Я люблю тебе, смерть

11.12.2008
Я люблю тебе, смерть

Тринадцятирічну англійку Ханну Джонс преса буквально не спускає з рук. І не виймає з зубів, як і належить ланцюговим псам демократії. А історія ось така: Ханна не хоче жити. З п’яти років вона хворіє на лейкемію, і хоч тепер хвороба нібито відступила, прийшла нова напасть: ліки проти раку зруйнували її серце. Потрібна термінова пересадка, від якої Ханна рішуче відмовляється. Вона втомилася скніти по лікарнях і не бачити того розпрекрасного світу, задля якого і пройдено стільки сеансів хіміотерапії. Краще поїхати у Діснейленд — з батьками, братом та сестрами. До речі, Ханну мало не розлучили з її сім’єю: Джонсів–старших погрожували позбавити батьківських прав, а їхню доньку — ощасливлювати насильно, оперуючи та напихаючи пігулками. Через суд Ханна відстояла право розпоряджатися своєю смертю. Тож тепер збирається на вакації — перші й останні перед днем, коли зупиниться Земля: жити Ханні лишилось півроку.

Піти по–англійськи

Матеріал про Ханну мав би бути ідеальною авторською колонкою — щоб і поплакати, рефлексуючи над цією історією, і пообурюватись, побачивши заголовок в одній із київських газет: «Проміняла життя на Діснейленд». (Мушу засмутити своїх колег: якщо це все, що ви зрозуміли з її трагедії, то ви безнадійно тупі. Судячи з вашої тональності, Ханна опиняється в категорії жалюгідних схиблених «лузерів» та дурнуватих нікчем — пасивних (у цьому випадку) самогубців — з їхнім одвічним «бути чи не бути» і тому подібним ниттям. Хоча насправді все простіше: в кожному данському королівстві (на відміну від Совдепії, яка так любила загартовані тіла і вкриті шерстю душі) є свої негаразди. Так що не хочете — не співчувайте, проходьте повз, але коли вже лізете всередину, бодай перевзувайтесь. Королівство все–таки.

Але тема все ж ширша, ніж одна колонка тексту. Бо життя таке, що ставати на захист ВІЛ–інфікованих — це прогресивно. Голодуючих дітей Нігерії — достойно. Сексуальних меншин — «прикольно». Птахів, залитих нафтою, — екологічно. Хворих на анорексію — гуманно. А як щодо самогубців? Таких, як Ханна, або ще більш «безнадійних»? Остаточно загрузлих у гріх повернення Творцю його бракованого товару? ...Люблю праведників, що вже випростовуються у повний зріст, щоб забити автора таких безбожностей каменюками. Хлопців і дівчат з «бандерштадту» (та й не лише), які «ходять до церкви», «шанують батьків» абощо. Давно хочеться запитати Марію Матіос: якби її «солодка Даруся» (героїня однойменної книжки) провідувала б не лише татову могилу, а й мамину, чи була б вона від цього менш досконалою? (За сюжетом, Дарусиного батька розстріляли «совіти» — після того, як мала Даруся несвідомо вибовкала важливу таємницю. Мама ж її повісилась, вирушивши, очевидно, прямісінько в пекло. А там не приймають передач).

Хоча насправді навряд чи багато знайдеться людей, які жодного разу не замислювались над тим, чи не чудово було б заснути ввечері й не прокидатись на ранок? Навіть тварини помирають від горя, відмовляючись від їжі — трапляється й таке. Щоправда, церковники засуджують... Так, засуджують. Як, приміром, і кожний статевий акт, що свідомо не веде до зачаття дитини. Тож церковникам треба попрацювати над стиковкою життя і проповідей, а також над власною відповідністю заявленим позиціям.

...Пригадую, як моя подруга–медик одного разу змалювала похмурі перспективи для самогубців, яких устигли повернути з півдороги: їх зв’язують і насильно штрикають голками, закривають у «дурдомі», ганьблять (звільняють?) на роботі — хіба що не вмочають із головою у казан із лайном. Усе це верзла доросла жінка з вищою освітою — можливо, свідома того, що прибріхує, але на сто відсотків переконана в тому, що саме так із самогубцями і слід чинити. «Людина, яка не хоче жити, — хвора. Її слід лікувати», — безапеляційно резюмувала вона.

Фрейд би плакав

«Невже це правда?» — поцікавилась «УМ» в очільника Асоціації психіатрів України Семена Глузмана. «Певний відсоток тих, хто йде з життя, дійсно пов’язаний із психічними розладами. Приміром, якщо людина страждає на маніакально–депресивний психоз і не отримує адекватного лікування. Але переважна більшість людей удається до суїциду із зов­сім інших причин. Розчарування, неможливість прогодувати себе, ненавмисний злочин... Скажімо, чоловік випадково скоїв наїзд на дитину, і дитина загинула, а він, не маючи змоги з цим жити, вчинив самогуб­ство — від чого ж його в цьому випадку лікувати? Від совісті?! Від того, що він виявився більш чутливим, ніж якийсь український посадовець, на рахунку якого не одне ДТП із летальними наслідками?» Заглиблюючись у цей приклад, Глузман зазначає, що добре, коли у такого ситуативного злочинця знайдеться розуміюча і чуйна родина: «Він переживає гострий шоковий стан, який із часом перейде у хронічний. З цим не треба йти до психіатра. Чесний лікар, який заробляє гроші не з повітря, пояснить вам, що ви мусите жити з цим болем, що з часом він притупиться... Психіатр з’явиться тільки тоді, коли біль не проходить, а людина повторює суїцидальні спроби».

Душевну муку можна, звісно, проговорювати на прийомі у психоаналітика — якщо у вас є вільний час та зайві гроші. Але копирсання в чужій душі взагалі не є професією, а копирсання з метою довести, що вами рухають лише два важелі — лібідо та страх смерті — взагалі атавізм. «Від Фрейда його ж учні лишили ріжки та ніжки. У цивілізованих країнах психоаналіз помирає», — говорить Глузман. Це тільки Україна доношує скомпрометований недолугістю псевдонауковий секонд–хенд. «За Фрейдом», дійсно, ніяк не поясниш випадок із Ханною або з іспанкою Інмакуладою Ечеварією, яка, страждаючи на м’язову дистрофію, через суд домоглася евтаназії. «Людина у ХХІ столітті повинна мати право на припинення свого життя. Хоч це й не означає, що вона не мусить рахуватися зі своїми близькими та друзями. Однак людина все ж істота автономна і може розпоряджатися власним життям так, як вважає за потрібне. Єдине застереження пов’язане з її віком. Бо якщо шестирічна дитина вимагатиме евтаназії, рішення все ж таки мають приймати її батьки», — говорить Глузман.

«В Україні немає статистики самогубств, зате є маса на них спекуляцій, — додає він. — Спекуляцій, які до того ж оплачуються грантами. Суїцидальну поведінку треба досліджувати, але коректно. Психіатри не повинні вивчати те, що їх не стосується. До того ж у реаліях нашого життя словом «самогубство» часто маскують, наприклад, «вісяки», тобто «безнадійні» вбивства, які не здатна розкрити міліція». Загальновідомий феномен: у благополучних країнах люди частіше йдуть із життя. А там, де голод, холод та хвороби є щоденною рутиною (у тропічній Африці, Пакистані, Індії тощо), так званий «індекс щастя» значно вищий за добре захищену в соціальному відношенні Швецію чи Фінляндію (остання країна на сьогодні є лідером за кількістю самогубств). Проте голодні та босі африканці майже ніколи не накладають на себе руки.

А як щодо примусового утримання у психіатричній лікарні «недобитих» самогубців, спитала «УМ», повертаючись до наших реалій. «Людина, яка є небезпечною для себе та інших, може бути оглянута», — відповів Глузман. І підкреслив різницю між тим, як надають психіатричну допомогу за кордоном і в нас: «На Заході людина мусить якомога скоріше піти з лікарні й адаптовуватись у соціумі. У нас же все не так, у нас — так звані «койкодні», за які чіпляються лікарі, щоб не втратити показники та фінансування. Окрім того, є ще одна велика проблема. Хоч Україна вже визнає міжнародну класифікацію психічних захворювань і не вигадує власну маячню, як колись СРСР із його «вялотєкущей шизофрєнієй», у нас зовсім немає реабілітації для пацієнтів психіатричних закладів».

Закон «Про право на гідну смерть»

У Кримінальному кодексі України, коментує для «УМ» юрист Ярослав Циганин, є тільки стаття, що передбачає відповідальність за «самокалічення», вчинене з метою ухилитися від військового обов’язку. Поза тим — жодних санкцій щодо самогубців. Хоча в царській Росії подібний прецедент був. «Відповідальність за самогубство вводилась у Росії військовим артикулом 1715 року, в якому передбачалась ганебна процедура щодо самовбивць, — говорить він. — Натомість Карний Кодекс України передбачає відповідальність за доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності, — коментує Циганин і додає: Якщо право людини на життя визнане на міжнародно–правовому рівні, то право людини на смерть, необхідність визнання якого обстоюють ряд учених і практиків, не знаходить підтримки на рівні абсолютної більшості цивілізованих держав». Тут ми плавно переходимо до теми евтаназії — близької родички суїциду, яка підрозділяється на активну (вбивство з милосердя) та пасивну (допомога хворому, який зважується на самогубство). Обидва її «підвиди» по–різному трактуються з точки зору юриспруденції, це — досить важливий аспект права, який нині є невід’ємною частиною західного суспільства. «У 50 штатах США діють закони, які дозволяють пасивну евтаназію. Перший у світі закон «Про право людини на смерть» після довгих обговорень на референдумах прийняли 1977 року в штаті Каліфорнія. Відповідно до цього закону, невиліковно хвора особа має право на відключення реанімаційної апаратури, документально оформивши своє бажання. У штаті Орегон є чинним закон «Про право на гідну смерть», яким передбачено право невиліковного хворого просити ліків, щоб «гуманно і гідно померти». Пасивна евтаназія не вважається злочином у Швеції і Фінляндії, а в Бельгії (з 2002 року) та Нідерландах (з 1994–го) вона дозволена законом», — каже Ярослав Циганин. В Україні, додає він, евтаназія заборонена.

... А взагалі життя — це як очікування «маршрутки». Тільки–но зберешся плюнути на все і піти, як з–за рогу вирулює твоя жовтобока радість, якою можна було б їхати й горя не знати, якби не поспіх. Тож за будь–яких обставин варто, мабуть, «ще почекати, додивитись цей фільм до кінця». Так починається довжелезний пасаж у «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксани Забужко. А закінчується: «...ні, сачконути не вийде: ти–но одбудь все по порядку, а тоді й знати буде, чого ти насправді варта. Понятно?». У принципі, «понятно». Єдине зауваження: коли вже зовсім припече «сачконути», важливо знати, що тебе і твою родину не розіпнуть за це моралізатори та непрохані рятівники. Знати в ім’я святої для кожного можливості здій­снити свій вибір. І це ніяка не депресія. Це просто свобода.