Леся Кара–Коця: Хоботарка — це поєднання української буденності й екзотики

Хоботарки — це героїні картин української художниці Лесі Кара–Коці. Їхнім пригодам і мандрам Леся присвятила три персональні виставки. Ці дивакуваті свинки з хоботами вже побували в Єгипті, Піднебесній, Лондоні, в гостях в Еміра Кустуриці і в багатьох інших куточках світу. Тепер вони оселилися на сторінках книги Лесі Кара–Коці «Пригоди хоботарок. Порятунок Весняного Сонечка».

Тут вони не просто тішаться, а рятують світ! Відомий хоботарський архітектор Герман Миша спроектував у Дивовижному Лісі найвищу у світі антену стільникового зв’язку. Одного дня трапилася катастрофа: Весняне Сонечко зачепилося промінчиком за антену і зупинився час. Негайно була скликана хоботарська нарада, щоб розробити стратегію порятунку світу. Урешті випробували кілька способів звільнити засмучене Сонечко, але спрацював найнесподіваніший варіант, про який можна прочитати в самій книзі.

«Навіщо ілюструвати чужу книжку, якщо можна написати свою?»

— Лесю, чому український персонаж — із хоботом?

— Хоботарка — це суміш свинки зі слоненям, тобто поєднання української буденності й екзотики одночасно.

— Ви — художниця, а чому вирішили написати книгу?

— Було кілька приводів її створити. Я написала близько 50 картин про подорожі й пригоди хоботарок, їх так і хотілося зібрати в книгу. Відвідувачам виставок припав до душі цей персонаж, і вони багато разів мені говорили, що треба написати книгу і створити мультик. Мені неодноразово пропонували проілюструвати дитячі книжки. Урешті в мене не було іншого виходу, як написати книгу і проілюструвати її.

— А інші книги ви до того ілюстрували?

— Ні, я вирішила: навіщо мені ілюструвати чужу книгу, якщо я можу написати свою. Взагалі я думаю, що найкращі книги виходять, коли одна людина є автором і тексту, й ілюстрацій. Кожен письменник, якщо він і не вміє малювати, подумки уявляє, як виглядають його герої. І яким би хорошим не був ілюстратор, він не може «бачити» думки письменника і не може стовідсотково передати те, що вигадав автор книги.

— Окрім книги, ми скоро побачимо й мультик?

— То вже справа мого арт–менеджера. Вона знає, як проводити виставки, книгу довелося видавати вперше, тому було дещо складно. Мультик ми теж іще ніколи не робили, тому моєму менеджеру треба буде реалізувати цю ідею, ще не маючи досвіду.

— Сподіваємось, їй це вдасться. Для дітей якого віку призначена ваша книга?

— У видавництві визначили, що це діти 9—12 років. Але гадаю, що це занадто вузькі рамки. Її можна читати і меншим діткам: зараз вони не такі, як були раніше. Та й дорослі нею зачитуються.

«Усі герої — позитивні»

— Книгу вже хтось читав?

— Так, ми вирішили перевірити, чи сподобається вона читачам: дали її почитати дітям різного віку і на одній із моїх виставок залишили примірник, який можна було читати в галереї. Я була приємно здивована, коли навіть дорослі відкладали свої справи і не йшли з галереї, поки не дочитають книгу. Дорослим подобається поєднання стародавніх традицій і елементів сучасності: я з задоволенням детально описувала український побут і традиції і водночас не могла залишити хоботарок без зручностей сучасного світу (ноутбуки, мобільні тощо). Хоча вони й живуть у лісі, в них є всі новинки техніки.

— А як діти сприйняли?

— Їм сподобалось. А моя дев’ятирічна племінниця Юля навіть дала мені деякі поради, адже вона — письменниця з багаторічним стажем. Юля звернула увагу на те, що головні персонажі недостатньо детально описані та що в моїй книзі немає негативних героїв, як то часто буває в казках. Тому я детальніше описала зовнішність і характер головних героїв. Але вводити негативних персонажів не стала. Я не вважаю це за потрібне. У мене всі герої — позитивні. Вони можуть робити помилки і виправляти їх, але всі обов’язково залишаються добрими, як і всі персонажі в моїх картинах.

— Ви використали свої картини як ілюстрації книги?

— Жодної. Для книги я написала окремі ілюстрації, їх вийшло близько 100. Книжкова графіка відрізняється від станкового живопису. Це два зовсім різні види образотворчого мистецтва. У моїй книзі всі ілюстрації — графічні, одного кольору: це початкові літери, вензелі, нумерація сторінок і власне ілюстрації до розповіді. Тут я зверталася по допомогу до стародавніх рукописних книг.

— Чому ви вирішили зробити ілюстрації одним кольором?

— Я хотіла, щоб книга вийшла не дуже дорога, і кожна дитина змогла її собі дозволити. Над книгою працювала два роки. А почала писати в Болгарії, коли засумувала за батьківщиною і ще раз перечитала «Тараса Бульбу».

— Казка про хоботарок — це повністю витвір вашої фантазії чи в ній є щось із реальності?

— Деяких персонажів я взяла з реального життя. Наприклад, прототипом Германа Миші є мій хороший друг — архітектор Герман Михайленко. А Федір Макітра — це мій чоловік Святослав. Події відбуваються у Вільшані. Це село в Черкаській області, звідки походить мій рід. Хоч я живу в Києві, дуже люблю їздити до нашої сімейної садиби. Там надзвичайно мальовнича природа і привітні мешканці. Не дивно, що в тих краях творили такі видатні постаті, як Тарас Шевченко, Катерина Білокур, Іван Нечуй–Левицький. У книзі присутні реалії суто українського сільського побуту.

— Вам сподобалася роль письмен­ниці?

— Так. Це дуже захоплююча справа. «Пригоди хоботарок» — це назва серії книжок. «Порятунок Весняного Сонечка» — це перша книга з цієї серії, але в мене вже є ідеї, як продовжити цю історію. Тобто пригоди хоботарок тільки починаються.

Настя КОХАН