Заручники «крутих»

06.03.2004
Заручники «крутих»

Віктор Громовий в актовому залі гімназії, де поселилися голодуючі вчителі.

      Якщо батьків кіровоградських гімназистів попросити заплющити очі й уявити, що гімназії імені Шевченка у місті немає, вони їх враз розплющать, і в їхніх нажаханих зіницях одна за одною пробігатимуть «картинки»: чого позбудуться їхні діти разом iз цим навчальним закладом. Під вечір на «спальних» околицях Кіровограда не горять ліхтарі, люди постійно бояться повертатися додому. Найбільше пригнічує безнадія: пограбувань і вбивств у місті, як правило, не розкривають. А ще люди бояться, коли у їхніх оселях раз по раз несподівано відключають світло чи воду. Про всяк випадок завжди напоготові мають свічки, а у ванних і кухнях у великих бутлях чи виварках — воду. Гарячої, як правило, немає — її гріють на плиті в каструлях. Гімназія — ніби промінчик світла в занедбаному обласному центрі, чиї мешканці живуть хіба що сподіваннями на майбутнє — от малі вивчаться, вискочать із замкнутого кола й змінять щось на краще... Проте вже другий місяць гімназію «тіпає» від нескінченної «уваги» правоохоронців.

 

Права наші і ваші

      У вівторок, 2 березня, о 14.00 тридцять учителів Кіровоградської гімназії разом iз директором розпочали голодування на знак протесту проти виснажливих перевірок, що все більше скидаються на терор. Гімназію перевіряють відділ боротьби з економічною злочинністю, прокуратура, контрольно-ревізійне управління, комісія міського голови. «Упродовж останніх місяців я прошу всіх перевіряючих сформулювати хоч якусь конкретну претензію», — каже директор Кіровоградської української гімназії імені Тараса Шевченка, депутат обласної ради Віктор Громовий. Учителі довго терпіли, писали заяви до прокуратури, управління внутрішніх справ, до Міністерства освіти, однак відповіді не отримали. Останньою краплею, що змусила вчителів вийти на голодування, став рейд у шкільний медпункт. «У п'ятницю, 27 лютого, поки на сесії обласної ради я голосував за програми на підтримку правоохоронних органів, їх представник — оперуповноважений відділу боротьби з економічною злочинністю Ярошенко Р. В. — прийшов до медпункту гімназії, узяв понятих, провів «огляд місця події» і склав протокол, — розповідає Вiктор Громовий. — Записав російською мовою, на жаль, має якісь проблеми з українською: «Провел осмотр места события стола справа от входа в медпункт... фотовидеосъемку не проводили». І вилучив документацію медпункту. Я — людина, далека від тонкощів права, але розумію, що проводити огляд місця події можна тільки тоді, коли зателефонують і повідомлять, що тут сталося щось страшне: когось убили, згвалтували. До того ж упродовж 24 годин після складення протоколу з місця події слід порушити кримінальну справу, а цього не зробили». Шокована медсестра написала доповідну, що не може здійснювати свої обов'язки, бо вилучено всю документацію. Пізніше почала задихатися, мучитися від спазмів у горлі — її прооперували, і зараз вона у лікарні. У суботу цей же опер Ярошенко прийшов додому до підприємця, який минулого року ремонтував у гімназії дах, і призначив йому зустрiч на дев'яту ранку в понеділок, у кабінеті директора гімназії, без його відома. Майстер прийшов, але сам опер не з'явився. «Мені прикро, що десятки людей, які працюють у правоохоронних органах, вважають, що проблем у місті не існує: немає фальсифікованої горілки, корупції, усі сплачують податки, єдине, що залишилося, — у гімназії перерахувати віники чи пігулки, на що витрачають цілий день», — каже Віктор Громовий.

      Чому ж раптом така увага? Відомо, що сьогодні поширена мода на «дахи»: «важливі персони» пропонують свої «послуги» підприємствам, базарам, навіть школам — вони не завжди сприяють фінансуванню, але залишають за собою право «радити», як підбирати кадри, з ким співпрацювати, на що витрачати кошти. Побутує думка, що одна поважна дама, відома в середовищі батьків як «прокурорша», хотіла стати «дахом» гімназії. Однак гімназія такої сумнівної «покрівлі» не забажала. Дама об'єдналася з учителькою початкової школи (де в 3-му класі навчався її син і в кабінеті був зроблений євроремонт, фінансований з невідомих джерел), і вони разом розробили план дій, насичений «неоригінальними» пунктами — «скаргами трудящих», залякуваннями і погрозами. Згодом почалася епопея перевірок. Найперше взялися за благодійний фонд розвитку гімназії і за батьків. Щороку з різних причин iз гімназії вибувають 20—30 дітей. Хтось переїздить, хтось не в змозі опанувати програму (тоді батькам пропонують перевести дитину до загальноосвітньої школи, де менш інтенсивне навчання). Організатори перевірок потайки проникли в архів і роздобули інформацію про дітей, які вибули впродовж останніх років. «Я не знаю, хто вкрав журнал 9-го класу чи куди поділася книга обліку й контролю з мого кабінету, — каже Віктор Громовий. — Сподіваюся, що її, врешті, підкинуть назад». Працівники прокуратури телефонують таким батькам і шукають невдоволених. Один iз батькiв розповів, що його викликали до прокуратури (через мобільний телефон, номер якого, за його словами, не повинні були знати — він щойно його змінив) і розпитували, «чи не була причиною того, що він перевів свою дитину до іншої школи, плата до благодійного фонду». Почали дзвонити вчителям, щоб повідомити, що їх викликатимуть до прокуратури, і «порадити», що там треба сказати. З учителів роблять затурканих і слухняних, вважає директор. Його самого допитували, на які кошти він їздив за кордон на навчання й стажування (перемагаючи у конкурсах проектів до закордонних фондів). Відшукали в Німеччині його дочку від першого шлюбу, яка змушена була дати пояснення, що навчається за кошти не благодійного фонду Кіровоградської гімназії, а іншого — Рурського університету.

У фонд гімназії

      У часи мого радянського школярства «родительский актив» щомісяця збирав із татусів і матусь рублі «на нужды класса». На ремонт не збирали — батьки приходили і все робили самі. Сьогодні в усіх школах України так чи інакше збирають гроші — «на ремонт», «на подарунки», «на телевізор»... У цивілізованіших освітніх закладах створюють благодійні фонди. Такі є майже при всіх київських гімназіях чи ліцеях. Уже не кажучи про західноєвропейські: найстаріші і найзнаменитіші з них «живуть» на відсотки кількасотрічних капіталовкладень своїх благодійників. А щоб відкрити новий освітній заклад, треба спершу зібрати мільйонний фонд, щоб стало зрозуміло: це не «мильна бульбашка», тут учнів чи студентів забезпечать усім необхідним для опанування наук. Сьогодні в Україні з державного бюджету на освіту виділяють кошти незначні: на зарплату вчителям і комунальні послуги (хоча трапляється, що за несплату відмикають електроенергію, а річних грошей на вивезення з території сміття вистачає всього на кілька місяців). Підручниками, в основному, забезпечує Міносвіти. А все інше — «проблема школи».

      «Ми легалізували те, що в більшості шкіл України — у тіні, — розповідає Віктор Громовий. — Створили благодійний фонд підтримки гімназійної освіти, обрали правління, наглядову раду, кожні півроку приймаємо на загальних зборах благодійну програму, звітуємо. Ми змушені це робити, бо в нинішній економічній ситуації для того, щоб дати якісно вищий рівень освіти, потрібне матеріально-технічне забезпечення. Якщо я кажу своїм київським чи львівським колегам, що в нас благодійний внесок усі роки складав 10 гривень, а в минулому півріччі — 15, вони сміються: «Як ви за такі гроші можете все забезпечувати?». Фонд гімназії зареєстрували у 2001 році, запозичивши документацію і модель функціонування фонду в Київського фінансового ліцею за згодою його директора. Близько 2 тисяч гривень кожного півріччя ішло на передплату періодики, кожному вчителеві передплачували його предметний журнал чи газету: «Математика», «Фізика», «Історія України»; отримували багато дитячої і молодіжної преси, закуповували книги. Усі майстерні — слюсарну, столярну, швейну, кулінарну повністю переобладнали за рахунок коштів фонду. Окрім цього, постійно купували мийні засоби, ліки для медпункту, канцтовари, оплачували телефонні розмови, послуги інтернету — у школі всі можуть користуватися цією інформаційною мережею. Діти мають вільний доступ до копіювальної техніки (до речі, придбаної за рахунок міжнародних фондів): ксероксів, принтерів, сканерів і копіюють безкоштовно те, що їм потрібно. «Я пояснював шанованій людині в прокуратурі, що ми не порушуємо закону про освіту, у нас немає плати за навчання, а є плата за елементарні умови для гімназистів», — каже пан Громовий.

Як не продати школу

      Методика «навколошкільних» дій в усіх регіонах країни однакова — облюбованим «крутеликами» приміщенням починають раптово цікавитись пожежники, працівники санітарної служби чи відділу боротьби з економічною злочинністю. На другий план відсувається те, що «зазначені» школи — українські. Так, хтось накинув оком на приміщення єдиної на кілька кримських міст української школи в Алушті (відремонтованої силами батьків) — і почалася тяганина з санітарними та пожежними «проблемами». Сподобалося комусь приміщення єдиної україномовної школи в Донецьку — заклад розформовують і починають робити ремонт, розповідаючи, що «тут буде хореографічна школа». Відома історія зі школою імені Івана Франка у Києві: розкидавши на початку 1970-х років її вчителів і учнів по різних закладах (щоб влаштувати у її приміщенні музичний театр, який так ніколи й не діяв через погану акустику), знищили потужний осередок української освіти. Сьогодні триває боротьба за збереження жіночої гімназії в Олександрії на Кіровоградщині. Однак в Україні досі немає інформаційно-координаційного центру, який би збирав і аналізував інформацію з різних регіонів: які проблеми є типовими, які — нетиповими і які методи їх подолання уже напрацювали вчителі й громадськість.

      Віктор Громовий, який упродовж 12 років є директором Кіровоградської гімназії імені Шевченка, вважає своєю особистою заслугою перед містом врятування від приватизації двох приміщень гімназії — центру творчості та праці й початкової школи. Разом із центральним навчальним корпусом вони складають комплекс — гімназійний квартал. «Будівлі закладів освіти в центрі міста, 20-й дитсадок, профтехучилище як «ласі шматочки» були розпродані, — розповідає Віктор Громовий. — Але мою позицію знають — які б кошти не пропонували, як би не погрожували, я не погоджуюся. До речі, нещодавно на сесії обласної ради постановили, що нам з обласного бюджету нададуть 100 тисяч гривень на продовження реставрації однієї з будівель. Я дуже вдячний «губернатору» Михайлу Черноволу за підтримку. Ми вибиваємо в ласих на будівлю єдиний аргумент: «У вас немає грошей на реставрацію, отож давайте продамо комерційним структурам під офіси, вони дадуть лад». З 1992 року триває кампанія за повернення історичного приміщення гімназії. Зараз там міститься Будинок офіцерів (коли в 1920 році гімназію закрили, в її будівлі поселилися червоногвардійці Сиваської дивізії). Гімназію ж відкрили на базі школи № 5, неподалік історичного приміщення. Зовні нинішня гімназія вигідно вирізняється з-поміж інших кіровоградських будівель: відреставрована й пофарбована в приємний колір. Усередині — коридори трохи пошарпані, потерта підлога, але всюди дуже чисто. Приємно вражають «цивілізовані» деталі: урни для сміття на сходових майданчиках, а в туалеті — папір і мило. Класи відремонтовані, в них — нові дошки, штори, у багатьох є музичні центри. Їдальня — єдина в місті, де гарячі обіди для дітей готують на місці, а не привозять, з дотриманням усіх санітарно-гігієнічних норм. Хоча на столиках у залі добре б побачити скатертини і серветки, а гімназистам більше личило б їсти не алюмінієвими ложками й виделками...

      Звісно, хотілося б більшого і за менші кошти. Не всі батьки задоволені гімназією, особливо тим, що задеклароване добровільне здавання грошей до фонду для багатьох оберталося на примусове, а задекларованого україномовного режиму дотримувалися тільки в перші роки. До гімназії своїх дітей віддають родини або інтелігенції, або «крутих», бо заклад престижний. Отож, за свідченнями багатьох батьків, учнів у класах ділять на тих, хто «здає» і хто «не здає» (до таких ставлення відповідне). Здавалося б, не так важко зберігати конфіденційність інформації про внески до фонду, а їх суми розподілити у відповідності до достатку родин: багатші здають більше, бідніші — менше, як часто роблять за кордоном. Також не всім батькам припало до душі, що гроші на новий комп'ютерний клас збирали з них, але гімназії його на центральній площі міста чомусь «урочисто вручив» двічі судимий Прем'єр-міністр Янукович.

      Водночас активний директор, поїздивши по світу і перейнявши кращі освітні методики, хоче, щоб там не було, «прищепити» їх у життєвому просторі України. А для цього потрібні кошти і підтримка тих, хто може її дати. У конфлікті, що клубочиться сьогодні в Кіровоградській українській гімназії, зійшлися інтереси директора, батьків і амбітної «дахині». Чекатимемо, хто переможе? Але ж, якщо заплющити очі й уявити, що гімназії імені Шевченка в місті немає... то захочеться чимшвидше їх розплющити і переконатися: гімназія є, а її «неспокійний» директор i вчителi— живi і здоровi.

 

Досьє «УМ»

      Віктор Громовий народився 1963 року в селищі Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області. В 1984 році закінчив історичний факультет Кіровоградського державного педагогічного університету ім.Винниченка. З 1984 по 1990 рік працював вчителем історії та заступником директора з виховної роботи у школах міста Кіровограда та Кіровоградського району. В 1992 році закінчив аспірантуру Інституту соціології Академії наук України. З 1992 року працює директором відродженої української гімназії ім.Т. Г. Шевченка. В 1998 та 2002 роках обраний депутатом обласної ради. В 2001 році визнаний кращим директором школи України, удостоєний почесного звання «Заслужений вчитель України». Стажувався у Швеції, Нідерландах, США, Ізраїлі (менеджмент освіти), Японії (вдосконалення освітніх програм у середніх школах). Автор понад 200 наукових і публіцистичних праць із проблем розвитку освіти, соціології освіти та політології, зокрема підручника з менеджменту освіти та посібника із сучасної риторики для старшокласників та студентів «Мистецтво живого слова».

 

Думки з приводу:

      Освітяни й досі залишаються однією з соціально незахищених категорій населення. Над кожним учителем щодня нависає загроза покарання, а то й звільнення за відмову сліпо виконувати вказівки «згори». В минулому залишаються спроби інновацій навчального процесу. Більше того, прояви вчительської свободи жорстоко переслідуються. Яскравим прикладом гоніння на творчих людей і навчальні заклади є ситуація навколо української гімназії імені Тараса Шевченка в Кіровограді. Але в цьому випадку чиновники наштовхнулися на спротив педагогічного колективу, який розпочав голодування. Такого область не пам'ятає з середини 90-х., коли люди боролися з владою за власну заробітну плату. Блок «Наша Україна», об'єднання «За Україну! За Ющенка!» не залишиться осторонь і братиме активну участь у долі педагогів української гімназії. Слід чекати також на демонстрацію вчительської солідарності. Адже дедалі більше земляків і послідовників Василя Сухомлинського розуміють, що активну життєву позицію слід демонструвати не лише на уроках, а й у житті.

Андрій НIЦОЙ, лідер Кіровоградського обласного представництва Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» та обласного осередку Всеукраїнського громадського об’єднання «За Україну! За Ющенка!», кандидат історичних наук.

  • Коли вона не працює...

    Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>

  • На небезпечно малій висоті

    «Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>

  • Смугаста, мов Тигр

    «Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>

  • Віщий бабак

    ...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>

  • Медові ріки на Дніпрових берегах

    Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>

  • Імітація навколо «саркофага»

    «Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
    Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>