Вибір без вибору

Якось днями, повертаючись з роботи, мою увагу привернула розмова двох жінок поважного віку, які сиділи позаду мене. Одна з жінок була дуже схвильована і голосно бідкалася щодо проблем зі своєю пенсією: «Оце послухалася поради сусідки, яка працює в банку, і написала заяву, щоб отримувати пенсію через банк, — схвильовано розповідала жінка. — Мені сусідка сказала, — продовжувала вона, — що будуть проценти наростати на пенсію, отримаю більше грошей. Я й повірила, а не подумала про те, що я ж не буду тримати гроші в банку, мені ж треба за них жити і щомісяця зі своїми хворими ногами їздити у район по пенсію, та ще й у черзі постояти. Тепер картаю себе за свою нерозважливість. Хіба це годиться для старих людей, які живуть лише на пенсію? Може, молодшим, які мають здоров’я і працюють, це і підходить, а таким, як я, — ще одна неприємність у нашому і так нелегкому житті». Жінка продовжила: «Витерпіла три місяці і вирішила відмовитися від банку і знову повернутися до того, як було раніше — щоб листоноша приносила пенсію додому. Оце зараз везу заяву з цього приводу».

Автобус під’їхав до зупинки, де жінкам треба було сходити, а я поїхала далі, розмірковуючи над тим, що почула з їхньої розмови. Згадала свою бабусю, яка живе в селі на Полтавщині, де я в дитин­стві щороку проводила літні місяці. Добре пам’ятаю, коли до нас приходила листоноша, це було справжнє свято, її чекали, як близьку людину. Бабуся називала її Машею, а нам наказувала звати її Марією Іванівною. Бабусю і зараз я часто навідую, знаю, що Марія Іванівна ще працює, бо нещодавно з нею спілкувалася, коли вона приносила газети. Марія Іванівна розповідала, що пенсіонерам на селі пропонують, щоб вони одержували пенсію через банк. А люди не хочуть, їм зручно отримувати гроші поштою.

Згадала також знайомого, який приїхав до мами у відпустку, а застав її в лікарні з мікроінсультом. Стара засмучена жінка лежала в лікарні і кожного дня зі сльозами на очах телефонувала сусідам, бо турбувалася, як там її господарство, просила, щоб доглянули хату. А серцевий напад стався в жінки тоді, коли вона стояла в довгій черзі по пенсію.

Я задумалася. У серці неприємно защеміло. Добре, що моя мама живе неподалік, і вони з батьком самі здатні про себе подбати. Та як же бути тим, у кого нема цієї можливості? Стало нестримно болісно і якось моторошно.

Чим більше я розмірковувала над цією проблемою, тим більше в мене виникало запитань, нерозуміння і подиву? Для чого людям робити гірше, ніж є зараз? Для чого на селі створювати іншу структуру для надання тієї ж самої послуги, яка стовідсотково і якісно забезпечується вже існуючою державною структурою — поштою? Тим більше, що самі пенсіонери хочуть, щоб пенсії їм приносили додому листоноші. Адже листоноша допоможе стареньким і за квартиру заплатити, і товари першої необхідності принести додому, і листа допомогти написати тощо. А в яких грошах можна виміряти добру людську посмішку, тепле слово, увагу?

Вирішивши все ж таки прояснити ситуацію, звернулася до нормативних документів. Так, у Постанові Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року №1596 «Про порядок виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їхні поточні рахунки в банках» йдеться про те, що доставка пенсій здійснюється і банками, і поштою. Там також говориться, що людина сама обирає, де і як їй краще отримувати гроші і що банківські структури повинні доставляти пенсії та матеріальну допомогу пенсіонерам додому. Банки ж, надаючи послуги у виплаті пенсій та матеріальної допомоги, не виконують цю постанову, і пенсіонери змушені самі дбати про отримання пенсії.

З надією спростувати свої сумніви та розібратися у суті справи пішла до Ощадбанку, щоб поспілкуватися з кимось із персоналу. Навряд чи варто розповідати, як відреагували на мій візит пенсіонери: віконце відразу заблокували, і мене просто не пустили. Лише після посилання на статус журналіста та сорока хвилин умовлянь мені вдалося поспілкуватися з начальником місцевого відділення. «А що нам робити, як немає у штаті банку людини, яка може розносити гроші по домівках? Ми ж не будемо операціоністам доплачувати, аби вони ще й доставкою займалися…». Така відповідь цілком логічна. Але незрозуміло, чому перевага надається саме банку і чи сплачує Пенсійний фонд йому винагороду за роботу з виплати пенсій?

До кого ж тоді звернутися? Може, на пошті скажуть? «Основний контингент, котрий ми обслуговуємо, — пенсіонери, — кажуть листоноші. — Пенсії, доплати до них — декілька разів на місяць заносимо в одну і ту ж хату. І люди раді, і ми собі на зарплату заробляємо. Споконвіків так було і ніхто не скаржився…».

Загальновідомо, що наймасовішою і найближчою до народу завжди була пошта, насамперед сільська. Навіщо ж відривати від людей частинку їхнього життя? І хто має право нехтувати здоров’ям наших бабусь та дідусів, яке вони втрачають, стоячи в чергах до банківської каси? Турбує також економічний бік питання: чи отримали з цього щось держава або пенсіонер?

Ніякі меркантильні міркування не повинні переважити людяність і повагу до людини. На мій погляд, тільки держава може вирішити цю проблему. Адже саме вона несе відповідальність за те, аби допомагати людям похилого віку, поліпшувати їхнє життя, робити так, щоб вони відчували цю турботу.

Наталка ГАЛЬСЬКА