Як на Боба іменини...

09.09.2008
Як на Боба іменини...

Родина фотографів Михайлових. «Я — максималіст у творчості, — каже Борис Андрійович, — а дружина Віта — мінімаліст».

П’ятниця. Ранок. Уже котру годину я бігаю Харковом у пошуках Бориса Михайлова. Такий собі перформенс номер один у програмі бліц–фестивалю «Боб–фест». Оскільки наша столиця жодним чином не прореагувала на поважний ювілей Боба (так його віддавна називають друзі і колеги), а у столиці сусідньої держави ще влітку відкрилася ретроспективна виставка на «ВинЗаводі», Харків мав вітати свого земляка нестандартно.

«Боб–фест», який курирував харківський фотограф Андрій Авдієнко (він же — голова Харківської спілки фотохудожників), був замислений кількома українськими арт–інституціями як одноденна презентація сучасного мистецтва Харкова. Головним глядачем і поціновувачем мав стати ювіляр Борис Михайлов, який більшу частину року живе у Німеччині і Росії. У двох автобусах із написом «Боб–фест» Михайлов із митцями, студентами, культурологами, журналістами їздив Харковом — від одного виставкового майданчика до іншого.

 

Мені пощастило спіймати Боба на маловідомомому Пушкінському в’їзді. Як з’ясувалося, саме у підвалі будинку номер шість колись знаходилися майстерні харківських художників і фотографів. Одній із них (художника Олексія Борисова) пощастило ідеально «законсервуватися». Тож десятки фотографів (а мені давно не доводилося бачити одночасно стільки фотокамер на квадратний метр!) узялися знімкувати засохлі фарби на підлозі, скульптурку Маркса, поїдений іржею вмивальник із підписом «No computer!», перші ню–світлини харківських фотографів на стінах... А митці навіть узялися відживлювати спогади за допомогою горілки у металевих кухлях і шпротів... Боба все це не вразило. До цього Борис Андрійович відвідав виставку фоторобіт харків’ян Ігоря Манка і Романа П’ятковки в International House і експозицію власних робіт (відомий проект «Я не я»), які виставляли у темному зруйнованому будинку. Щоб подивитися світлини, їх треба було підсвічувати... фотоспалахом.

Їдемо далі. Наступна зупинка — дошка оголошень, яку звечора заклеїли фотографіями–плакатами Ігоря Карпенка. Це були такі собі фотороздуми з приводу слова «так!» ну і політичних асоціацій, які воно викликає.

На хвилинку затримуємося на майдані Свободи. Спеціально для Боба роздобули коня. Фотограф відмовляється на нього сісти, дозволяє фотографувати, як він заглядає йому під хвоста.

Наступна бліц–зупинка — резиденція галереї–лабораторії «SOS–ка». Отут уже Михайлову довелося промовити: «Молодці!». «SOS–ка» — це творче об’єднання харків’ян — Колі Рідного, Анни Кривенцової і Сергія Попова. Їхня експериментальна лабораторія знаходиться неподалік легендарного будинку «Слово» і являє собою звичайнісіньку сільську хатинку — побілену і вкутану виноградом. Усередині — дві кімнати з обдертою де–не–де штукатуркою, двома а–ля Греція колонами і типовою радянською кухнею. В одній кімнаті на Боба чекала відеоінсталяція, в якій гігантські медузи вискакують із моря на берег. На кухні сохнуть «вафельні» рушнички з фотопринтами. На одному, приміром, сфотографовані чотири типові вмивальники (такі були раніше у дитсадочках і шкільних їдальнях), у яких лежить хлопець у чому мати народила у позі мертвого Марата. Потішили «сосківці» Боба!

У колисці сучасного мистецтва Харкова — Харківському муніципальному музеї —Михайлова вітали роботами переможців фестивалю молодіжних проектів Non Stop Media (відомий фотограф входить до журі цього фесту). Були тут і відомий художній цикл Романа Мініна про нелегке шахтарське сьогодення, який свого часу заборонили експонувати у Донецькій облдержадміністрації, і проекти подвійного нон–стоп–переможця Артема Волокітіна — «Килими» і «Золотий перетин». А ще — два цератових фото Павла Макова із його улюбленими метафорами — мішенями — на харківських будинках. Від «муніципалки» ювіляр отримав величезну пляшку шампанського. А Мінін подарував справжній шахтарський самогон, який усі галантно і попивали, закушуючи житнім хлібом.

Канапки із салом і березовий сік чекали на Боба у клубі «Роддом». На фінал залишили найсмачніше: Володимира Шапошникова, Павла Макова, Арсена Савадова, Андрія Авдієнка, Іллю Чичкана (Михайлову дуже сподобався його теремок–церква на ногах у кирзових чоботях), Михайла Педана, Віктора Сидоренка, Олега Мальованого, Сергія Солонського, Євгена Павлова... І, звісно, повну версію проекту «Я не я» ювіляра, який складається із автопортретів Михайлова — оголений Боб зображує героїв класичних полотен. Сміливо, іронічно, виклично... Найрадісніше на цьому бліц–святі було погортати михайловські книжки, серед яких і «Незакінчена дисертація» — одна з десяти найкращих книжок світу.

Ще того вечора уже добряче втомленому Бобу подарували дві медалі (одну від Академії мистецтв, другу — від харківських фотографів). Скульптор Олександр Рідний, на думку якого Михайлов свого часу повернув харківський арт–корабель у правильному напрямку, пообіцяв попрацювати над пам’ятником фотомайстра до наступного ювілею. А ось головним презентом всі називали відродження фестивального руху в Харкові. Можливо, сам Михайлов влаштує секс–фест «Блакитний кінь» — колись так називалася група харківських митців, які першими сфотографували моделей у «західних» позах — у спідній білизні). Сам Боб медаль зодягнув на Колю Рідного — так сподобалися йому гігантські медузи. Наприкінці прямолінійний Михайлов зізнався, що його найбільше вразила та швидка реакція, з якою це свято влаштували.

До речі, Михайлов на закинуту мною інтернет–цитату — «Михайлова задарма подарували Росії» — відповів, що це абсолютна неправда. А московський арт–критик Катерина Дьоготь зазначила, що Росія була б дуже не проти прийняти такий подарунок, ось тільки занадто він не з російською начинкою.

 

ПРЯМА МОВА

Ігор Манко, фотограф:

— У 80–ті у Харкові була така арт–група «Время»: Борис Михайлов, Олег Мальований, Євген Павлов... Через їхню творчість тоді виник політичний скандал: знімали заборонене — оголених жінок. Але вони були неймовірно відомі серед людей, опозиційно налаштованих до радянської влади. Тоді ми влаштовували фотоклуби, де показували одне одному свої роботи (виставок, звісно, не було). Творчість Михайлова стала для нас вибухом. У ній, як на мене, важливо не те, що він показує, а як. Борис увів у світове мистецтво нові знаки. Приміром, Михайлов першим зробив частиною мистецтва луріки (підфарбовані чорно–білі фотографії). Його «Незахищена дисертація» складається із контрольних фотовідбитків, які митці зазвичай викидають. Знову новий знак. Це і є найважливіше, а не те, що він фотографував волоцюг.

Андрій Авдієнко, куратор «Боб–фесту», фотограф:

— День народження Михайлова — це великий привід поринути у світ сучасного мистецтва Харкова. Хочемо зробити наш фест щорічним, Борис Михайлов буде на ньому визначати найкращі роботи. Мета цього заходу — відродження харківського мистецького життя. Молодь має зрозуміти, що роботи харків’янина Михайлова розміщені у найбільших музеях світу. Там це класика, у нас — і досі андеґраунд.

Олександр Ляпін, київський фотограф, головний редактор журналу «Символ»:

— Я написав про творчість Михайлова близько 20 статей — і жодної позитивної. Він постійно запитував, чому я його назвав одіозною особою чи старим маразматиком. Але сучасне мистецтво і є таким — одіозним, маразматичним, неправильним, неструктурованим, вільним. Михайлов саме такий. Усі ми вчилися у нього фотографувати ще у 70–ті роки. Київ натоді був абсолютно мертвим містом, Харків же був уже європейською столицею. Всі харківські фотографи — це діти Михайлова.