Піддати сумнівам американську мрію?!

Київське корiння у Голлiвудi

      У Голлiвуд Вадим Перельман приїхав із Канади, працює там уже 13 рокiв — займався торговою рекламою,  самовдосконалювався, вчився, багато читав, вiдкидав десятки пропонованих сценарiїв (давно уже мав свого агента), поки випадково не натрапив на роман сучасного французького письменника Андре Дюбуса «Дiм iз піску і туману», за яким зроблено фiльм. Це його перший художнiй фiльм, і перший випадок в iсторiї Голлiвуду, не враховуючи Андрона Кончаловського, який, власне, i не був iммiгрантом, коли людина iз пострадянського простору ввiрвалась в американську кiношну монополiю зiркою. Дивуєшся: як же вдалося емiгранту, який залишив Київ ще в 1977 році, ввiбрати, зберегти, а тепер і реалiзувати слов'янську ментальнiсть, культуру, естетику, духовнiсть. До слова, Київ Вадим вiдвiдав лише в цьому роцi разом із представниками телекомпанiї Сi-Бi-еС, яка готує про нього передачу і хотіла показати комунальну квартиру, де вiн вирiс.

Удар по ілюзії американської мрії

      Вiдомо, що Америка споконвiку приваблює спраглих не тiльки демократичними свободами, а й реальною можливiстю при бажаннi домогтися добробуту для себе і своєї сiм'ї. Оце матерiальне щастя і названо американською мрiєю. Її атрибутика: власний дiм, авто для кожного члена сiм'ї, коледж для дiтей, пристойна, тобто багата пара для їх одруження. I чим усе це престижнiше, тим лiпше. Всього можна досягти, але якою цiною? I фiльм «Дiм iз пiску i туману» — про цiну цiєї мрiї.

      ...Берані — iммiгрант з Iрану, де вiн у чинi пiдполковника був наближеним до самого шаха — давно вже громадянин Америки. Пристойна сiм'я, наймана квартира з типово виставленими сiмейними фото, мила дружина, яка може не працювати, у доньки вдалий шлюб, син-тiнейджер, якому ще треба дати «дегрi». Все поки благополучно, «як у людей». Лише працi своєї Беранi соромиться: вiн укладає асфальт на дорогах, а вечорами «пiдробляє» в кiоску. Гоноровий: вранцi сiдає в авто у шикарному костюмi службовця, потiм перевдягається в робу, а пiсля роботи заходить у туалет якогось готелю, змиває робочий бруд, пiрнає знову у пристойний костюм, щоб з'явитись удома у вiдповiдному виглядi. I це пiдпорядковано тутешнiй вимозi: «здаватися», а не «бути», нiхто не мусить знати, що насправдi в тебе  в душi чи вдома.

      I ось якось потрапляє герою на очі оголошення про продаж будинку  на березi океану — за третину цiни. Невдовзi він купує його, отож стає власником ще однієї складової мiсцевої мрiї. Сiм'я швидко обладнує дiм i так само швидко виникає проблема: вiдстоювати, боротися за свою власнiсть, яка в Америцi, як вiдомо, священна. Річ у тім, що дiм виставлено на продаж податковою службою за невиплату податку його власницею. В одну мить господиню дому — молоду жiнку Кеті — виставили з власної хати, яка дiсталась їй у спадок і за яку її батько виплачував усе життя (типовий шлях усiх мрiйникiв).

      Кетi при пiдтримцi раптово закоханого в неї полiсмена та адвоката (тут адвокат може придумати і захистити що завгодно) починає боротьбу за повернення своєї власностi. Драматична, фатальна боротьба двох таборiв, людей у цiлому порядних i симпатичних складає сюжетний конфлiкт. Новий власник правий юридично. Вiн став типовим американцем, вiн знає закони, якi так часто конфлiктують із совiстю, етикою, мораллю, людськими емоцiями. На полi бою за власнiсть — кiлька трупiв. Невимовно жаль усiх цих людей, яких сприймаєш  як реальних сусiдiв, а не кiношних героїв.

      Режисер і власне сценарист (офiцiйно спiвсценарист) Перельман разом зi своєю творчою командою, у складі якої бездоганно пiдiбранi актори, незрiвнянний композитор Джеймс Хорнер (номiнований на «Оскар») і вiдомий оператор Роджерс Дікінс створили давно небачене в американському кiно. Перш за все правду, без нудотного «хепi-енду». Сам Вадим говорить із цього приводу: «Мiй лiтак, мiй фiльм не вирiвнюється у фiналi і падає, врiзається в землю: «Бах!» (тут і далi цитати з iнтерв'ю, яке вiн дав нью-йоркськiй росiйськомовнiй радiостанцii «Народная волна», до речі, основним власником якої разом із газетою «Новое русское слово» став недавно киянин Вадим Рабинович). I ще щодо свого розумiння мiсцевого способу життя, яке вiдбилось у фiльмi: «Американської мрiї нема, американська мрiя — туман. Дiм-iлюзiя... Коли дивишся на своїх сусiдiв, то виникає відчуття, що у когось життя, дiм, машина кращі, нiж у тебе... На цьому і побудована американська мрiя: на заздрощах до сусiда. Вiн домiгся, а ти — нi. I бiжиш, пiдкотивши штани, пiдстрибуєш, пробуючи схопити цю саму мрiю. I нiколи не досягаєш. Але енергiя масового прагнення до неї і рухає цю країну». I це правда.

      А сила правди саме у фiльмi досягається його художнiми чеснотами. Абсолютно реалiстичнi взаємовiдносини мiж людьми, їх пристрастi чергуються з iлюстрацiєю красномовного природного оточення. Туман густiє, хмари клубочаться, океан поряд здригається, потiм здiймається горою в унiсон бурхливим пристрастям людей навколо маленької на цьому тлі хати-бунгало (ще раз пiдкреслюю високий операторський клас). Почуття тривоги у глядача наростає, а в кiнцi фiльм досягає шекспiрiвської напруги...

Вадим Перельман про себе

      Народився у київськiй Жовтневiй лiкарнi в 1964-му, батьки — інженери. Тато загинув в автомобiльнiй аварiї, коли Вадиму було 9 рокiв. У комуналцi на 40 осiб жили дружно. З 4-х рокiв і до цього часу — книголюб : «Я рiс у супроводi класичних романiв, читав багато все своє життя. Ось і зараз закiнчив «Майстер і Маргарита» — це таке щастя! На черзi лежать 4 американських книги, французька». А коли пiвтора року тому в лiтаку почав читати роман «Дiм iз пiску і туману», то «я закохався в книгу, ревiв, як дитя». Настiльки вона була йому близькою духовно та емоцiйно. В тому числi i як iммiгранту.

      Коли Вадиму виповнилось 14, вони з матiр’ю наважилися на емiграцiю. Пiдштовхнув фатальний збiг обставин: за 2 роки з близьких родичiв померло 5 осiб. Прибули в Канаду, в Едмонтон із його сибiрськими морозами. У 16 років пiшов із дому, бо не вжився з вiтчимом (мати там вийшла замiж). «Я ж уже був тодi самостiйним мужчиною». Почалось незалежне життя. Школу закинув. Ще з трьома пацанами жив у пiдвалi, потроху пiдробляли, а то й крали. На прожиття. Поки двоє iз групки не попались. ...

      Потiм він усе-таки вступив до унiверситету в Едмонтонi, вивчав математику і фiзику, якi йому завжди подобались, вдень працював, і знову ж таки багато читав. А опiсля поїхав у кiношколу в Торонто: «Менi там не сподобалось. Я у своєму життi нi одної школи так і не закiнчив». Покинувши і цю школу, вiдкрив маленьку компанiю і знiмав, за його словами, «маленькi, задрипанi клiпи» про музичнi групи на замовлення. Для iнших режисерiв став займатись монтажем. Це сподобалось, і добре все виходило. У 1990-му виїхав у Лос- Анджелес, де почав, як уже згадувалось, займатися рекламою, робити «коммершiалс», і таким чином вчитись, вчитись майстерності. I дочекався свого часу-зустрiчі з книгою Андре Дюбуса. Спочатку автор вiдмовив його агентам у продажу прав на екранiзацiю. Тодi Вадим сам подзвонив у Париж, проговорив двi години, сказавши мiж iншим: «Я вмру, але зроблю справжнiй фiльм». Дюбус вiдповiв: «Я вiрю тобi, хлопче. Давай!».

      Вищий професiйний пiлотаж та iнтуїцiю проявив режисер, вiддавши роль основного героя Бену Кінгслі (має «Оскара» за роль Гандi, 1982), а роль його дружини — невiдомiй iранськiй театральнiй актрисi Шорех Агдашлу (обоє висунутi на «Оскара-2004»). I роль Кетi могла так зiграти лиш Дженніфер Коннелі.

      Iз художньо-естетичних смакiв Вадима: Висоцького вважає росiйським Шекспiром, улюблений фiльм — «Викрадачі велосипедiв» Де Сiка. Страшенно любить «Баладу про солдата», «Летять журавлi», «Москва сльозам не вiрить», «Iди і дивись», фiльми Сокурова. Тарковський для нього дуже холодний, з американських режисерів  цiнує Хiчкока, П.-Т. Андерсона, Роберта Олтмена.

      «Росiйськi фiльми я дивлюсь як твори мистецтва, а американськi — як розвагу. Я хочу, щоб мої фiльми сприймались як мистецькi твори. I я цього досягну».

      ...Тут, в Америцi, одностайно саме так i оцiнили перший твiр нашого земляка Вадима Перельмана. А як у Києві і поза ним?

Лідія КОРСУН.

Нью-Йорк.