Кохання під дубовим листям

      ...Нестерпно пекло сонце, й все навколо нагадувало розпечену сковорідку. Боліла голова, нили й кривавили розбиті грудками босі ноги. А вони йшли і йшли битим шляхом в сторону Бєлгородщини з чередою корів, яку рятували від німців. Зупинялися біля ставків та річок, аби напоїти худобу та перепочити.

      Позаду у Миколи й Шури залишилися рідні Шелепухи, колгоспна ферма, де вони разом працювали, й щаслива юність. Попереду була війна...

      Череду вони таки перегнали у безпечне місце, а самі повернулися додому. Вже в Шелепухах Микола запропонував Олександрі стати його дружиною. Вони побралися, щоб разом ділити радості й біду, сказав тоді юній Шурі її коханий.

      Біда прийшла вже незабаром: Миколу забрали до Німеччини. Разом з такими ж молодими українцями їх завантажили, наче худобу, в товарняк й повезли в чужий невідомий край.

      «На одній із станцій поїзд зупинився й нам вдалося відкрити вагон. Нас було чоловік із п'ятдесят. Один за одним ми вистрибували з вагона у сніг й тікали з клятого полону, німці з усіх сил стріляли нам услід з автоматів», — згадує дід Микола те жахіття. Він каже, що досі перед очима пережите.

      Фашистські кулі тоді дістали і його. З пораненями обох ніг він упав, ніби підкошений. Два хлопці з Шелепух підхопили Миколу під руки й несли доти, доки не почули німецьку мову. А тоді кинули його зі словами «Рятуйся сам». Вони побігли в інший бік, а Микола поповз за ними. Було холодно, йшов сніг, а він повз і повз, сподіваючись на порятунок. Скільки часу пройшло, й скільки шляху здолав — не пам'ятає, але каже, що до сліз зрадів, коли побачив село. В першій хаті постукав у вікно і його впустили.

      Було те на Вінниччині, добрі люди прихистили Миколу Дяченка, покликали сільського фельдшера, котра перев'язала рани. До весни жив він у тій родині, а тоді подався на Черкащину, до своєї Шури.

      Перемогу вони зустріли разом. Важко працювали у колгоспі у своїх Шелепухах. Життя налагоджувалося, й сім'я почала будувати власний дім. Місце для хати вибрали між дванадцятьма дубами, кожному з яких років по 150. Видно, добра живильна енергетика у тих дерев, бо прожили Дяченки разом аж 61 рік! Двох дочок, Тетяну та Ольгу, виростили й вивели у люди. А тепер уже не тільки онуків, а й правнуків мають. І їхніми турботами живуть.

      Баба Шура й дід Микола Дяченки чекають вихідних, як весняного сонечка. Бо ж в ці дні до них у село Шелепухи приїжджає з Черкас внучка Марина з чоловіком та двома правнучками — Лікою й Олею. Коли білі «Жигулі» з'являються на шляху, дід з бабкою поперед одного квапляться до воріт. У такі хвилини вони щасливі.

      «У моєму житті мої дідусь та бабуся дуже багато значать. А їхній двір, де я виросла, є справді центром Всесвіту. Не можу діждатися вихідних, аби приїхати сюди», — розповідає «УМ» Марина Моргун. Вона каже, що в житті має приклад для наслідування, адже її бабуся й дід прожили у шлюбі стільки років. І хоча нелегкі часи випали на їхню долю, та вони змогли зберегти у своїх душах ніжність й турботу одне про одного. А цьому треба вчитися.