«Блискавка» в голові

27.01.2009
«Блискавка» в голові

Володимир Мартинюк: «У нормальному суспільстві кожна людина має відчувати себе повноцінною».

У поведінці людини, яка непритомніла й билася в корчах із піною на губах, наші предки вбачали вплив потойбічних сил, оскільки кращого пояснення для більшості захворювань нервової системи тоді ніхто не мав. Сучасна медицина з’ясувала, що містика тут ні до чого, а напади епілепсії виникають унаслідок порушення мозкової діяльності. Утім і сьогодні в Україні трапляються випадки, коли мама епілептика свідомо приховує діагноз від оточуюючих, не веде до лікарні, сподіваючись, що хвороба «розсмокчеться» сама по собі. А деякі родини, перш ніж звернутися до лікаря–невролога, роками водять сина чи доньку по бабках–шептухах, травницях та екстрасенсах. Чим така поведінка дорослих загрожує хворій дитині? Чи існує спосіб раз і назавжди «вигнати» епілепсію з організму? На які симптоми, далекі від звичайних приступів, треба звертати увагу батькам епілептика? Відповіді на ці та інші запитання журналістка «УМ» шукала в Українському медичному центрі реабілітації дітей з органічними ураженнями нервової системи МОЗ України.

 

А це точно не істерія?

До медичного центру, розташованого в Києві, щодня приїжджають малі пацієнти з усієї України. Це і діти з ДЦП, і школярі з затримкою психомовного розвитку, і малюки з гідроцефальним синдромом, і підлітки з вадами розвитку після важкої травми голови — хворі віком від одного місяця до 18 років. Є серед них і пацієнти з діагнозом «епілепсія». Зважаючи на те, що ця патологія досить поширена (уражає близько 1% населення планети незалежно від раси та національності), лікарям вистачає роботи.

Неврологам у регіонах буває важко встановити точний діагноз без необхідної апаратури. А ще обрана терапія не завжди дає гарний ефект. Тому лікарі направляють важкодіагностованих та «проблемних» епілептиків до столиці, де з апаратурою все гаразд. Як розповіла «УМ» лікар–невролог вищої категорії Українського медичного центру реабілітації дітей з органічними ураженнями нервової системи МОЗ України Тамара Ярмолюк, у центрі впродовж кількох днів діти проходять ретельне обстеження: з’являються на огляд до невролога, роблять енцефалограму, якщо треба, МРТ (магнітно–резонансну томографію) та доплер судин головного мозку і спілкуються з психологом. А після обстеження у половини дітей нібито з епілепсією медики виявляють зовсім інші захворювання: невротичні припадки, судинні стани, апное тощо.

«Як буває? Дитина знепритомніла на шкільній перерві, і в дорослих відразу виникає підозра на епілепсію, — каже Тамара Ярмолюк. — А може, учень просто був голодний, голова тому й закрутилася. Та й інші причини бувають... А це дуже важливо — знати точний діагноз. Тому що діти на місцях можуть роками приймати протиепілептичні препарати, а там зовсім інша хвороба. Виходить, пацієнт приймає зайві ліки. А треба розуміти, що це не трави, не гомеопатія, а хімічні препарати, які, звісно ж, мають свою побічну дію. Впливу протиепілептичних засобів зазнають печінка, підшлункова залоза тощо. Тому ми обов’язково контролюємо стан здоров’я хворих, яким призначаємо ці медикаменти: раз на три місяці робимо біохімію, печінкові проби, ультразвукове дослідження органів черевної порожнини, інші аналізи. При необхідності призначаємо засоби, які покращують виведення хімії з організму. Як правило, патологічних змін не відбувається, бо ми запобігаємо негативним процесам».

Небезпека «порожнього» погляду

Загалом люди звикли вважати, що епілептичний напад — це коли людина падає без чуття, б’ється в судомах. Але такі великі генералізовані напади частіше бувають у підлітків і в дорослих. А в малюків напади найчастіше малосимптомні: завмирання чи здригування, під час яких також відключається кора головного мозку. Дитина може дивитися телевізор, завмерти на декілька секунд, неосмислено дивлячись в одну точку, почмокати губами, знизати плечима, випустити з рук іграшку, а потім знову «включитися» в життя. Дитина може заговорюватися, а потім нічого не пам’ятати з того, що говорила, може сіпнутися і негарно скривитися, може ручкою «заїхати не в той степ» під час диктанту. Неспеціаліст може просто не помітити такі ознаки. Звідси й випливає проблема ранньої діагностики!

«На жаль, часто такі малосимптомні напади залишаються без належної уваги, — констатує Тамара Ярмолюк. — Помічають це, коли напади стають частими, більш вираженими, але тоді хворобу значно важче лікувати. Щодо консервативного лікування епілепсії, то воно одне в у­сьому світі — тільки за допомогою спеціально підібраних антиепілептичних препаратів. Іншого немає».

Утім наші люди примудряються все зіпсувати, коли діагноз відомий, а лікування успішно триває. Іноді лікарі–педіатри за місцем проживання пацієнта поводяться неколегіально, «наїжджаючи» на маму дитини–епілептика: «Ой, та у вашої Каті вже два місяці немає нападів, а чого ж ви її травити цими ліками? Припиніть їх давати!». Мама, звісно, лякається, ховає таблетки подалі, а через деякий час у дитини стається черговий напад. І «старі» ліки вже не рятують. Тоді за голову беруться і батьки, і лікарі.

«Підбирати ліки, їх дозування не так просто, як вам може здатися, — пояснює пані Ярмолюк. — Як приклад можна навести історію хвороби Соні з Ірпеня. Ще до року в дівчинки почалися дуже часті епілептичні напади — до 70 на місяць! Лікарі призначали Соні різні препарати, але їй нічого не допомагало. Ситуація ускладнювалася тим, що в дитини була не спадкова епілепсія, а та, що виникла на фоні органічного ураження головного мозку. Ми провели дослідження, призначили лікування «Топамаксом», і напади зникли зовсім. Дівчинка почала краще розвиватися, самостійно ходити, розмовляти. За світовими стандартами, ефективний препарат (а він у кожному випадку підбирається індивідуально) треба приймати впродовж трьох років після останнього епілептичного нападу — для того, щоб запобігти рецидиву. Тому нам буває дуже боляче, коли деякі батьки припиняють терапію самостійно. Тоді знову виникають напади — частіші й триваліші, ніж були спочатку, і пацієнту доводиться призначати не один, а кілька медикаментів. Часом дітки приймають по три антиепілептичні засоби поспіль».

Чому мама сльози ллє?

Як розповів «УМ» директор Українського медичного центру реабілітації дітей з органічними ураженнями нервової системи, заслужений лікар України, головний дитячий невролог МОЗ України Володимир Мартинюк, завдяки дослідженню ЮНІСЕФ ми знаємо, що в будь–якому куточку планети, незалежно від ступеня розвитку, демократизації, розмірів держбюджету тощо 2,5 відсотка дітей мають такі відхилення, які прирівнюються до інвалідності. Із них 1% — це «важкі» діти–інваліди (так звані «лежачі»), яких надзвичайно складно реабілітувати. А решта 1,5% можуть спокійно адаптуватись у суспільство — за умови, що ними будуть опікуватися, а не кинуть напризволяще.

Інша річ — якість життя неповносправних дітей в Україні та, скажімо, Чехії, відрізняється, як небо і земля. Причина — і в нашому менталітеті, і в недопрацюванні державних мужів. «Чому в української жінки, яка виховує хвору на дитячий церебральний параліч (ДЦП) дитину, постійно сльози на очах? Чому в неї не минає депресія? І чому ми всього цього не бачимо в польки, німкені, американки, француженки? — запитує пан Мартинюк. — Бо за кордоном давно запрова­джено комплексний підхід до розв’язання проблеми. З родиною працює не тільки лікар, а й педагог, психолог, соціальний працівник, представник громадської організації. І коли мамі кажуть, що в 7 років її дитина, хвора на ДЦП, піде до цієї школи, в 15 років почне опановувати цю або цю професію, у 18 років працюватиме тут або тут, мама вже не буде лити сльози. Вона чітко знатиме, що її донька або син зможе навчатися, отримувати зарплату, матиме соціальне забезпечення, як і будь–який інший громадянин держави.

Відповідно, в Україні треба так організувати роботу, щоб держава могла надати допомогу кожній неповносправній дитині. І сім’я, в якій народилася дитина з ДЦП, епілепсією чи іншим захворюванням, має чітко розуміти, що це за проблема, як її долати і як пристосувати дитину до життя, щоб вона не відчувала себе неповноцінною. Коли це пояснювати батькам від самого початку, тоді вони не пишуть Президенту, Прем’єру, міністрам листи з проханням прислати якогось чудотворця, який зробить малюка здоровим. Тоді мама знатиме, що лікування її дитини потребує багаторазового повторення комплексу спеціальних вправ, масажу, спілкування, і не тільки. Це тривала, копітка робота, яку виконує фахівець у медичному центрі та батьки — вдома».

 

ЗНАЙ НАШИХ!

Уперше за час існування Всесвітня асоціація дитячих неврологів запропонувала провести свій конгрес в Україні. 23 із 25 постійних членів Асоціації таємно проголосували за те, щоб Всесвітній конгрес дитячих неврологів пройшов 9–12 вересня 2009 року саме в нас, а не в Туреччині або в Аргентині.

 

ВАЖЛИВО!

Лікарі кажуть, що сама по собі епілепсія не є невиліковною хворобою! При правильному підборі ліків у 70% випадків напади або зникають повністю, або трапляються раз на 2–3 місяці й не погіршують якість життя людини. Якщо пустити хворобу на самоплин, через 3–5 років не обійтися без допомоги психолога. А все тому, що епілептичний напад із втратою свідомості можна порівняти з електричним розрядом блискавки під час грози. І кожен такий напад спричиняє загибель нейронів у корі головного мозку. Тому так важливо вчасно діагностувати хворобу. Якщо в людини сталося декілька нападів, а лікування не почалося, тоді припадки стають тяжчі, частіші, відповідно, кількість втрачених нейронів у корі головного мозку стрімко збільшується. У дітей починається затримка розумового розвитку, страждає вольова сфера, школярі відстають у навчанні, підлітки стають агресивними. І чим далі «тягнути» з візитом до лікаря, тим менше шансів на нормальну соціальну адаптацію лишається у хворого. Тому неврологи просять дорослих не водити хворих малят по бабках–ворожках, марнуючи час. Бо хтозна, за що відповідатиме зона в мозку, яка «вигорить» наступною.