Скільки ми рушників полотняних навишивали,

      Хто бачив мультик про Кротикові штани із відомого чеського «радянського» серіалу про кротика, той може собі приблизно уявити...процес створення традиційного українського рушника. Нехай вас не шокує порівняння із масової культури, технологія виготовлення тканини що на кротикові штани, що на рушник чи намітку в давні часи була однаковою. Для сучасної людини, яка автентичні українські рушники бачить здебільшого в етнографічних музеях, важко навіть уявити, яким довгим був шлях від стебла коноплі чи льону до мистецького шедевру, намальованого заполоччю на полотні. А в Україні рушник був у кожній хаті, навіть у найбіднішій, до того ж  у «промислових масштабах». «Напрясти й наткати треба було на всю сім'ю, та ще й податки сплатити полотном, рушниками й ряднами. Тому й сиділи жінки за прядкою, з кужелем та веретеном у руці з осені до весни. На добу пряли по сім-десять годин: одну мичку — за годину, за п'ять годин — починок, за пять вечорів — куделю» — читаємо у книзі «Українські рушники», відомого етнографа Лідії Орел. Треба було знати, коли і як посіяти льон, виростити його, вибрати, змолотити, вимочити, витіпати, намикати мички, напрясти нитки і наткати полотна. І поки не з'явилися «крамні нитки», треба було нитки ще й фарбувати — в лушпинні цибулі, корі дуба, відварах гілок та ягід бузини, брусниці, відварі шишок вільхи, квітів нагідок, гречаної луски. А потім, коли матеріалу наготували, можна було й творчістю займатися — ткати рушник чи вишивати, вибрати узор — в Україні зафіксовано понад 150 технік вишивання і понад 20 технік ткання. Але ж і призначення рушника в українському побуті було різне, на кожну оказію свій: божник, великодник, буденний, празниковий, втиральник, вінчальний, на обнос, на скот, на хрестини, жалобний, обітній, плечовий, посудний, хлібник, стільний, повивайло, від хвороби тощо. Скільки обрядів було повязано з рушником, скільки магічних ритуалів, і як шкода, що це знання втрачено, що в сьогоднішньому житті рушник грає роль лише сувеніра, і то в кращому випадку.

      Раніше, коли рушники були в кожній сільській хаті, коли ще наші мами вміли вишивати підзорники, наволочки, рушники, сорочки і картини, «прогресивні» селяни почали витісняти зі свого інтер'єру старомодні вишиті речі. З'явилися магазинні скатерті і штори, пледи і серветки, ікони соромливо заховали під скло, чи в закуток буфета, а про «божники» забули зовсім. Традиційну культуру зробили непрестижною, увесь побутовий фольк засміяли і викинули на смітник історії. Аж раптом на самому прикінці другого тисячоліття виявилося, що промислового краму у світі — перевиробництво, що акріл і нейлон — хороші штуки, але байдужі до тебе і чужі, дизайнери щосезону вихлюпують на ринок таку кількість ідей, що від них паморочиться голова, гонитва за новим, новим, новим раптом перестає турбувати, і посеред великого міста, у цьому глобалістському Вавилоні так хочеться чогось справжнього, старого, штучного. І вишитий рушник несподівано знову стає безцінним, він пережив не одну моду і переживе наступні, головне, щоб збереглося ремесло. Сьогодні серед української інтелігенції колекціонування старих рушників — не рідкість, а перші колекції рушників починають з'являтися ще в ХІХ столітті. Величезні колекції українських старожитностей зберігаються в санкт-петербурзьких музеях — понад 30 000 експонатів, в музеях Америки і Канади.

      Здається, все зрозуміло — традиційний український рушник знову актуальний. На підтвердження цього видавництво «Кальварія» і випустило історико-культурне дослідження знаного етнографа-фольклориста Лідії Орел «Українські рушники». Це перший досвід «Кальварії» у подарунковій, альбомній галузі, але не останній, на 2004 рік заплановано ще кілька книжок у цьому форматі. Я прочитала книжку на одному подихові, і, коли обмінювалася враженнями зі своєю знайомою, вона запитала: ти перейнялася? Щось генетичне ворухнулося? Я кажу: «Більше того, мені захотілося вишити хоч один рушник у своєму житті». До речі, альбом може зарадити й такому бажанню, бо, крім екскурсу в історію рушника, розповіді про регіональні особливості, мову і семантику, крім величезної кількості фотографій, тут є невеликий словник народних назв, пов'язаних із виготовленням та побутуванням рушників, і зразки рушникових швів, технік ткання, основних елементів орнаментів.

      Те, що рушник несе енергетику тієї людини, яка його вишивала, — це вже сьогодні загальне місце, всім очевидне. І оце споконвічне, патріархальне з часом прокидається і в мені — хочеться вишити рушник своєму п'ятирічному синові, і вкласти в нього всю силу своєї любові, залишити оберіг. Після артистів залишаються відеозаписи, після співаків — голос на плівці, а після мами — рушник...

*Є. Гуцало. З поеми «Материзна».