Стиль — японський, модрина — сибірська. Манеж із 1897 року жодного разу не реконструювався — нема потреби.
Європейський Союз зацікавився нашими степами. Як завжди — набагато глибше, ніж ми самі. Хоча, з іншого боку, ще недостатньо, бо степи насправді потребують значно більшої уваги. «Ми» в даному контексті — це українці з Одеської та Луганської областей, росіяни з Тихого Дону і жителі Кагульського району Молдови. Саме в цих краях призабутий уже ТАСІС започаткував програму «Комплексне використання земель євразійських степів». Головна ідея: як би так налагодити господарське життя в степових районах Євразії, щоб і зиск отримати, і степи зберегти в первозданному вигляді. На перший погляд, завдання нереальне, тим більше що сама Європа свої степи не вберегла.
Перше й очевидне — це зелений туризм. Тільки не кажіть, що на Донбасі не може бути жодного туризму, тим паче зеленого. Бачили б ви, як рвуться в шахту київські журналісти. Та й ріка палаючого чавуну, що тече з домни кількома рукавами, — видовище з категорії «супер». А щодо природи...
Про Віру Аннусову раніше я знав, як про дослідницю Голодомору в Біловодському районі. Звичайна сільська вчителька математики почала збирати свідчення земляків про страшну українську трагедію ще до того, як нинішній Президент надав цій темі державного статусу. Сьогодні ж вона, вийшовши на пенсію, організувала садибу із поетичною назвою «Дім, закутаний у тепло». Каже, сама не знає, як народилася така назва. А що тут знати? Степ — це, власне, і є сама поезія. Принаймні той, що вберігся від людської навали. На Біловодщині такі куточки залишилися, зокрема, й завдяки вченому зі світовим ім’ям Василю Докучаєву. Між іншим, це ім’я — саме по собі величезний туристичний ресурс. Читати докучаєвські труди — це одне, а побачити на власні очі його практичні здобутки...
Так от, степ на Біловодщині — це не «рівна, як стіл» Таврія капітана Титаренка (пам’ятаєте: «У бій ідуть лише «старики»?). Тут і унікальні — як на пересичених туристичним сервісом європейців — крейдяні гори, і якісь таємничі западини, і сотні гектарів ковили, яка своїми хвилями здатна збити людину з ніг (не бійтеся, це просто такий оптичний ефект). І символ Луганщини байбак, сучасник мамонтів і шаблезубих тигрів. Не знаю, як поводилися б у подібній ситуації тигри, а байбаки охоче позують перед об’єктивами — треба лише мати трохи підсилену оптику.
А ще Віра Андріївна розповість вам такі місцеві легенди, яких ви й у Карпатах не почуєте. І викладе вам курс прикладного українознавства. Слід сказати, стереотип Донбасу як краю зденаціоналізованого, безумовно, вірний. Але є нюанси: фрагментарно тут збереглася не те що українська автентика — навіть українська архаїка. Учені–етнологи й лінгвісти про це знають, а от широка публіка поки що не обізнана і прагне шукати своїх коренів у всуціль європеїзованих Карпатах. Не там тепер блукають тіні забутих предків...
Туризм туризмом, а їсти хочеться завжди. У авторів проекту є своя пропозиція: зробити з відродженого степу пасовисько. Причому для цього не треба відбирати в селян уже розпайовану землю — достатньо просто домовитися з ними про правила землекористування. Ну й певні пільги надати. Фахівці вважають, що випасання худоби, особливо коней, не тільки не завдасть шкоди степовій рослинності — навпаки, степ із копитними складають певний симбіоз. Коли людина вибивала основну масу косуль, сайгаків, диких коней, трав’яний підстил, яким ті харчувалися, починав перекривати доступ до ґрунту кисню і частково волозі. Певною мірою диких тварин замінили тварини свійські. Але сьогодні навіть корів на селі рахують поштучно. Що вже казати про коней.
Але що стосується Біловодщини, тут ситуація інша. З чотирьох державних кінських заводів України три розташовано саме тут (а четвертий, Стрільцівський, зовсім поруч — у сусідньому Міловському районі). Якщо ж узяти наше недавнє спільне з сусідами минуле, то в Російській імперії, окрім чотирьох заводів тодішнього Старобільського повіту Харківської губернії, існувало ще тільки три. Причому найстарішим з усіх був Деркульський, поблизу Біловодська. Щоправда, два в Нижегородській губернії були засновані на вісім років раніше, але вони в XIX столітті на довгий час припиняли своє існування, а чотири наших, незважаючи на скруту, працюють без перерв до сьогодні.
Про те, що таке коні в туризмі, тим більше зеленому, можна довго не просторікувати. Але конезаводи Луганщини — це ще й історія; більше того — архітектура. На тому ж Деркульському заводі конюшні — пам’ятка архітектури кінця XVIII століття. Архітектурний класицизм у чистому вигляді. Не знаю, чи то був виплеск відданості матінці–імператриці, чи просто спрацювали закони зодчества, але комплекс конюшень у плані виглядає як Е ІІ — «Екатерина ІІ», якщо російською. Принаймні в 1767 році, коли було засновано завод, на престолі в Петербурзі сиділа саме «клята баба Катерина». А заводи в степу їй знадобилися для ремонту військової кінноти (уже наступного, 1768–го, почалася чергова російсько–турецька війна).
Як стверджує директор музею Деркульського кінного заводу №63 Олександр Федоров, слово «ремонт» французькою означає «зміна сідла». Тут головне, аби коні взагалі були, бажано — здорові й витривалі, а порода їхня мала значення другорядне. Три чверті століття на це й працювали чотири старобільські заводи, а 1843 року цар Микола видав указ зайнятися племінним конярством. Зокрема, Деркульському заводу доручили вирощувати чистокровну англійську верхову породу. Успіхи в цьому починанні перевірили у 1906–му. Саме в тому році жеребець Гаммурабі виграв Всеросійське дербі й як переможець поїхав завойовувати свою «історичну батьківщину». Кажуть, англійці не могли повірити, що в придінцевих степах можна вирощувати таке диво.
Ще одна гордість Деркула — кінь Задорний. У розпал Карибської кризи він не злякався, поїхав до імперіалістів Америки восени 1961–го і виграв Всесвітнє дербі в Лауреллі (під Вашингтоном). Захоплені янкі нагородили коня персональною попоною. Тепер вона — експонат заводського музею. А взагалі різноманітних кубків, грамот і попон тут — безліч. Найоригінальніший — Кубок Пекіна. У вигляді пагоди.
Сьогодні, крім англійської, в Деркулі вирощують ще й українську верхову породу. З’явилася вона завдяки найвідомішому радянському кіннику Семену Будьонному. Він навідався на завод в 1950–му. Слід віддати йому належне: маршал не став прискіпуватися, чому, мовляв, не вирощуєте будьоннівську породу. Натомість висловив здивування тим, що от є порода англійська, є арабська, венеційська, навіть голштинська — а української немає. Непорядок! Ну, якщо маршал сказав...
Зареєстрували нову породу вже в 1991–му. Кажуть, дуже непогана, але поки що, наскільки відомо, найкращі результати — це перемоги на змаганнях всеукраїнських. Утім тут слово нехай скажуть фахівці. Автор цих рядків, гуляючи стайнею, не зміг відрізнити «українців» від «англійців»: усі красені, усі височенні, з лебединими шиями.
Найкрасивішим же мені здався кінь на кличку Мадамер. Очевидно, тому, що про нього заздалегідь було повідомлено: вартість плідника — 600 тис. євро. Привезли коня зі Сполучених Штатів.
— Купили?!
— Та звідки в нас такі гроші?! Це в порядку міждержавного племінного обміну, — пояснив директор, — щось ми даємо, щось нам дають. Потрібен прилив свіжої крові.
Біля головного входу до стайні невеличкі пам’ятники. Тут ховають найвидатніших заводських коней. Коли ховають коня, в землю заривають лише його голову й серце. Не став питати щодо решти тіла. Якось воно не зовсім тактовно...
Коні — красені, але не звірі. Лагідні, але, скажемо так, знають ціну собі і своєму екстер’єру. Охоче позують. І лише один виглядав сумним–пресумним. Олександр Борисович пояснив причину. Виявляється, у цього жеребця доволі специфічна «професія». На ньому перевіряють, чи готова кобилиця до спарювання. Надягають обладунки і заводять до неї в загін... Річ у тім, що в разі, коли, даруйте, лібідо в самиці відсутнє, вона може почати брикатися. Отже, виникає загроза для плідника дістати неабияку травму. А вони ж таких грошей коштують!.. От і доводиться використовувати такий собі біологічний «індикатор». От недоля в коня! Якщо «дама» не готова — діставай від неї стусани. Якщо ж вона ладна сказати «так» — «право першої ночі» належить справжнім аристократам.
— Ну, нічого, — каже Федоров. — Ми і йому даємо іноді... поласувати.
Не хотілося б казати про сумне, але сьогодні конярство на Луганщині ледь животіє. З одного боку — традиційне вже для нас недофінансування, а з другого — недолуге для галузі «реформування». За радянських часів кінські заводи були багатопрофільними господарствами зі своїм рослинництвом, молочним тваринництвом і всім рештою. Тепер землю розпаювали, техніку також. У Деркульського заводу залишилося 3,5 тис. га оранки, яку немає чим обробляти. Тож здають в оренду. Коней купують. Але такі особини, як Задорний чи Гаммурабі, з’являються один на десять тисяч (усього в Деркулі сьогодні 200 коней), та й їх якраз і не продають.
Такі коні самим потрібні.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
