Кому потрібен силовий сценарій?

Останнім часом про Внутрішні війська пишуть усі, в кого є потреба в збереженні власного реноме, аби, бодай Боже, не забули, що є такий автор, що, в кращому випадку, претендує на коректність своїх думок, а в гіршому — оприлюднює такий собі «мікс» власних міркувань, чуток, пліток, розраховуючи на те, що читач усе «з’їсть». При цьому здається, що деякі автори в силовому варіанті подій зацікавлені більше, ніж ті, кому вони приписують ці думки. І така ситуація є цілком зрозумілою, адже буде про що писати і за що отримувати гонорари. Принаймні такі думки формуються в людини, яка розуміє, про що йдеться.

Про пустотливих фразерів...

Власне, я вже давно не служу у Внутрішніх військах, але в мене як у колишнього офіцера викликає обурення таке зневажливе ставлення до військ, як до маси. Чи не є особовий склад Внутрішніх військ формуванням, що комплектується громадянами України? Громадянами, які в повній мірі, разом із суспільством, переймаються політичними процесами, що відбуваються в державі.

Так, окремі статті в різних виданнях про можливість застосування Верховним Головнокомандувачем силового сценарію в умовах нинішньої політичної кризи, на мою особисту думку, говорять лише про те, що окремі автори мають негідне виховання, більше того, поводяться немов такі собі пустотливі фразери.

Наприклад, вислови на кшталт «командувач кинув, підставив» — вказують на слабку обізнаність у питанні виконання посадових обов’язків командирами та начальниками. Поняття бойової готовності, стану військової дисципліни занадто далекі для «панів ковальських» та інших. До чого тут розмови щодо спеціального звання: генералом армії має бути командувач ВВ чи генералом внутрішньої служби? Чому командувач Внутрішніх військ як військовий повинен отримувати міліцейське звання? Цих очевидних речей автори «лякалок» про силовий сценарій не розуміють.

До речі, до відома шановних авторів, генерал Кіхтенко перед переїздом до України після розвалу Радянського Союзу був начальником Управління розвідки Закавказького округу. Він, на відміну від інших цивільних міністрів, кадровий військовий і життя військ знає не за звітами. Між іншим непогано було б згадати шановним авторам і про те, що Внутрішні війська за ці роки не скорочувались, люди масами не звільнялись.

А потім, я як військовослужбовець можу сказати, що Внутрішнім військам як військовому формуванню ще поталанило. Ними керує професійний військовий, а не цивільні політики, які щонайбільше можуть себе вважати тільки «класними спеціалістами», бо, окрім теорії, у класі нічого про життя військ не знають.

Давайте спробуємо згадати хоча б один місяць протягом останнього року, коли проведення планових занять та навчань у Внутрішніх військах не набували резонансу та не пов’язувались з політичною ситуацією у державі. Але скільки ж можна виставляти себе на посміховисько, говорячи про те, що даішники минулого року зупинили війська під Києвом. Державтоінспекція зупинила лише цивільний транспорт, на якому пересувались війська. Тоді як реальний спецназ у Києві того травневого вечора 2007 року шикувався на Подолі. Принаймні глядачі двох каналів бачили це.

Але чи може хтось з таких авторів навести хоча б один приклад застосування сили і виконання Внутрішніми військами злочинних наказів? Можливо, комусь відомі факти, коли командувач Внутрішніх військ навіть при Радянському Союзі застосовував війська за особистим бажанням? Впевнений, ствердної відповіді ми не почуємо.

...та мізерну платню бійців

Заголовки різних інтернет–видань, газет та журналів майорять екстремальними публікаціями. Їхні автори займаються самозбудженням, роздуваючи загрозу від Внутрішніх військ. Тоді як відомі факти говорять про інше: принаймні охорона громадського порядку, згідно із законом, стоїть лише на восьмому місці серед інших завдань, покладених на війська. За мізерну платню бійці ВВ охороняють АЕС, супроводжують небезпечні вантажі, тягають мішки з піском, будуючи дамби, виносять з вогню дітей, а як вдячність від шановних «ковальських» отримують брудні звинувачення.

Чому я звільнився з військ, чому звільняються інші офіцери збройних формувань? Причина проста — відсутність належного фінансового забезпечення та житлові проблеми. Надстрокові службовці, прапорщики та офіцери зневірилися не у своїх командирах та їхніх наказах, як батьки вони не бачать можливості для належного утримання сімей. Яскраві обіцянки політиків–популістів про перспективи гарного майбутнього — усе це підриває корпоративний патріотизм та бажання служити Батьківщині. Я не заплачу за лікування та навчання своєї дитини балачками відомих осіб нашого політикуму.

Невже настрої, що буревіями проносяться над суспільством, промайнули поза армійськими розташуваннями? Внутрішні війська, як і інші військові формування України, укомплектовані громадянами, що живуть життям свого суспільства, але у військових колах та осередках військової інтелігенції всі політичні процеси відчуваються гостріше. Мені цікаво, чому пан Ковальський, один з них, хто «знається» на силових сценаріях, не відвідав жодної частини Київського гарнізону та не запитав у самих військових про їхнє життя–буття? Відповім просто: подібні автори просто виконують замовлення. Для окремих журналістів, на жаль, кредом є писати про те , за що заплатять, а правда не завжди може отримати вірну оцінку. Навіть якщо під цією статтею поставлять свої підписи всі 35 000 військовослужбовців Внутрішніх військ.