Мовив колобок золотій рибці...

09.08.2008

Костянтин РОДИК

Усі романи Андрія Куркова — це одна гостросюжетна казка про Колобка. Його герой, змінюючи імена й навіть стать (стрижневий персонаж останнього роману — жінка) та мудрішаючи разом з автором, таки уникнув конкретних пацанів та монстрів підсвідомості. В «Нічному молочнику» (Х.: Фоліо, 2008) видно, куди він, власне, котився.

Колобок — герой нашого часу. Двадцять років тому почалася екзистенційна хитавиця, тоді радянський казан вибухнув, горизонталі спокою зникли і втриматися у своїй хаті скраю було годі — ми мимоволі перетворилися на бігунів–колобків. Найповніше усе це наклалося на покоління Куркова. І він — ніби соціолог зі школи «істориків повсякдення» — ретельно літописав ті маршрути.

Герой Куркова подався у мандри прямісінько зі стартової книжки «Не приведи мене в Кенгаракс» (К.: Радянський письменник, 1991). Подався на Схід шукати «неискаженную реальность». Це ментально точний знак: пересічна пізньорадянська людина «шукала правду» чи не виключно на Сході (пам’ятаєте повсюдну моду: йога, дао, кунг–фу?). Захід ще перебував за «залізною завісою», а Середня Азія, нехай і радянська, — у зоні простого туристичного доступу.

Потім сталася перша пострадянська війна у Нагорному Карабасі, і непосидючий Колобок Куркова просто мусив бути свідком катастрофи міту «дружби народів» — й він опиняється там у повісті «Улюблена пісня космополита» (Радуга // 1992, №9). Що цікаво: у цій книжці про найманця персонаж, що рухається зі зброєю крізь хаос, — не архетипний воїн (як, до прикладу, в «Елементалі» Василя Шкляра), а споглядач–фаталіст. Саме тут вплив Кафки на Куркова сплив на поверхню уперше.

Виразну тінь Кафки за спиною Куркова спочатку розпізнали німці — одразу після виходу там перекладу «Пікніка на льоду» (український першодрук: «Смерть чужого» — К.: Альтерпресс, 1996). Воно й зрозуміло: Франц Кафка для европейців — письменник «у каноні». В Україні ж чесько–німецького класика читають набагато рідше навіть за Тараса Григоровича, а тому й не усвідомлюють, що живемо ми дотепер не так у шевченкових, як у кафкіанських декораціях.

В Україні у Куркові побачили лише «детективіста». Авжеж — тою мірою, що детективами є «Процес» і «Замок» Кафки. Та й на кого тоді міг виглядати Курков–«соціолог», коли повсюди вирував пострадянський детектив–бойовик–трилер? А тут, у «Смерті чужого», ще й упізнавані персонажі та промовиста хронологія. Але автора не так цікавили мафіозно–сицилійські сюжети з київською пропискою (направду хвацько закручені), як ота «відкрита» Кафкою логіка невиліковного бюрократичного абсурду, що оголилася у калейдоскопічних змінах влади на всіх рівнях, із кримінальним включно. Люди навкруги ледь скидали шкіру старих звичок–залежностей, як ось уже обростали новими, не менш химерними. Ці хаотичні метаморфози щокроку утворювали позбавлені будь–яких правил гри обставини, які недвозначно зазіхали на тебе — і Колобок котиться зиґзаґами, судомно вираховуючи, хто ж тепер–от «має право» на твоє життя? Котиться з єдиною мрією: «Хотел я банального постоянства».

Мрія ця, наразі, нездійсненна. Бо про яку стабільність може йтися, коли у прикаспійській пустелі тебе перестріває то кочівниця з дипломом лікаря, то бомжі, що перекусюють бутербродами з кав’яром, а то контрабандисти, котрим горілка слугує засобом вранішнього туалету («Добрий ангел смерті». — К.: А.С.К., 2000). Ці веселі картинки змінює партизанська Чечня («Закон равлика». — Х.: Фоліо, 2002), де наш герой узагалі «находился на три метра ниже уровня жизни».

А тим часом у голові Колобка поволі складається новий «символ віри»: «Кто не боролся, тот и не проиграл». Аж раптом виявляється, що такий суто кафкіанський аутотренінґ повертає тебе не зовсім додому. Тобто вдома — все без змін й так само затишно, як до вимушеної подорожі світами; воріженьки згинули й можна розслабитися, а «постоянства» — катма. «Что я здесь делаю? — подумал вдруг Виктор и сам испугался этого вопроса. — Дома я, дома, — мысленно проговорил он себе. — Все, я дома!»

Схоже, злякався не лише Віктор, а й Андрій, себто автор. Персонаж, як це зазвичай трапляється у справжніх письменників, вийшов з–під контролю. Він зажадав повернутися в...

«Мир не без бодрых людей»

Тут саме час пригадати, що в Андрія Куркова є роман «Сади пана Мічуріна» (Х.: Фоліо; Москва: АСТ, 2002). Це єдиний твір Куркова, де немає персонажа–колобка, а отже, немає авторської відповідальности за «адекватність» оповіді реаліям. Анекдотична історія з біографії радянського «перетворювача природи» 1930–х років подана очима европейця Куркова (яким він, безсумнівно, є) ніби за приписом сучасного американського топ–критика Гаролда Блума: «Іронічна оповідь... метою якої є звільнення від дидактизму і моралізаторства» (Західний канон: Книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007).

Не аналізуватиму цього твору (хоч і вважаю його за вершину стилістичної майстерности Куркова), а лише зверну увагу на дві прикінцеві фрази, де чути приховану, а проте потужну ностальґію «Садів...»: «Глупо все как–то получилось, не по–советски!», та «Что–то тянуло его к этой черной громадине (мова про підводний човен), в которой хоть и дышалось плохо, но было как–то по–особенному, по–домашнему уютно, словно родился он там».

Герой–колобок усіх інших романів Куркова також, безперечно, народився на радянському «підводному човні». Але ж він — інтелігент, часом навіть естет, ладний поговорити і про Достоєвського, і про Тургенєва—Толстого. Й раптом — теж ностальгує за «совком»?!

Здається, Курков–автор і сам цьому попервах не повірив. Вирішив влаштувати Колобкові додаткову, розгорнуту діагностику. Тепер не на горизонтальній доріжці, а на альпіністській вертикалі — простежити біографічно–кар’єрне зростання свого героя. Так з’явився роман «Остання любов президента» (Х.: Фоліо, 2004) — своєрідний Короткий курс Незалежності з побіжними висновками щодо найновіших ментальних змін в електоральному середовищі.

Цього разу ми бачимо нашого Колобка чотирнадцятирічним підлітком із середньостатистичної ітеерівської родини, що у далекому 1975–му мешкає на тодішній спальній околиці Києва. А прощаємося з ним, уже двотерміновим президентом країни, нині недалекого 2016–го (де подибуємо, між іншим, чимало знакових прізвищ, як–от мер майбутньої Москви Лужков–молодший тощо).

Такий ракурс дозволив авторові просканувати реакції свого героя вже не у просторі наявних обставин, а у часі народження, побутування й відмирання тих обставин. У суті справи, ми все це про Колобка уже знаємо: починається з того, що «мне просто неинтересно жить» за часів найщільнішого застою (як у «Кенгараксі»); далі герой «на скучной службе, смысл которой заключался в придании бумагам различной скорости» (приблизно, як у «Смерті чужого»); потім він винаходить для себе виправдання своєму тотальному невтручанню — «мне хорошо именно потому, что мне ничего не надо!» (як у «Законі равлика»). Але на відміну від усіх попередніх історій — тут збуваються мрії: «Хорошо устроился! Будто с жизнью договор о взаимном невмешательстве подписал!»

Та, попри такий джек–пот, Колобка–президента «явно что–то беспокоит. То ли геморрой, то ли мысли». «Мислі» про те, що справжнє людське щастя лишилося там, в есесесерівській минувшині, де всі по–родинному однаково «занимаются своим хозяйством. Они идут за селедкой или за докторской колбасой. Они живут полноценной советской жизнью». Й нічим не корегована президентська ностальгія розростається до розмірів останнього бажання старушенції з казки про рибалку й золоту рибку: «Может окно выходить не на улицу, например, а на прошлое?»

Андрій Курков щойно виконав забаганку свого героя: Колобок із «Нічного молочника» (Х.: Фоліо, 2008) таки докотився до внутрішньої гармонії — життя у стилі наїв, на межі легкого олігофренізму. Жодних проблем, хіба така: «Летом ведь всегда нужны деньги. Летом душа наружу рвется, мороженого и пива хочет». Ніякої тобі політики («мне бы твои проблемы! — буркнул Дима, глядя на президента»). Лише «стариє пєсні о главном»: «Нужна стабильная и полноценная жизнь, полная забот и мелких проблем... Та, что была показана в старых советских фильмах». Й над усім цим — чеширська посмішка Кафки: «Я був такий боязкий, що коли опинявся десь у звичному місці, то вже відчував себе майже щасливим» («Щоденники 1910—1923 рр.» — К.: Всесвіт, 2000).

Ще в «Останній любові президента» наш герой міцно «задумался о женщинах. И о себе. О «теплом» смысле жизни». Й тепер ось Колобок–Одіссей повернувся до своєї малогабаритної Ітаки, подарував вірній Пенелопі призабутий «нежный, томный вкус» шоколаду «Альонка» й молочної суміші «Малиш» — і «мысли у нее смешались с мечтами». А потім і зовсім зникли: «Как только стала кашу овсяную есть, так тепло и уютно ей снова стало, что все вопросы, и заданные, и незаданные, улетучились куда–то». Зраділи поверненню навіть свійські тварини: «Холодец будет!» — понял серый кот».

«Нормально, — подумал Дима. — Спокойная жизнь, спокойная работа. Спокойная семья». А потім «уселся на кухне и стал перелистывать пачку бесплатных газет объявлений в поисках новых мыслей». Зрештою, «выпив стопочку водки на крапиве для приведения своего состояния в более цельное, он прилег подремать»...

Як сказав би Мішель Уельбек, «монотонно и романтично одновременно» («Платформа» /«Иностранная литература», 2002, №11). І — стрьомно. Над тим, що це спостережливо чесне художнє дослідження Андрія Куркова означає для нашого з вами реального майбутнього, варто б замислитися дипломованим соціологам–філософам. Бо омріяний світ простих істин передбачає й прості та ефективні рішення на кшталт «Остальных — на хер с Ноева ковчега!»