Тепер не турок я...

14.02.2004
Тепер не турок я...

Кадр iз фiльму «Проти стiни».

      Нинішнього суботнього вечора журі Берлінського кінофестивалю вручить свої призи. Від преси поки що найвищі бали отримали фільми «Перед заходом сонця» американського режисера Ріхарда Лінклейтера (двоє, він і вона, зустрічаються через 10 років і безперервно говорять півтори екранних години, чисте кіноспостереження) та «Монстр» Петті Дженкінс, про яку я вже писав(захоплення не викликав). Поки що загальне враження таке: світ кіно аж ніяк не вражає відкриттями у кіномові. Американський кінематограф щосили продукує фільми, де соціальна реальність заводиться у певні жанрові та стильові форми, аби то мало товарний вигляд. Кінематографісти інших країн (таке враження від фестивальної програми) здебільшого орієнтовані на вивчення соціального життя як такого, з усіма його болячками. А болячок багато.

      Головна — втрата ідентифікації, особистісної самості. При цьому втрата власної індивідуальності незрідка напряму пов'язується з втраченим етнічним, національно визначеним середовищем. Яскравим прикладом може слугувати німецький фільм «Проти стіни» Фатiха Акіна. Режисер є етнічним турком, котрих дуже багато у Німеччині. Герой стрічки, гоноровий невдаха Чегіт (Бірол Унел) буквально з примусу (наречена погрожує самогубством) одружується із Сібелою (Сібел Кекрілі). Батьки погоджуються: любов є любов. Одначе новоспечена сім'я нічим не нагадує традиційне східне сімейство. Наркотики, алкоголічні безумства, секс на стороні — які там уже традиції? Лейтмотив фільму — видіння, спогад: оркестр, що виграє на березі ріки, на тлі мінаретів. Туди, туди прагне душа, всуціль отруєна європейським містом, от цією вселенською клоакою. Зрештою герой втрапляє до тюрми — за вбивство. Сібела ж на поклик сестри їде до Стамбула. Аби спробувати жити по-іншому. Ну хоча б так, як та сама сестра, націлена на бізнесовий успіх. Тільки турецьке місто мало чим відрізняється від європейського — ті самі зловісні міазми пронизують його хворе тіло. І героїня, спробувавши себе у чесній праці, знову падає у ту саму блювотину...

      Важко лишатись турком, а власне, самим собою. А що робити? На початку фільму лікар дає Чегіту добру пораду: «Коли не виходить змінити навколишній світ, спробуй змінити свій власний!». Оце виявляється найважчим. Незрідка ми — народи, етноси, соціальні групи, окремо взяті особистості — просто пливемо за течією. Несила змінити щось у самих собі, значно легше нарікати на когось і на щось. А світ усе більше нагадує давно пророковане вселенське село, з усіма його приписами, які маєш виконувати. Тільки не звинувачуй іншого, коли не здобудешся на зміну в собі, коли не постанеш проти стіни, коли не спробуєш здолати перешкоди. Ні, то будеш не козаком, а турком. Не турком, а так, жителем вселенського дна, нашпигованого сміттям і просякнутого смородом. Ні, належить повстати і випростатись на повен зріст. Ще не вмерло людство, його правда і воля...

      Берлінале при фініші. На останніх його метрах очікуються цікаві зустрічі з сучасними класиками — Тео Ангелопулосом, Еріком Ромером, Кеном Лоучем. Одначе про це вже наступного разу.