ТБ–сезон неврожаю культури

12.08.2008

Серпневі ЗМІ традиційно запістрявіли матеріалами про нові телевізійні проекти. Генератори ідей та програмні директори українських телеканалів попрацювали на славу, а тому й поспішають донести до потенційних глядачів максимум інформації рекламного характеру, розсекречуючи свої нові сезони. Беззаперечним лідером у кількості виданих сенсаційних новин стала «Україна» — один лише перехід на цей канал Савіка Шустера чого вартий, а ще ж буде шоу «На десять років молодше» плюс купа топового кіно... Далі варто згадати ICTV: нещодавно «помаранчеві» заявили, що восени запускають більше десяти програм власного виробництва (до компанії ведучих каналу доєднаються Олексій Горбунов, Остап Ступка, Володимир Зеленський та інші знаменитості) та покажуть сім прем’єрних серіалів. «Плюси» «зазивають» серіалами «Потворна Бетті» (американська версія історії Каті Пушкарьової) та «Монтекрісто», новим проектом Марічки Падалки «Маріччин кінозал»... «Інтер» за власні рейтинги боротиметься гумором — ранкову програму на каналі вестимуть артисти «95–го кварталу» Євген Кошовий та Олена Кравець — та буквою закону (за неофіційною інформацією, у вересні канал запускає шоу «Народний суд»). Здавалося б, вибір теленовинок — грандіозний. І тільки культура, як завжди, залишається десь осторонь цих пропозицій. Така собі тенденція, яку ми спостерігаємо вже не один рік.

Звісно, говорити про книжки, театр, музику, кіно з екранів телебачення — справа у фінансовому плані дуже невигідна. Спонсори на такі проекти вперто не ведуться — їм подавай платоспроможну аудиторію, до якої шанувальники мистецтва, як правило, не належать. Тому культура на українському телебаченні здебільшого представлена або ж невеликим сюжетом у новинах, або ж загорнута у відверто попсову обгортку, яка шелестить так гучно та приторно, що чекати, поки ведучий видобуде її зміст, не вистачає ніякого терпіння. Власне, хто від цього потерпає найменше — так це... люди, які регулярно ходять у кіно і театри, читають книги й відвідують концерти. Таких небагато, але мистецькі події стали їхньою особистою життєвою потребою. Всі інші в кращому разі жують попкорн в мультиплексі чи п’ють пиво вдома, переглядаючи черговий бойовик. Після такого «спілкування з прекрасним» на еволюційні процеси в розвитку цих «шанувальників» розраховувати не доводиться. І не варто дивуватися тому, що вони не знають, на сцену якого театру виходить Богдан Ступка, в якому музеї можна подивитися картини Тетяни Яблонської чи Сергія Шишка, за якою адресою розташовані філармонія та консерваторія і коли в Києві розпочинається кінофестиваль «Молодість». Досягаючи найвищих посад у владі, вони невимушено плутають прізвища легендарної поетеси й видатного олігарха.

Усі ці роздуми нагадують приказку про воду в ступі — одне й те саме протягом стількох років... Хоча є тут один момент, важливість якого стане зрозумілою років так через 50. Коли якийсь аспірант захоче написати дисертацію на тему «Висвітлення у ЗМІ мистецтва України на початку ХХ століття». Погортає газети, попрацює з телевізійними архівами. І з подивом відзначить, що предки його були людьми малокультурними, а тому в науковій роботі особливо нема чого й писати...