Давно наш

19.02.2004
Давно наш

      Після розвалу Радянського Союзу апологети відродження новітньої імперії на його колишніх теренах за один із методів своїх дій вибрали пропаганду «исконной» приналежності до Росії окремих територій, що відійшли до новоутворених держав. Потрапив до цього переліку й Кримський півострів, переданий 1954 року зі складу РРФСР до УРСР. Цей акт, що тоді здійснювався згідно з офіційним проханням Президії Верховної Ради РРФСР, відтепер у документах вищої влади Російської Федерації, публікаціях московських дослідників та політиків трактується не інакше як жест доброї волі росіян, котрі подарували Кримську область Україні з нагоди 300-річчя Переяславської ради. Поширюваний міф про «подарунок» Хрущова Україні є породженням агонізуючої імперської системи.

 

«Приєднанню» до України — понад 200 літ

      Про абсурдність такого твердження вже неодноразово писалося. Зрештою, спростовують такі заяви російських авторів документи, які стосуються передачі півострова Україні. Тому можна з усією відповідальністю сказати, що це питання вже давно вичерпане для об'єктивних політиків і дослідників, оскільки матеріали всіх доступних колишніх радянських архівів однозначно вказують на те, що проблему передачі Кримського півострова Україні, яка поставала не раз, насамперед за ініціативою самих кримчан, викликали не ті чи інші роковини певних дат з історії українсько-російських стосунків, а винятково економічні причини. Саме економічна залежність півострова від українського господарського організму з огляду на географічне розташування Криму змушувала його господарів звертати свій погляд на Наддніпрянщину з найдавніших часів.

      Так, iз перших днів завоювання Криму в 1783 році Росія приєднала його до Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область. — Авт.). Зрештою, це стало продовженням політики створення на колишніх запорозьких землях сильного адміністративно-територіального організму. Так, коли після Кючук-Кайнарджійського договору кримські фортеці Керч і Єнікале відійшли від ханських володінь, вони були включені до складу Азовської губернії, яка існувала на українських етнічних територіях. Потьомкін як генерал-губернатор Катеринославський і Таврійський одержав повноваження потурбуватися про «устройство новых укреплений по границам Екатеринославской губернии». В її межі імператриця включила і Крим.

      Те, що Крим і Тамань (а отже, і територія нинішнього острова Тузла) мали стати лише однією зі складових південноукраїнського господарського організму, стверджують плани Потьомкіна, який бачив центром генерал-губернаторства не якесь кримське місто, а Катеринослав. Свідченням того, що Крим від самого початку його приєднання до Російської імперії не виділявся з південноукраїнського господарського організму, є указ Катерини ІІ про вільну торгівлю в чорноморських містах від 22 лютого 1784 року: «Сей город (Херсон. — Авт.), а с ним вместе и лежащие в Таврической области приморские города наши, Севастополь, известный до сего времени под названием Ахт-Яр, одаренный превосходною морскою пристанью, и Феодосию, инако Кафою именуемой, в рассуждении выгодности их повелеваем открыть для всех народов, в дружбе с Империею Нашею пребывающих, в пользу торговли их с нашими подданными».

      В основному саме з прилеглих українських територій Крим міг одержувати продукти, якими його не могло забезпечити власне виробництво. Зокрема, напередодні Першої світової війни на півострів завозили щороку 90500 пудів молочних продуктів, 45 тисяч пудів яєць, 27 тисяч голів птиці, 18 тисяч пудів олії, 1 млн. 204 тисячі пудів картоплі, а також 721200 пудів сіна. Для повноцінного функціонування народногосподарського комплексу Криму, якщо судити за результатами 1913 року, не вистачало промислових і продовольчих продуктів на суму 40.127.900 карбованців у тодішніх цінах.

      Природно, що в умовах 1918 року цей дефіцит загострився устократ. І тільки тоді в Криму по-справжньому відчули залежність від України, зокрема те, що без відновлення економічних зв'язків з нею, які складалися протягом багатьох століть, населення півострова чекає катастрофа.

«Картопля тут не росте, капуста в'яне»

      Уже в серпні 1918 року голова Таврійського союзу борошномелів Каганський висловився за «безумовно необхідне економічне об'єднання Криму й України». Відтак керівник кримського уряду генерал Сулькевич надіслав до гетьмана Павла Скоропадського 26 вересня 1918 року телеграму, в якій повідомляв, що уповноважив свою делегацію «вести з уповноваженими Вашої світлості переговори про врегулювання економічних і фінансових питань, що стосуються Криму й України, про умови політичного з'єднання Криму з Україною та про інші питання, що зачіпаються таким з'єднанням, і вказаних в інструкції, якою я забезпечив названу делегацію». Але висадка військ Антанти перервала об'єднавчий процес Криму з Україною.

      Очевидно, саме повна економічна залежність Криму від безпосереднього північного сусіда змушувала Москву повертатися до кримсько-українського питання про входження півострова до складу України. Зокрема, ця ідея відродилася в 1943 році, коли Червона Армія перейшла в наступ на німецько-радянському фронті. Одержавши відповідні вказівки з Кремля, тодішній керівник УРСР Микита Хрущов розпорядився підготувати необхідні документи, які мали б допомогти розібратися з соціально-економічним становищем Криму. З усього, в Кремлі на той час рішення про передачу Криму Українській РСР не ухвалили, а відтак ця проблема була знята з порядку дня. Вона постала через дев'ять років після звільнення Криму від гітлерівців, коли виявилося, що півострів фактично не відбудований, показники розвитку народного господарства залишаються нижчими, ніж у 1940 році. Першим, навіть раніше від керівників УРСР, усвідомив катастрофічність становища на півострові Микита Хрущов, котрий після обрання його у вересні 1953 року першим секретарем ЦК КПРС приїхав на відпочинок до Ялти. Але, як свідчить його зять Олексій Аджубей, відпочивати довго він не міг, отож вирішив ознайомитися зі степовим Кримом. «Тут, на плато, — пише Аджубей, — все ще дихало страшною війною. Вздовж доріг розбиті танки і артилерійські гармати, і скрізь, до горизонту, сірі кам'яні обеліски, споруджені військовими будівельниками в пам'ять про своїх полеглих товаришів. І земля теж висохла і заросла жорсткою щетиною бур'янів. Пустували селища, татарські аули. Їхні господарі, відіслані злою волею Сталіна в далекі холодні краї, втратили всяку надію на повернення... Більше за все Микиту Сергійовича вразили й стурбували натовпи переселенців, котрі бозна-яким чином почули про його поїздку. Мовчазна сіра маса людей перегороджувала дорогу і так само мовчки, не розступаючись, чекала, поки машини не зупиняться. Люди тяжко довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову розпочати першим. Потім з натовпу лунало одне запитання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці в більшості приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей».

      «Це я зараз пишу «приїхали», — продовжує Аджубей, — а вони кричали «нас пригнали» — звичний стогін людей, котрі втрачали надію в житті. З натовпу лунали і взагалі істеричні вигуки: «Картопля тут не росте, капуста в'яне». Або раптом зовсім сумне: «Клопи заїли». «Чого ж їхали?» — запитував Хрущов, і натовп видихав: «Обманули». Певною мірою цих людей можна було зрозуміти: агітуючи їх за переїзд до Криму, вербувальники наобіцяли всіляких благ. Скажімо, в Арзамаській області Росії вписали в реєстри переселенців до Криму 250 родин, дві третини членів яких виявилися робітниками й службовцями. Треба було враховувати, що після вересневого пленуму ЦК КПРС, рішення якого дали можливість поліпшити матеріальне становище селян, різко скоротилася кількість бажаючих переїхати до Криму, тим більше що ті, хто повертався з нього через невлаштованість і низький життєвий рівень, поширювали правдиву інформацію про цю «землю обітовану».

    Саме після таких зустрічей Хрущов і Маленков вирушили до Києва, де перший почав умовляти керівників УРСР допомогти Криму у відродженні народного господарства. При цьому він весь час повторював (згадуючи, очевидно, свої розмови з вихідцями з російської глибинки, котрі ніколи в житті не бачили виноградної лози), що на півострові потрібні люди з півдня, «хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю».

А уряд України подбає про розвиток...

      Але про формальну передачу Криму Україні Хрущов тоді не говорив. Можна погодитися з Вольвачем, що рішення про передачу Кримської області зі складу Російської Федерації Україні було породженням колективної думки вищого керівництва тодішнього СРСР. Без участі старої сталінської гвардії — Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова — воно б не відбулося. Позиції Хрущова на той час у партії і державі не були настільки ще сильними, аби самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Хрущов офіційно в акції передачі Криму Україні участі не брав. На думку відомого правознавця Володимира Буткевича, «кримське питання чи не вперше в історії радянської держави стали розв'язувати у суворій відповідності з існуючим законодавством (мається на увазі національне питання) за більш-менш демократичної процедури. Спершу (якщо брати республіканський рівень) це питання розглядалося в Раді Міністрів РРФСР, яка після вивчення його дійшла висновку про доцільність «передачі Кримської області до складу Української РСР». Свою пропозицію Рада Міністрів РРФСР подала до Президії Верховної Ради РРФСР, яка спершу довідалася про думку керівних органів України щодо пропозиції Ради Міністрів РРФСР і, отримавши принципову згоду України, прийняла таку постанову: «Президія Верховної Ради РРФСР за участю представників виконкомів Кримської обласної і Севастопольської міської рад депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР. Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

      Після цього Президія ВР РРФСР направила свою постанову до Президії ВР СРСР та Президії ВР УРСР. Остання, в свою чергу, розглянула на засіданні 13 лютого 1954 року питання «передачі Кримської області до складу Української РСР». Далі вищий законодавчий орган УРСР ухвалив таку постанову: «Обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР, внесене на розгляд Президії Верховної ради СРСР, Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну подяку Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу... Уряд України подбає про дальший розвиток і процвітання народного господарства Криму. Президія Верховної Ради Української РСР відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської РФСР постановляє: просити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область зi складу РРФСР до складу УРСР».

      Президія ВР УРСР діяла відповідно до статті 15-б Конституції УРСР 1937 року, а Президія ВР РРФСР — відповідно до статті 16-а Конституції РРФСР, які надавали їм право укладати такі договори. Коли брати практику Радянського Союзу, то в такій формі укладалося чимало міжнародних угод (у 1934 році — з Монголією про взаємну підтримку щодо попередження загрози військового нападу, в 1953 — з Австрією, Алжиром, НДР — про перетворення місій у посольства, в 1946 — з постійними членами Ради Безпеки та ін.). Припинити дію цієї «джентльменської угоди», як і письмового договору, може лише нова угода між цими державами. Проте така угода тягла б за собою зміну державних кордонів двох республік, отож остаточне затвердження угоди належало загальносоюзним органам влади.

      З цією метою 19 лютого 1954 року скликали засідання Президії Верховної Ради СРСР, на яке запросили представників усіх зацікавлених сторін. Від російського народу: Голова Президії Верховної ради РРФСР М. Тарасов, заступник Голови Ради Міністрів РРФСР В. Маслов, секретар Президії Верховної Ради РРФСР І. Зимін. Від українського народу: Голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко, перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР М. Гречуха, секретар Президії Верховної Ради УРСР В. Нижник. Були представники і від Кримської області. Першим слово взяв Тарасов і, серед іншого, сказав: «Кримська область, як відомо, займає весь Кримський півострів і територіально прилягає до Української Республіки, будучи немовби природним продовженням південних степів України. Економіка Кримської області тісно пов'язана з економікою Української республіки. З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки є доцільною і відповідає загальним інтересам Радянської держави... Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, а також маючи на увазі згоду Президії Верховної Ради Української Республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає доцільним передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

      У відповідь Дем'ян Коротченко заявив, що весь український народ із вдячністю і схваленням зустрів рішення Президії ВР Росії і запевнив Президію ВР СРСР, що з боку українського уряду буде приділено належну увагу дальшому розвиткові народного господарства Криму і підвищенню матеріального та культурного добробуту трудящих Кримської області. Завершуючи обговорення, виступив Голова Президії ВР СРСР Клим Ворошилов. Після його виступу було одноголосно затверджено Указ про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР».

      Утім, щоб, згідно з тогочасним радянським законодавством, цей Указ набрав чинності, він мав бути затверджений Верховною Радою СРСР. І вона 26 квітня 1954 року на роздільних засіданнях Ради Союзу і Ради Національностей ухвалила закон про передачу Кримської області до складу УРСР. Сучасне міжнародне право визнає правомірність добровільної передачі суверенітету над певною територією однією державою іншій за домовленістю між ними. Цей інститут міжнародного права називається цесією. Єдина умова, яка ставиться перед державою, котра отримала територію, — здійснити оптацію, тобто надати можливість населенню переданої території вибрати старе чи нове громадянство. У випадку з передачею Кримської області необхідності в оптації не було, бо, відповідно до статті 21-ї Конституції СРСР 1936 року, «для громадян СРСР встановлюється єдине громадянство».

      За 50 років Україна зробила дуже багато для розвитку Криму, він нині розвинений економічно, благоустроєний. Таким він став у складі України і завдяки зусиллям насамперед українського народу.

Володимир СЕРГІЙЧУК,

директор Центру українознавства Київського національного університету

 імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

  • Коли вона не працює...

    Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>

  • На небезпечно малій висоті

    «Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>

  • Смугаста, мов Тигр

    «Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>

  • Віщий бабак

    ...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>

  • Медові ріки на Дніпрових берегах

    Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>

  • Імітація навколо «саркофага»

    «Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
    Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>