«Тюрма — це зовсім не шансон»

Кілька днів поспіль полтавських старшокласників та учнів профтехучилищ на годину–другу «зачиняли» в розташованій практично на околиці обласного центру «зоні» — виправній колонії №64. Поїздки туди для них у рамках проекту «Профілактика злочинності серед «важких» підлітків» організував Полтавський медіа–клуб за сприяння місцевих управлінь освіти та Державного департаменту України з питань виконання покарань. Причому якщо раніше подібні «екскурсії» на Полтавщині обмежувалися «малоліткою», тобто Кременчуцькою виховною колонією для неповнолітніх (саме тією, в якій проходив свої життєві університети Віктор Янукович), то тепер чи не вперше підлітків повезли до «дорослої» чоловічої колонії, де за умов відповідного режиму відбувають покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини приблизно півтори тисячі засуджених.

Навіщо учням «дорослі університети»?

Підлітки приїхали до вбивць, ґвалтівників, грабіжників... Немає тут тільки особливо небезпечних рецидивістів та «довідників». Організатори заходу йшли на це свідомо, з урахуванням досвіду відвідин згаданої «малолітки». Адже й невеликі терміни покарань, і значно «м’якший» режим утримання в такій «зоні» дещо розхолоджують юних «екскурсантів». А найголовніше: важко розраховувати на те, що в розмовах зі своїми ровесниками неповнолітні засуджені будуть до кінця відвертими та щирими. Суто хлоп’яче прагнення «помалюватися» перед однолітками неодмінно дається взнаки. А коли додати до цього ще й безперервне «виховання» юнаків і дівчат кримінальною та тюремною «романтикою» з сучасних фільмів та шансону, що лине з усіх щілин, то чи варто дивуватися, м’яко кажучи, спотвореній картині зеківської дійсності в уяві багатьох підлітків...

Чи до самого денця відкривали свої душі перед юнаками «з волі» в присутності їхніх вихователів, адміністрації колонії та журналістів дорослі дядьки, котрі «відмотали» за колючим дротом по шість, дев’ять і більше років? Сподіватися на це було б принаймні наївно. Хоча б з огляду на те, що погодилися на такі діалоги одиниці. Більшість засуджених копирсатися в нетрях свого сумління не захотіли. В колонії є й такі, що навіть при бажанні не змогли б розповісти ні про реальні події, ні про особисті переживання нормальною людською мовою, оскільки багаж їхнього «красномовства» не набагато перевищує словниковий запас відомої Еллочки–людожерки. Окремі «екзоти» не вміють навіть читати й писати...

«Як ви гадаєте, чи приємно спілкуватися з такими «братами по нещастю» роками?» — риторично запитували своїх співрозмовників засуджені, котрих по одному приводили на своєрідне «побачення» з підлітками та журналістами до шкільного класу колонії. Більшість із них потрапила за колючий дріт іще в зовсім молодому віці. Найчастіше — за грабежі та розбої, які закінчувалися смертю або тяжкими тілесними ушкодженнями когось із потерпілих. Тож практично ніхто не «тиснув на жалість», не намагався виправдовуватися, не скаржився на упередженість правоохоронців чи надмірну суворість судового вироку. Нарікали тільки на себе. Щось, звісно, замовчували. Та піддавати сумніву, не вірити у те, про що говорили досвідчені зеки, немає жодних підстав. Хоча б тому, що вигадати власні переживання майже неможливо.

Коли нікому дзвонити, «мобілка» не потрібна

«Із чотирнадцяти відміряних мені судом років відсидів уже дев’ять, — говорить Іван Шеремет. — Що було найважчим, коли тільки потрапив сюди? Усвідомлювати, що в «зоні» зов­сім не так, як собі уявляв. Адже там, на волі, друзі розповідали, що тюрма — це красиво, що саме тут і починається справжнє життя. З «понятіями», підтримкою, «общаком»... Мовляв, головне — твердо стояти на своїх ногах. Насправді ж тут одразу втрачаєш себе. Стаєш людиною з «біркою» на грудях — і все крутиться довкола неї. Твоє слово не значить нічого. Весь твій інтерес повинен полягати в тому, щоб о шостій піднятися, потім піти на сніданок, далі — також за суворим розпорядком. Дозвілля? Так, воно є. Та ти в той час хочеш читати і дивитися одне, а тобі пропонують інше. Добре, якщо хтось із дому напише. На початку строку листи, як правило, приходять досить часто. Через рік, два, три — все рідше і рідше. Зараз рідні мені практично не пишуть. Дружина була, та за цей час стала колишньою. Мамі достатньо того, що раз у три–чотири місяці приїздить сюди провідати мене. Мені не потрібен мобільний телефон — просто нікому дзвонити...Чого найбільше боюся? Знаю вчорашнього «зека», котрий уже через два місяці після «відсидки» грабував молоду пару тільки для того, щоб повернутися в «зону». Бо тут він знає і розуміє все, а там, на волі, — нічого. Найбільше боюся опинитися на його місці».

Зі «своїх» п’ятнадцяти років позбавлення волі Сергій Герасименко відсидів уже десять. Тож має можливість порівнювати колишній і сьогоднішній контингенти засуджених. Порівняння виходить не на користь тих, хто потрапив сюди за останні місяці й роки. Адже якщо раніше тяжкі злочини скоювали в більш зрілому віці, то тепер усе частіше новобранцями колонії стає так звана «пепсі–кола» — вчорашні школярі, петеушники. Зазвичай ті, котрі сіли на наркотичну голку або пристрастилися до алкоголю ще змалку. Саме тоді вони й починають свій кримінальний шлях. І до повноліття, відколи «світить» їм уже «доросла» колонія, нерідко стають справжніми «відморозками», які ігнорують навіть неписані злодійські закони. Відсутність моральних гальм і життєвого досвіду «компенсують» показною агресією та жорстокістю, суцільним «пофігізмом» у ставленні як до себе, так і до оточуючих. Це, звісно, не могло не позначитися на стосунках між засудженими, які раніше, за словами Сергія, «були більш людяними».

Ікона від восьмирічного янгола

За таких умов особливо цінуються прояви щирих почуттів. Той же Сергій Герасименко розповів про свого друга, котрий уже в «зоні» одержав листа від незнайомої восьмирічної дівчинки. Він починався такими словами: «Дядю, я хочу тобі писати, і можна я вчитиму тебе жити?». Тепер це послання від маленького земного янгола висить біля «зеківської» тумбочки як ікона...

Ціну втраченої з власної вини волі, свободи, казали досвідчені в’язні, починаєш по–справжньому усвідомлювати ще й тоді, коли збагнеш: навіть схід сонця, інші природні явища не рік і не два бачитимеш тільки з однієї точки. А ще — навчишся помічати все й радіти тому, чого вдома, здавалося, ніколи не помічав. Скажімо, як за лічені години, коли спав чи працював, «проклюнулися» листочки на деревах, змінився їхній колір...

У «зоні» діє своя школа, профтехучилище, є власні виробничі площі. Тож тут можна здобути середню освіту, опанувати навички робітничих професій. Хоча за нинішнього загального скорочення промислового виробництва адміністрація колонії може працевлаштувати тільки половину засуджених. Зрештою, ніхто з в’язнів, які були нашими співрозмовниками, не плекав ілюзій стосовно своїх майбутніх роботодавців на волі. Не лише тому, що останні «відмахуються» від учорашніх «зеків» через підозри та недовіру. Кожен розуміє: сучасний високотехнологічний світ потребує зовсім інших «університетів». Так само важко сподіватися й на конкурентоспроможність набутих у колонії знань, якщо зможеш їх застосувати тільки через 10—12 років...

«Тюремна романтика» без прикрас

Один із найпоширеніших міфів так званої «тюремної романтики» стосується взаємин засуджених чоловіків із жінками. «Знаючі» люди неодмінно розповідатимуть вам про те, як багато в нас самотніх жінок, які готові писати навіть незнайомим «зекам» зворушливі листи, приїздити до них на тривалі побачення, влаштовувати весілля за колючим дротом... Реальні ж засуджені говорили зовсім інше. Тривалий термін ув’язнення найчастіше ставить хрест на родинних стосунках. Так, дехто з «нових подруг» і пише, і приїжджає. Та набагато більше жінок одразу просять потенційних кавалерів із «тюремним» минулим не турбувати їх за жодних обставин.

Один із «завсідників» колонії №64 розповів нам про те, як він познайомився з дівчиною через газетне оголошення і зараз листується з нею. Навіть при такому заочному спілкуванні їм є про що поговорити. Адже описують реальні життєві ситуації, власні відчуття. Тільки якщо «поштова» знайома відтворює своє нинішнє справжнє середовище, то її віртуальний співрозмовник змушений переносити власний «зеківський» побут на зовсім інший світ, де немає ні колючого дроту, ні вартових. Тож у якому саме «далекому відрядженні» він зараз перебуває, дівчина не знає й досі...

Учні ПТУ, з якими автору цих рядків випало відвідати виправну колонію під Полтавою і навіть скуштувати спеченого там хліба, були досить розкутими. Тож заслужили перше в житті (сподіватимемось, воно буде й останнім для них) зауваження від «тюремної» адміністрації — не «балуватися», не бешкетувати. «А чому, власне?» — переглядалися юні гості. Адже зовні тут майже все таке, як і скрізь: портрети видатних діячів науки на стінах класу, музичні інструменти на клубній сцені, «райські» птахи у живому куточку і навіть ошатна церква на подвір’ї...

По–справжньому усвідомлювати те, де вони побували, згадані петеушники, як на мене, почали вже за стінами колонії. Коли наш автобус повертався до міста й «підібрав» тільки–но звільнених звідти двох немолодих чоловіків, які «відмотали» свої досить тривалі строки. Вони самі «проголосували» на дорозі попутному транспорту, щоб той «підкинув» їх до найближчого залізничного вокзалу. Таких «погаслих» поглядів, як у цих чоловіків, котрі, здавалося, мали відчувати невимовну радість звільнення, ніхто з їхніх випадкових попутників не бачив ще ніколи в житті. Тож за кілька хвилин, після приголомшливої мовчанки, в одного з пасажирів прохопилася фраза, яку винесено в заголовок цієї публікації. Промовив її не вчорашній «зек» — учень ПТУ.