Таємницi Марiїнського палацу

19.02.2004
Таємницi Марiїнського палацу

(Василя Гриба.)

      Bід самого початку всі знаки вказували на те, що Маріїнський палац — не те місце, куди варто прямувати зі своїми журналістськими планами. Саме такий вердикт виніс би мудрий Алхімік, що відслідковує кругообіг всесвіту в мінливих пісках Єгипту. За логікою оракула, постійні перешкоди у спробах записатися на звичайну екскурсію до Маріїнки (проходять ці заходи двічі на тиждень за умови, що не збігаються з проведенням у резиденції урочистостей) протягом декількох тижнів нічого доброго не віщували. Але переважила впертість і цікавість, адже у зв'язку із запланованою реконструкцією потік екскурсантів можуть будь-якого дня призупинити. Зрештою, були і благородні професійні мотиви — донести цікавий матеріал до тих українців, які не мають щасливої нагоди проживати в столиці і щовікенду прогулюватися галереями-музеями.

      Отож минулої суботи ми з колегою подалися споглядати «вінець творчості геніального Растреллі». Пухнастий сніг покривав групу закоцюблих екскурсантів, а на душу лягав інший «опад» — осад від того, що російськомовний гід, здавалося, не збиралася переходити зі своєї рідної розмовної до нерідної, але, як не крути, державної мови офіційних заходів. Приємним і гарно поставленим голосом Ольга Олександрівна (як вона представилася при знайомстві) жваво повідала про парк, закладений імператрицею Марією Олександрівною, про пам'ятник Ватутіну в ньому, поставлений вдячним українським народом, про повстання «арсенальців» і революційні пертурбації. При цьому в історичному бліц-екскурсі не знайшлося місця для згадки про не менш важливі для сучасної незалежної України події періоду УНР, Директорії чи Гетьманату, що відбувалися на цих же Дніпрових схилах.

      Однією з умов оглядин президентської резиденції є заборона фотографувати об'єкт ізсередини, про що нас на вході попередив охоронець. А тих, хто ослухається, пообіцяв він, чекає конфіскація «пльонки» (цитуємо за оригіналом). Цікаво, що при прискіпливому огляді диктофон, що лежав на видноті, уваги «гардів» чомусь не привернув. Та й сама пані екскурсовод поцікавилася, хто її пише, лише у приміщенні, хоча до того не помічала апарата, який вперто маячив перед нею — боронь Боже пропустити якесь зі слів і спотворити потім історичну дійсність! Тому, не підозрюючи у своїх діях якогось криміналу, ми з колегою відрекомендувалися — газета «Україна молода». Знаючи, що наше видання у певних структурах не в пошані, ми все-таки не могли передбачити аж такої бурхливої реакції з боку незаангажованого екскурсовода. Назва «Україна молода» подіяла на неї, як червоні колготки на індика. Виявляється, що вже протягом декількох років пані перебуває у глибокоображених почуттях, адже колись наш кореспондент, не відрекомендувавшись, здійснив в одній зі статей (а насправді — в невеличкій замітці) факт моральної наруги над нею. Тому вона зареклася, щоб її записували представники саме цього видання. Коли ж їй натякнули, що вона як службовець не має права обмежувати журналістів у доступі до інформації, тим паче з особистих причин, то Ольга Олександрівна послалася на авторське право. «Ця екскурсія — це моє авторське право. Воно захищене методичною радою музею», — емоційно заявила жінка. Хоча й для всякого зрозуміло, що визбирана в історичних талмудах інформація — не є безпосереднім продуктом творчості, що й підтвердив «УМ» пізніше компетентний представник Музею історії Києва, де й працює Ольга Олександрівна. Відтепер ми знаємо, що на методичних радах затверджують лише зміст екскурсії.

      Зрештою, сперечатися за тих умов — коли спроби відстоювання права на свободу слова etc зіткнулися з хвилею обурення людей, що «в коі-то вєкі» потрапили в Київ — було марним витрачанням часу. Інцидент можна було вважати вичерпаним, позаяк червоний індикатор play на диктофоні погас, якби мене хтось не почав силоміць тягти за ліктя і повторювати: «Дєвушка, пройдьомтє». Хіба ж могла моя тендітна жіноча конституція опиратися настирним домаганням мужнього міліціянта, та ще й у День святого Валентина! На жаль, ніяких сентиментів умовний товариш Петренко до мене не відчував, навпаки, хотів поцупити найдорожче, що у мене було, — «компромат» на диктофоні. У цей момент я почувалася, щонайменше, як кузина майора Мельниченка, яка залізла під президентський диван і записала якусь державну таємницю. Мою колегу Таню також допитували «з прістрастієм». «Охоронці, тягнучи за руку, намагалися відвести мене вбік. А за спробу випростати руку з міцних обіймів мене ще й звинуватили у перешкоджанні діям правоохоронних органів та рукоприкладстві», — розповідає вона.

      У всій цій історії просто вражають дiї службовців — явне перевищення повноважень охороною, що безпідставно вимагала віддати касету, аби знищити запис; посилання на безглузді заяви про авторське право; твердження, буцімто нас попереджали про заборону користуватися диктофоном, чого насправді не було; зрештою (хоча у нормальній країні це мало б бути на першому місці) — хамське ставлення до державної мови. «Ето рєзідєнция Раманових, і а каком украінском язикє здесь может бить рєчь!» — кинули нам у спину на вимогу послуговуватися в державній резиденції державною мовою. Так що, шановний Леоніде Даниловичу, мушу вас розчарувати: у своїй високій хаті ви не хазяїн, і якщо Маріїнський палац ще залишається місцем для урочистих прийомів урядових делегацій, то це речі другорядно-тимчасові.

      Якщо відійти від емоційних оцінок, то вимальовується одне чітке резюме — як екскурсовод, так і охорона поводилися непрофесійно. Особливо палацова сторожа, що в даному випадку відіграла роль бездумного гвинтика системи та носіїв силової влади. Елементарне незнання законів і перевищення службових повноважень у нашій державі, здається, є нормою, бо присутніх при інциденті громадян це аж ніяк не зачепило.

* * *

      Важко сказати, чиє приниження людина переживає гостріше — власне чи ближнього свого. Мабуть, у залежності від обставин. Утім вирішення цього питання нехай буде відкладене на потім, тим більше що розібратися в почуттях після розповіді колег про похід у Маріїнський палац доволі непросто. Наразі очевидним є те, що слід вести окрему мову про брутальні дії охорони Маріїнського палацу і про зарозумілі заяви запрошеного туди екскурсовода.

      Отже, спочатку про охорону палацу. Межі її повноважень авторка цих рядків намагалася встановити, звернувшись до Адміністрації Президента. Там цілком коректно і до того ж доволі непоганою українською мовою мені надиктовували все нові й нові номери телефонів. За кожним з цих номерів жіночі або чоловічі голоси з ласкавістю автовідповідача і поблажливістю здорової людини до дауна говорили одне й те саме: «Ви подзвонили до Адміністрації Президента України. Адміністрація Президента не здійснює охорону Маріїнського палацу...» Так, відказувала я, не здійснює. Але ж Маріїнський палац є урядовим об'єктом, який міститься на балансі у Державного управління справами. А оскільки у славетної нашої ДУСі немає власної прес-служби (вона підпорядкована АП), то я й телефоную на Банкову. І прошу в ім'я всіх колишніх, чинних та прийдешніх президентів України підказати мені контактний номер людини, яка може надати потрібний мені коментар.

      Нарешті в одному з відділів АП — здається, то був відділ забезпечення державних заходів, мені порадили дзвонити в Управління державної охорони. «А який там телефон?», — поцікавилась я. «Ну, пошукайте в інтернеті або подивіться у телефонному довіднику», — відповіли мені. Зрештою, віртуальна пошукова система намацала в мережі пару номерів, які виявились начебто неправильними. Але за одним з них якась добра душа під величезним секретом продиктувала мені потрібні сім цифр — таємничий номер Управління охорони (з тих, які не включаються ні в які довідники, про що в АП, мабуть, добре знали). Там черговий Ікс направив мене до чергового Ігрека, той — до чергового Зет, який нарешті змилувався і сказав, що для отримання відповідей щодо охорони Маріїнського палацу «ваше високе керівництво повинно зв'язатися з нашим високим керівництвом». Наше «високе керівництво» в особі редактора «УМ», думається, було б не проти підписати відповідний запит. Але куди його направляти? «Я не можу вам сказати, я сам зараз зателефоную до начальства», — відказав черговий Зет. За п'ять хвилин розмова відновилася: «Начальство сказало, — доповів він, — пишіть у... Адміністрацію Президента».

      На один день Адміністрації Президента було вже забагато. Коло замкнулося. Скакати ж по колу, як карусельний коник, не було жодного сенсу. Бо якщо комусь із читачів «УМ» розповідь про телефонне пекло видаватиметься нудною, то не складно уявити, як щоденно почуваються наші журналісти, приречені на спілкування з чиновництвом у наведеному вище стилі. (За правилами західної журналістики, кожен репортаж мають супроводжувати коментарі, і бажано у великій кількості. У нас же здобуття хоча б одного нерідко перетворюється на фігуру вищого пілотажу). Аби завершити сюжет з охороною, хочеться висловити сподівання, що черговою наругою над правом журналіста на здобуття інформації зацікавляться народні депутати. Хтозна, може, їм і пощастить дізнатись, у який спосіб кореспондентка «УМ» Наталя Дмитренко загрожувала безпеці Маріїнського палацу, увімкнувши в його стінах диктофон під час екскурсії.

      Що ж стосується пані екскурсовода, яка вважає можливим мститися за щось нашій газеті, то тут хотілось би зазначити наступне. По-перше, дійсно, років п'ять тому «УМ» надрукувала іронічну замітку з приводу екскурсій, які проводять у Маріїнському палаці, а також із приводу ставлення адміністрації палацу до відвідувачів. (Останніх, зокрема, позбавляли можливості відвідати, даруйте, клозет. Не знаю, як там тепер відносно відхожого місця, але в цілому сервіс у Маріїнському аж ніяк не поліпшився). Проте ми, журналісти, маємо повне право на власне бачення і власні оцінки людей, подій, екскурсій, туалетів et cetera. З нами можна дискутувати, погоджуючись або ні з такими оцінками. Що ж до помсти, то пропоную облишити цю ідею взагалі.

      По-друге, авторське право, про яке говорила вище зазначена пані, — це не пописані нею папірці з текстом її лекції (хай навіть цей витвір ораторської майстерності схвалила музейна художня рада абощо). Патент на авторське право видає Департамент України із захисту інтелектуальної власності, роз'яснив «УМ» юрист-консультант Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності В'ячеслав Мартинюк. Тільки за наявності такого патенту особа може боронити своє авторське право, тобто, приміром, запобігати копіюванню власних творів абощо. Бо інакше ми з таким самим успіхом можемо заборонити екскурсоводам тиражувати та обговорювати в їхньому середовищі наші публікації — чим ми не автори? Чим наше право «гірше» за їхнє? То, може, не примножувати нісенітниці, а скористатися здоровим глуздом?

  • 900 мільйонів гривень за півсотні доларів

    Судовими справами з приводу фінансових махінацій та ухилення від сплати податків нікого не здивуєш. Проте справа, про яку йтиметься тут, є унікальною. Феноменальнiсть полягає у тому, що особи, які бажали досягти своєї мети, а це ухилення від сплати податків, відтак, і обкрадання сумлінних платників, не просто не сплачували таких податків, а ще й заручилися на такі дії рішеннями різних судів. Така судова підтримка могла виникнути з декількох причин. Аби докладно розібратись у вітчизняному податковому законодавстві, треба мати багато здібностей та не одну вищу освіту. Але якщо це все ж таки вдалося, то можна віднайти такі лазівки, щоб і вовки були ситі (спритні підприємці отримували прибутки), і вівці майже цілі (усе робиться із дотриманням законів). >>

  • «Вогняна вода» та супутні товари

    Податківці, виявляється, теж люблять горілку. Так, на Волині податківці зробили оперативну закупiвлю горілки майже на сім тисяч гривень в одному з магазинів Луцька. Це було зроблено для того, аби визначити достовірність марок акцизного збору, якість горілки, метод продажу. Закуплені пляшки слідчі віддали на експертизу. Згідно з довідкою, яку надали експерти податківцям, зазначалося, що рідина являє собою водно-спиртову суміш, виготовлену з недоброякісної сировини, що становить загрозу життю та здоров’ю людей. >>

  • Міняй, та державу не «кидай»!

    Якось громадянин Львова вирішив відкрити власний обмінний пункт валюти. Нічого дивного, якби не одне «але»: готівкову валюту львів'янин видавав в обмін на неіснуючі товари та послуги, що мовою податківців називається незаконною конвертацією. Як пояснив «УМ» начальник слідчого відділу ПМ ДПА у Львівській області Василь Кундик, справа почалася 2002 року, коли молодик створив злочинну організацію в кількості десяти осіб, з допомогою яких відкрив мережу з дев'яти приватних підприємств. Мережа ПП призначалась для конвертації безготівкових грошей. >>

  • Мінне поле чи законодавче?

    Не через відсутність інших подій, а через вперте бажання декого зробити сьогоднішній і без того вельми складний стан української журналістики ще складнішим, ми змушені вкотре повертатися до одних і тих самих тем. Зокрема, до окремих статей Цивільного кодексу України, про який на сторінках «УМ» писала вже неодноразово. Отже, Цивільний кодекс України і дві його найбільш «визначні статті» — 277-ма та 302-га... Нагадаємо, перша із цих статей передбачає, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, а друга — що офіційні заяви посадових, службових осіб є достовірними. >>

  • П'ятірка вбивць — «п'ятірка» за слідство?

    Як хотілось би позбутися сарказму і повідомити цю новину з кількома знаками оклику: Генеральна прокуратура завершила слідство у справі Александрова. Генеральна прокуратура готова висунути обвинувачення п'ятьом особам, які виявилися причетними (згідно з висновками ГП) до вбивства директора телерадіокомпанії ТОР Ігоря Александрова. Таким є текст офіційного повідомлення від ГП, що надійшло на адресу «України молодої». >>

  • Хто платить гроші, той і замовляє піар

    Зовсім нещодавно «Україна молода» писала про нараду керівників державних ЗМІ, проведену в Житомирі й «освячену» присутністю на ній Прем'єра Віктора Януковича. Попри весь антураж (словесний — передусім), який мав довести незаангажованість цієї зустрічі й готовність її учасників вільно та невимушено обмінюватись думками, було очевидно, що представники місцевих державних ЗМІ й очі бояться підвести на чиновників від виконавчої влади, котрі є для них уособленням і шматка хліба, густо змазаного маслом, і гнівної руки, що у неслухів цей хліб запросто відбере. Тому у цієї категорії українських мас-медіа, на превеликий жаль, є здебільшого одна-єдина думка про все, що відбувається в області (варіант: районі), де судилося бути започаткованим тому чи іншому виданню. Причому ця думка навіть не є думкою власне журналістського колективу, вона зазвичай належить котромусь з представників влади — «губернатору» абощо, словом, тому, хто є «хазяїном» регіону, а відтак — і його преси. >>