Степан Хмара: Я ще у формі. Тож поборемось!

Зі Степаном Хмарою тяжко сидіти на лаві перед Верховною Радою і обговорювати життя–буття. Всі витріщаються на знакову особистість і навіть вимагають відповіді на запитання: «Той Хмара, який по телевізору, — це ви?». Наступний сплеск цікавості: «А звати вас як?» — ламає струнку лінію домашніх заготовок кореспондента «УМ». Так, Хмара — це бренд. Навіть коли без імені і без «по батькові». Сам зірковий співрозмовник до слави байдужий. «Подивіться он туди, — вказує 70–річний пасіонарій на злощасний будинок на Грушевського, 9, — чому його не знесли? Чому кияни це допустили? Чому досі ніхто не в тюрмі?!» Так ми починаємо мусувати тему «що держава винна людині і що людина винна державі», плавно підходячи до головного приводу зустрічі — 17–ї річниці Незалежності України. Тієї, до проголошення якої Степан Хмара мав безпосереднє відношення як народний депутат I (тоді XII) скликання, активіст Народної ради.

Незалежність свого часу «не дотиснули»: замість піти по–англійськи завели мову про СНД

— Степане Ільковичу, про Помаранчеву революцію знято фільм (і не один), написана яка–не–яка белетристика. А от 1991 рік художню творчість (про публіцистику не говоримо) не надто підігріває. Чому?

— Помаранчева революція мала засоби і можливості підносити себе. Нам свого часу було не до того.

— Просто довкола голосування в Раді 24 серпня 1991 року не закрутиш сюжет про кохання осіб різної політичної орієнтації на тлі озброєного спецназу. Тут інший формат драми, бо незалежність «вулиця» не здобувала власноруч. Депутати проголосували, бо випала така нагода. Прийшов би у 1985–му замість Горбачова Черненко–2 — і не було б ніякої незалежності. За зброю ніхто б не брався. Скажете, ні?

— Ні. Крах совєтського режиму був неминучим — з Горбачовим при владі чи Черненком. Режиму залишалось років десять, не більше. Так, у суспільстві не було критичної маси незадоволених. Але більшість розуміла з суто меркантильних позицій, що Україні вигідніше бути поза Союзом. І навіть якби ГКЧП переміг, це нічого б не змінило. Навпаки, процеси були б більш чітко викристалізованими і швидкими. А ще була б неформальна самолюстрація: з ким я? З цими чи з тими?

— Чому ми за стільки років не досягли того, що нині мають прибалти? Бодай того ж таки членства в НАТО, не кажучи вже про ЄС?

— Тому що вони найменше прожили під СРСР. Тому що вони становляють собою консолідовані нації з високим інстинктом самозбереження. Навіть їхнє партійне керівництво, будучи комуністами, залишалося патріотами. Той же таки Бразаускас (колишній очільник Компартії Литви, згодом — її президент. — Авт.) — порівняйте його з нашими кон’юнктурниками, приміром, із Кравчуком — людиною бездарною і залежною. Найяскравіше це проявилось у Біловезькій пущі, коли, поховавши СРСР, Кравчук та інші розгубились: що робити далі? І зі страху сотворили СНД.

— Але до Кравчука і до незалежності ЦК КПУ очолював Станіслав Гуренко, а до Гуренка — Володимир Івашко, про якого ви, до речі, були непоганої думки. Вони обидва вели Україну до підписання так званого союзного договору. І якби Горбачова не ув’язнили на Форосі, цей договір був би підписаний протягом 1991 року. Всіма радянськими республіками, окрім прибалтійських. Ось вам те ж саме СНД. Тобто ми повернулись до того, з чого почали: дивним чином нам дісталась незалежність. Задешево, даруйте за цинізм. Тому ми її, мабуть, і не цінуємо.

— Івашко був на голову вищий за Кравчука–політика. Він добре знався на економіці. Якби в нього вистачило волі не підкоритися наказу Москви і не залишити тоді свою посаду в Києві, події розвивалися б зовсім по–іншому.

До речі, коли треба було підписувати статут СНД, Кравчук вкотре запанікував. Зібрав весь депутатський корпус зі своїм традиційним: «Що робити?», хоч був на той час уже Президентом України. Нині Україна поводиться як член СНД, хоч формально ним не є — цей статут так і не був підписаний.

«Треба було лишатися і зі штанами, і з ядерною зброєю»

— Крім СНД, які іще найбільш вагомі помилки були допущені за останні сімнадцять років?

— Була ще одна стратегічна помилка, яку можна назвати навіть злочином. Це — відмова від ядерної зброї. Бо ядерна зброя — це зброя не для війни, а для великої політики. Якби Україна мала бодай із десяток стратегічних ракет, чи дозволила б собі Росія роззявляти на нас пащеку? Та й ставлення зі сторони НАТО було б зов­сім інакшим — як до країни, яка стратегічно забезпечує свій суверенітет і бажає стати членом Альянсу як досить серйозний суб’єкт. Зрештою, Україна, будучи членом «ядерного клубу», мала б усі підстави стати постійним членом Ради безпеки ООН.

— Повернутися до «ядерного клубу» реально?

— Ні. Ми вже розписалися у своїй безпорадності, і порушувати підписані договори для держави несолідно. Окрім того, починати все спочатку потребує значних фінансових вливань.

— Кошти, які Росія витрачає на оборонну галузь, дорівнюють річному бюджету України. Вона може собі таке дозволити, бо сидить на газовій трубі. А нам же, певно, забракло б і коштів, і технічних можливостей ядерної зброї...

— Утримувати якраз ми б її змогли. Це не так дорого. Частина ядерних боєголовок мала ресурс до 2015 року, вони не потребували модернізації... Коли де Голль (президент Франції у 1959—1969 роках. — Авт.) поставив перед Францією завдання стати ядерною державою, англійський маршал Монтгомері говорив: «Франція все одно не стане ядерною державою, але залишиться без штанів». У підсумку Франція і штани зберегла, і ядерний статус. Все залежить від політичної волі.

Є речі страшніші за російські танки. Це — «заслані козачки»

— Якби завтра війна, ми б відстояли себе?

— Завтра війна нереальна. У Росії є купа проблем, до відкритої війни з Україною вона не готова. Поки що. Але вона діє інакше — зокрема, інформаційно. По максимуму використовує п’яту колону.

— А які, на вашу думку, в неї плани стосовно України?

— У Кремлі, звісно, сплять і бачать Україну частиною новомосковської колоніальної імперії. Там інакше не вміють думати. До того ж, без України Росія ніколи не стане потужною державою. Якби так сталося, що Україна забрала всіх своїх громадян, які працюють у Росії, там би просто зупинились усі їхні нафто–газові підприємства. Я маю на увазі й інженерно–технічний прошарок, і адміністративне керівництво. Так що Росія навіть більше залежна від України, ніж навпаки.

У нас зараз інша небезпека, що сидить всередині і є страшнішою за російські танки, — російські «заслані козачки». Їх тільки у Криму декілька тисяч — незаконні збройні формування, на які абсолютно не реагують наші правоохоронні органи. Додайте до цього ще й підривну діяльність окремих проросійських партій, котрі давно слід заборонити.

«Я щасливий, що дожив до цих днів. І на парад піду!»

— Гаразд. Є їхні «заслані козачки». А де наші козачки? Тобто козаки? Де Хмара, де Лук’яненко? У нас ще лишились якісь патріотичні сили? Права частина політичного спектру і далі здає позиції...

— Я є. Я ще в формі. Іще поборемось... Та загалом, зараз правий спектр української політики дійсно є розтоптаним, оголеним. Деякі політсили, які розпалися, пішли підгодовуватися до олігархічних об’єднань.

— Ви могли стати народним депутатом, якби «Наша Україна» набрала більше голосів, але залишилися в глибині списку. У чому зараз полягає ваша діяльність?

— Є певні плани щодо створення громадсько–політичного об’єднання. Воно базуватиметься на суто індивідуальному рівні, «підбір кадрів» не буде масовим. Туди увійдуть люди, які відповідатимуть нашим критеріям, не матимуть на собі темних плям і будуть впізнаваними та авторитетними для електоральних груп.

— Така собі рада старійшин? А детальніше можна?

— Поки що рано про щось говорити. Побачимо, що нам вдасться реалізувати.

— Степане Ільковичу, я вам зацитую месидж з одного «живого журналу», залишений молодою жінкою. «Я — не патріот, — пише вона. — Я не можу більше любити цю країну. Патріотизм — то такі рожеві окуляри, але мало–помалу хтось спершу розіб’є скельця, а потім по одному витягне уламки. Спочатку була любов безумовна, потім прийшли якісь пояснення: я люблю Україну за історію, літературу, природу, архітектуру. А потім бачиш: історія як історія, література вся придушена, природа нікудишня, архітектуру понищили... Лишається любити Україну за фольклор і міфологію. Більше собі нічого не придумаю». У вашої ще не створеної громадсько–політичної сили є для авторки якесь повідомлення?

— Це крик душі, це відчай, який, одначе, переходить певні межі. «Я не патріот, тому що тут погано»? Я не розумію такої логіки. Втеча — не вихід, повірте. Зараз іще не найгірші часи. Я згадую, як сам колись починав на зламі 60—70 років. Тоді ніхто не вірив у можливість змін. Але не буває безнадійних ситуацій, і опускати руки за будь–яких обставин неможливо. Все–таки зараз є можливість боротися? Є!

— Вашому поколінню, мабуть, було в чомусь простіше. Ви все починали з чистого аркуша. А нам трохи підняли завісу над гарним, показали, в чому полягає режисерський задум, і тут же — відкат назад. Тяжко це...

— Ну, по–справжньому добре ще й не було. Але стало все–таки краще. Є прогрес, хоч він і незначний, і малий...

— То як, святкуємо Незалежність? Підемо на парад?

— Я піду. Для мене це свято. Я щасливий, що дожив до сьогоднішніх днів.

ДОСЬЄ «УМ»

Хмара Степан Ількович

Український політичний діяч, колишній народний депутат, зараз — пенсіонер

Народився 12 жовтня 1937 року в селі Боб’ятин Сокальського району Львівської області.

За освітою — лікар. У 60–ті роки приєднався до дисидентського руху в Україні, перекладав праці Сахарова, спільно з В’ячеславом Чорноволом підпільно видавав «Український вісник». Заарештований КДБ у 1980–му та засуджений до семи років ув’язнення в таборах суворого режиму і п’яти років заслання. Після звільнення брав активну участь у становленні Української Гельсінської спілки (УГС) та Української республіканської партії (УРП). У 1990–му виступив одним із розробників Декларації про державний суверенітет України. Очолював Українську консервативну республіканську партію (УКРП), що відділилася від УРП.

Степана Хмару у 1990 та 1994 роках обирали депутатом від мажоритарних округів. Уже як депутат він притягувався до відповідальності за бійку з полковником КДБ.

У Раді IV скликання представляв Блок Юлії Тимошенко. У 2005 році залишив лави фракції, протестуючи проти приходу в БЮТ окремих одіозних депутатів. Тоді ж увійшов до складу Української народної партії.

У 2007 році балотувався до парламенту за квотою УНП у складі блоку «Наша Україна — Народна самооборона» (94–й номер списку).