Дім зігрітих сердець

29.08.2008
Дім зігрітих сердець

Дитячі душі, зігріті любов’ю, завжди відкриті до добра.

Сьогодні в Україні 100 тисяч дітей живуть в інтернатах і дитячих будинках. Сто тисяч обділених ласкою та ніжністю душ, незважаючи ні на що, з дня на день, щохвилини продовжують вірити і сподіватись на диво. І мріють про те, що в одну прекрасну мить зможуть міцно пригорнутися до найріднішої істоти на землі — мами. Мабуть, щось не так у нашому суспільстві, якщо невмолима статистика просто волає 100–тисячними цифрами. Кажуть, на Заході такої проблеми не існує взагалі. Чому ж тоді в нас це явище процвітає навіть сьогодні, коли проголошено стільки державних програм, коли мамам обіцяно фінансову підтримку після народження дитини?

Здавалося б, немає у світі такої сили, яка б змогла відірвати дитину від матері. Тільки маленьке дитяче серце здатне на таку велич і такий безмір любові. Ще немає оцінок, не робляться порівняння, не вишукується користь, біль і образи не затримуються в душі. А є просто мама і віра в те, що навіть це одне слово спроможне захистити маленьку людину від усього зла на землі.

Але трапляється ж у природі страшний генетичний збій, коли в тої, яка дала світу нове життя, раптом всередині з’являється пустка — ні тривоги, ні обов’язку, ані почуттів — лише холодна байдужість...

 

Зберегти дітям батьків

П’ять років тому в Котельві при одному з дитсадочків було відкрито унікальну групу. І хоч назвали її інтернатною, однак подібного явища і навіть досвіду не те що в області, напевно, в Україні ще не було. Не було тоді й популярних нині програм за ініціативи Президента, і розкішних піар–акцій, які нерідко сьогодні можна побачити з екрану телевізора. Було лише бажання голови ТОВ агрофірми «Маяк», що на Полтавщині, Героя України Тетяни Корост допомогти дітям, обділеним долею.

Сьогодні Тетяна Михайлівна ствер­джує, що створення при дитячому садочку інтернатної групи для дітей–сиріт, напівсиріт і дітей із неблагополучних, малозабезпечених сімей, багатодітних родин — це була вимога часу.

— Виникла необхідність надати допомогу цим дітям, — ділиться Тетяна Михайлівна. — Такі категорії сімей були, є і будуть. Я розумію це так: люди за своїм характером бувають різні, різного рівня самозахисту. Буває й так, що починають пити, тому що не можуть самостійно вирішити складні питання. Може, причиною стає низький сімейний бюджет, розпач, що не можуть забезпечити своїх найближчих. Але ж діти у цих родинах не повинні страждати. І коли ми забираємо малюка в інтернат, то, звичайно, у той період дитина не розуміє: чи її батьки погані, чи хороші. Вона просто стає жертвою ситуації, яку не в змозі оцінити. Я не раз спостерігала, коли приходить п’яна мати чи п’яний батько, а дитина обнімає, плаче, любить їх, незважаючи ні на що. Тому ми створили таку групу, де діти могли б бути не лише обігріті, нагодовані, а й оточені увагою вихователів, отримували допомогу в навчанні й розвитку своїх здібностей. Водночас ці дітки могли б вільно відвідувати батьків, ходити додому на вихідні. І були випадки, коли ми забирали дитину і нам удалося справити такий позитивний вплив на батьків, що ті переставали пити.

Коли Тетяна Корост почала активно займатися створенням задуманого, то зіткнулася з обов’язковими труднощами і відмовляннями. «А воно тобі треба?» — співчутливо цікавилися знайомі. Та жінка виявилася непоступливою.

— Мені тоді стільки висловили лякливих аргументів, — пригадує Тетяна Михайлівна. — Мовляв, щоб відкрити таку групу, треба дуже багато паперів, погоджень, дозволів зібрати, врешті–решт, узяти ліцензію. Хоча в нас два дитячих садки, де ми займаємося такою діяльністю. Це записано в наших статутних документах, що дошкільні заклади утримує наше господарство. Я думаю, ми закону не порушили, якщо захистили дітей. Тим паче, вдалося уникнути позбавлення дитячих прав на батьків, а батьків на дітей. І те, що ці діти не були ізольовані від ровесників, які живуть у нормальних умовах, — то велика справа.

Нині говорять: прийомні сім’ї, будинок сімейного типу. Можливо, і це непоганий варіант соцзахисту, але й тут бачу ризики стосовно таких дітей. Адже показують у ЗМІ, як люди, що назвалися прийомними батьками, використовують дітей як робочу силу або товар... І не так уже й часто в таких родинах любов і щирість ідуть від серця. А є ж випадки, коли діти повертаються до інтернату...

«Від сімей ми їх не відірвали...»

Затишна спальня з новими, зручними, сучасними ліжками може прийняти до 20 малят. Для кожного відведено окрему шафу з поличками для речей і одягу. А простора, світла кімната для навчання та ігор наповнена яскравими іграшками. По м’яких килимових доріжках можна сміливо босоніж увечері чи вранці полопотіти до красивих душових кімнат, не холодних, які бувають у лікарнях чи справжніх інтернатах, а теплих і по–домашньому затишних. Це дійсно справжній дім, який повинен був урятувати від душевних і фізичних мук як дітей, приречених горе–батьками, так і тих, хто просто не мав цих щедрот удома.

— Такі батьки, що не приділяли уваги дітям, були і в нас, — згадує Тетяна Корост. — Я не раз сама бувала там, де вони жили. Бачила, що діти абсолютно не мали ніяких умов. На ліжку навіть не було матраца. Мати десь тинялася, а діти — самі. Їм ще десяти років не виповнилося, а вони один одного виняньчували, захищали. Їли що завгодно, тож ми колегіально запропонували забрати таких діток до інтернатної групи, купуємо їм одяг, створили належні умови для розвитку.

Ми співпрацюємо з дитячим відділенням районної лікарні, де медики вже перші бачать, коли ці діти потрапляють у біду. І більшість хвороб — від виснаження, голоду — педикульоз, енурез. Вони, ці діти, перелякані...

Спочатку в інтернатній групі було 16 дітей від 5 до 12 років. За ними постійно доглядають дві виховательки й одна нічна нянечка. Вони й досі пам’ятають перших своїх вихованців — худющих, зляканих, у калошиках на босу ногу. То вже згодом їх вдалося відгодувати до рожевощокості. Харчування в дитсадку повноцінне, збалансоване, чотириразове, з ранньої весни овочі з колгоспної теплиці. Але навіть і це не принципово. «Коли дитина о пів на дев’яту забажає повечеряти перед сном, то для неї всі умови», — говорить завідувачка дитячим закладом «Дзвіночок» агрофірми «Маяк» Євгенія Сідько.

— Усе зроблено для того, щоб діти, потрапивши в такі умови, зрозуміли, як жити по–людськи, бо вони зростали в різних сім’ях. У деяких і рахіт був... Ми доводили всіх до ладу. У лікарні їх підлікували. Тримаємо зв’язки з психологом і психіатром, педіатром і дитячим стоматологом. І психологічно діти змінилися. Але мати завжди залишається матір’ю. Повністю, я вважаю, від сімей ми їх не відірвали, але так, як вони в ямі отам жили, — мати кине одну якусь ряднину вкритися, то так не можна. А тут же таки по–людськи, і в кожного і портфелик, і одяг, і взуття.

Сьогодні в інтернатній групі при «Дзвіночку» десятеро малюків — нині тут діти з багатодітних родин, які живуть у віддалених від Котельви селах. Малим далеко ходити до школи, то й попросили Тетяну Михайлівну і батьки, і вчителі прилаштувати дітей. Є й такі, в кого мама з досвітку до ночі працює на фермі, чи інша мама, яка лягла на операцію до лікарні. Щосуботи і щонеділі вони повертаються у родину, а потім знову до дитсадка. Та найважливіше, що мають діти непорушний мир у душі. Я поцікавилася в одного хлопчини:

— Тобі краще вдома чи в інтернаті?

— І там, і там. Мені вдома подобається, бо є мама і тато. А в інтернаті — учителька гарна.

З другорічника — на Дошку пошани

До речі, вихователі, які працюють у інтернатній групі, усі з вищою освітою. Тетяна Штанько провела для мене невеличку екскурсію. У просторому світлому приміщенні світло, гарно, прибрано.

— Тут у нас і телевізор, і караоке ми співаємо, — хвалиться Тетяна Іванівна. — Діти в нас такі: в школі їх трішки недооцінюють, а в нас вони всі артисти. Ми намагаємося знаходити шлях до кожної дитини. Є другорічники, які, потрапивши до нас, підтяглися.

Спочатку, розповіли вихователі, до інтернатної групи ставилися насторожено. А згодом зрозуміли (і діти, і батьки), що дітворі тут справді добре. Не тільки комфортні умови проживання, не тільки домашні обіди, цікаве та веселе дозвілля, а головне — індивідуальний підхід до кожної дитини, увага, допомога в навчанні та така, що діти стають першими учнями в школі, і їхні портрети занесено на Дошку пошани. Завуч Котелевської школи № 5 Віра Фаніна розповідає історію першокласника Мишка Чернеги.

— Такий славний хлопчик. Якби він не пішов в інтернатну групу, був би слабеньким, прогулював, бо у батьків п’ятеро дітей. Два місяці він не ходив на уроки, не знав букв, відстав від навчальної програми. А коли прийшов, то відразу стали помітні результати. Зараз Міша читає 63 слова за хвилину, найкращий математик у класі. Списує тексти до 100 слів. Розумне хлоп’я.

...Подвір’я школи залите сонцем. На вигоні перед школою дітвора ганяє в майже вічну гру — «жабки». Мчать так завзято, в’юном вигинаючи спину, що аж дух захоплює.

Ніколи вже опісля людина не сприйматиме життя так, як у дитинстві — на смак, на дотик, на відчуття. Хитросплетіння кольорів і звуків надовго залишаються джерелом цілющої сили. Це джерело ми знаходимо, припадаючи до долонь тієї, що народила, а іноді тієї, що зростила. Яка не пошкодувала сил, часу, любові й можливості вкласти в дитячі душі зерна людських цінностей. Бо вона знає серцем матері: якщо діти поставлять перед собою власну мету, використають власні особливі таланти та здібності, і візьмуть від нас, дорослих, те, що відповідатиме їхнім потребам, у них буде все, щоб досягти успіху.

Оксана ГОРДІЙКО