова.

На жаль, так само невдалою є робота іншого кінокласика, Тео Ангелопулоса. Його «Пил часу» (картину показали у програмі великого конкурсу, одначе він не брав участі у змаганні за призи) є епічною оповіддю про долю батьків, яким довелося пройти випробування і сталінськими таборами, і приниженнями повоєнних уже західних пертурбацій. Картина виконана у звичній для цього майстра творчій манері — неспішній, докладній оповіді, що раз по раз виходить на витончені й глибокі міфолого–символічні образи. Одначе тут режисерові вочевидь зрадило почуття міри — фільм заледве не вдвічі довший, «суперництво з реальністю» призводить до того, що та реальність зникає в тумані авторського безупинного оповідування. Фільм закінчився, а все триває... така собі прикра безкінечність.

І Вайда, й Ангелопулос є митцями зразковими — для молодих передусім. Одначе їхні стосунки з часом і простором цього разу мали присмак старечого замилування тим, що є справді дорогим і близьким. Молоді, як і належить, не обтяжені надміром емоційної та інтелектуальної пам’яті, їхній погляд безпосередніший і в чомусь одвертіший. Так чудово, коли в кіно є не тільки діди, а й онуки. Тоді це сім’я, що розвивається і має своє майбутнє.

P. S. Докладніше про підсумки Берлінале 2009 року — у наступних номерах газети.