Ентузіазм врятує світ

27.12.2008
Ентузіазм врятує світ

Володимир Колок і його команда.

Багатьом журналістам, мабуть, знайома ситуація: збирався написати статтю, але якось «замотався» й не встиг, а через роки тема «зачепила» тебе знову. Саме так трапилося з авторкою цих рядків. Років десять тому довелося знімати квартиру в селищі Коцюбинське, більш відомому мешканцям столиці як Біличі — за назвою тамтешньої залізничної станції. Вікна квартири виходили на подвір’я школи, де на стадіоні щоденно грали в футбол дівчата різного віку. Виявилося, що на базі школи діє цілий футбольний, точніше, футзальний клуб — «Біличанка–93».

У футбол дівчата «різалися» на рівних із хлопцями. А в розмовах дорослих частенько чулося: «Моя Юля (Таня, Ірина, Марина) знову поїхала на змагання. Грати в футбол для неї те ж саме, що дихати». Відтоді й захотілося написати про «Біличанку», тим більше що з часом заслуг у неї прибуло. Шкільна команда стала гордістю всього Приірпіння, адже «Біличанка» — феномен всеукраїнського масштабу. Справа навіть не в кількості виграних турнірів. Просто історія цієї команди є ще одним підтвердженням, що і в наші дні дива трапляються, і творять їх звичайні люди. Ну, не зовсім звичайні, а ті, що самі вірять у диво, не бояться нового, мислять нестандартно й сміливо. І сьогодні наша донька–першокласниця ходить у ту саму школу, і з усіх гуртків, які вона відвідує, найулюбленіший для неї — футбол.

 

«Футзал — це творчіть. Він ідеально підходить для дівчат»

Історія «Біличанки» почалася в 1991 році, коли вчителю фізкультури Володимиру Колку товариш запропонував привезти на змагання дівчачу футбольну команду. Педагог зібрав найкращих спортсменок школи, провів із ними кілька тренувань і... «захворів» на жіночий футбол.

— Спочатку мені було просто цікаво, що з цього вийде, — згадує Володимир Васильович. — Дівчата пропозицію навчитися грати в футбол сприйняли «на ура». А от із батьками й колегами було складніше. Я ледь не щодня чув, що футбол — справа не жіноча. Хоч як це дивно, та спротив надав мені наснаги. Захотілося спростувати стереотипи мислення.

Уже на перших тренуваннях помітив, що технічні й тактичні прийоми дівчата опановують навіть швидше, ніж хлопці. А з часом, коли ми зосередилися на міні–футболі, зрозумів, що футзал — ідеальний вид спорту для дівчат. Він менш агресивний, ніж великий футбол, а головне — у жіночому виконанні дуже видовищний. Емоційність, умін­ня відчувати ситуацію, жіноча інтуїція допомагають дівчатам придумувати цікаві комбінації, грати невимушено й розкуто.

— Але існує думка, що футбол робить дівчат грубими.

— А ви познайомтеся ближче з гравцями «Біличанки», й самі зробите висновок. Багато хто дивується, коли дізнається, що нашим «ветеранам» по 23–25 років, — більше 20 не дають. А все тому, що дівчата не курять, не вживають алкоголю. Режиму вони дотримуються не примусово, а тому що люблять футбол. Ми не є професіональною командою в загальноприйнятому розумінні цього слова, бо зарплати дівчата не отримують. Але ставлення до тренувань і матчів у моїх вихованок — як у справжніх профі.

— І як це досягається? Адже ми часто чуємо в спорті й не тільки пряму залежність результатів від фінансування.

— Для нас футзал — це творчість. А в ній визначальну роль відіграють не гроші (хоча вони нам не завадили б). Постійного спонсора у клубу немає. Багато років нам допомагала Білицька меблева фабрика, але в умовах загальної кризи для неї також настали важкі часи.

Знайомі мене, буває, запитують: «Навіщо тобі цей жіночий футбол? Мороки багато, а зиску жодного». Але така я людина — можу займатися лише тим, що мені подобається. У «Біличанці» дівчата не просто грають у футбол, а щодня вчаться працювати в команді, бути відповідальними перед іншими і собою. Футзал для них — це стиль життя.

«Спочатку — футбол, а потім — пироги»

Після знайомства з лідерами команди, Юлією Форсюк і Аліною Горобець, справді відпали всі сумніви щодо того, чи жіноча це справа — ганяти м’яча. Спортсменки, розумниці й просто красуні — це про них. Обидві працюють тренерами в Коцюбинській ДЮСШ, передаючи вже своїм підопічним оту особливу любов до гри, якою їх заразив Володимир Колок.

«Наші суперники часто дивуються, що така команда створена в селищі на базі однієї школи, — бере слово Юлія, капітан. — Мабуть, це схоже на диво. Згадуючи перші виступи, коли ми програвали з рахунком 0:11, 0:22, я й сама дивуюся педагогічному таланту нашого тренера.

Бувало, після чергової поразки ми між собою говорили: «Тепер Володимир Васильович точно скаже, що з нього досить». А натомість чули, коли приходити на наступне тренування. І летіли на нього, наче на крилах. І в школі гарно вчилися, бо за «двійки» й «трійки» можна було вилетіти з команди. І не хотіли засмучувати наставника».

Авжеж, Володимир Васи­льович — унікальна людина. Рідкісний романтик, який уміє втілювати свої мрії в життя. «Тренер учив, що в житті нічого не буває просто так — на все є своя причина, й кожен наш вчинок матиме наслідок, — каже Юля. — За ці зернятка життєвої мудрості ми вдячні тренеру».

«Звісно, не всі розуміють нашого захоплення — постійні тренування, спортивний режим, — веде далі Аліна Горобець. — І все винятково задля морального задоволення. Дехто каже — «краще б училися пекти пироги». Однак ми дуже любимо саме футбол! Кілька дівчат уже одружені, й чоловіки нормально ставляться до захоплення дружин. Щоправда, одна полишила футзал через ультиматум свого хлопця, але про це й досі жалкує».

А ще ж у березні 2007 року великого розголосу набув безпрецедентний матч–марафон, коли «Біличанка» безперестанку грала у футбол упродовж цілої доби. «Ідея марафону належала, звісно ж, тренеру, — розповідає Аліна. — Наша команда тоді складалася з 41 гравця — поки хтось грав, решта відпочивали. За 24 години ми провели більше 30 матчів із переважно чоловічими командами».

«Дівчата тренувалися навіть на морозі»

«Біличанка» — це не лише гравці основного складу, а й юнацька та декілька дитячих команд. Резерв готують у Коцюбинській ДЮСШ. Більшість тренерів тут — люди молоді, що нетипово для нашого часу. Як же вдається залучати молодих фахівців, розповідає директор спортшколи, другий тренер «Біличанки» Олександр Червоний: «Майже всі наші тренери є вихованцями місцевого футболу. У нас налагоджена співпраця з Інститутом фізичного виховання НПУ ім. Драгоманова. Зараз там закінчили або ще продовжують навчання близько 20 наших вихованців — і дівчат, і хлопців. Більшість із них залюбки йдуть працювати з дітьми.

Як удається їх утримувати на таких мізерних зарплатах? А ви ще запитайте, як «Біличанці» вдається перемагати без преміальних (сміється). Мабуть, справа в отому нині майже забутому слові «ентузіазм», — каже Олександр Володимирович. — На жаль, зараз зникає багато команд з різних видів спорту. Наприклад, у чемпіонаті України з футзалу серед жінок залишилося лише сім колективів, хоча в минулому сезоні їх було 14».

Тренер свідчить: жіночому футзалу національна федерація майже не приділяє уваги (це пояснюють тим, що ФІФА й УЄФА не проводять офіційних жіночих чемпіонатів із міні–футболу). Керівництву Київської області й Ірпінського регіону до «Біличанки» теж справи немає. Добре хоч селищна рада трохи допомагає. А були часи, коли «Біличанку» навіть у шкільний спортзал не пускали, й дівчата в 10–градусний мороз тренувалися в цеху меблевої фабрики, що не опалювався.

«Узагалі ж, дитячий спорт в Україні як був занедбаним, так і залишається, — констатує Червоний. — Як член комісії ФФУ з розвитку футзалу я часто буваю в регіонах й бачу, скільки спортивних шкіл закривається. Хоч би що ми говорили про Росію, але там тільки за останній рік збудували більш як 700 фізкультурно–спортивних комплексів. У нас же регулярно з’являються лише гасла».

І все ж закінчити хочеться на оптимістичній ноті. Віриться, що «Біличанка» — це явище, яке не може зникнути через якусь там фінансову кризу. Бо воно народжене й живиться наймогутнішою енергією у світі — енергією завзятих сердець. Тренерських, дівочих, дитячих, батьківських. Те ж саме твердить і голова Коцюбинської селищної ради Вадим Садовський: «Я пишаюся тим, що в нас є така команда. Для мене «Біличанка» дорога ще й тому, що в селищі щороку проходить турнір пам’яті мого покійного батька, в якому беруть участь жіночі футзальні команди з усієї України. У майбутньому плануємо зробити ці змагання навіть міжнародними».

Селищна рада вже виділила 200 тис. грн. для переобладнання приміщення колишніх шкільних майстерень у роздягальні, масажний кабінет, тренажерний зал. У майбутньому «мер» планує навіть спорудити надувний дах над майданчиком зі штучним трав’яним покриттям. А щодо майбутнього «Біличанки», каже Садовський, то доки її очолює Володимир Колок, жіночий футбол у Коцюбинському існуватиме — незалежно від того, хто сидітиме в мерському кріслі.

Світлана ГОНЧАРУК

 

ВІЗИТНА КАРТКА

Жіночий клуб «Біличанка–93» заснований у 1993 році.

«Біличанка–НПУ» грає у вищій лізі чемпіонату України. Триразовий чемпіон країни з футзалу (1996, 2004, 2008 рр.). Триразовий володар Кубка України. Дворазовий володар Кубка Євразії.

Гравці клубу склали основу збірної Київської області — переможця VIII літніх Всеукраїнських спортивних ігор. «Біличанка» також представлена командами в першій і другій лігах, в юнацьких першостях серед гравців різного віку.