Найважливіше з мистецтв

11.06.2008
Найважливіше з мистецтв

Кіноклуб при харківському літературному музеї.

Фільми французькою мовою, тиждень італійського кіно, ретро, шедеври світової класики, останні володарі Золотої Пальмової гілки Канн, українські стрічки, яких ще ніхто не бачив... Переглянувши афіші київських кіноклубів, я склала список на цілий тиждень, куди можу піти безкоштовно. І ці фільми, знаю точно, навіть без рецензій і порад друзів будуть якісними. Навіть якщо я буду сидіти на твердому стільці чи підлозі, навіть якщо посеред сеансу зависне диск і доведеться перезавантажувати ноутбук, навіть якщо там зневажають вічні атрибути кінотеатрів — поп–корн і кока–колу.

 

А поговорити?

«Я просто не уявляю, які їхні мотиви. Інколи дивлюся у вікно і думаю: все, цього разу погана погода, ніхто не прийде, і я буду вільна. Тим більше що є телебачення, інтернет, розкішні кінотеатри, а глядачі чомусь щоп’ятниці приходять до нас», — каже Світлана Ушакова, завідувач відділу мистецтва і організатор кіноклубу «Екран» у Кіровоградській бібліотеці імені Чижевського. Їхньому кіноклубу майже 30 років. Раніше пропускали по читацьких квитках — це була своєрідна форма долучення глядача до читання книг. Часто показують фільми за мотивами романів, як і годиться в бібліотеці. «До нас приходять різні люди. Пенсіонери, закохані пари, викладачі зі студентами. Недавно один науковець домовився з польським консулом про ліцензійний запис останнього фільму Анджея Вайди «Катинь». Ми, мабуть, будемо єдині в Україні, хто законно покаже цю стрічку поза межами кінотеатру. Глядачі сприймають нас як авторитет. Демонструємо гарантовано якісний продукт із приватних колекцій, готуємо передмови і завжди готові обговорити щойно переглянуту стрічку», — додає Світлана Ушакова.

У 1920–х роках більшовики утворювали кіноклуби в селах, на заводах та фабриках для ідеологічної обробки нижчих верств населення. Кіноклубна культура у часи відлиги набула ролі інтелектуальних та художніх віддушин, кіноклуби стали осередками якщо не дисидентства, то вільнодумства. У Києві був потужний кіноклуб «Діалог» при кінотеатрі «Зоряний», який очолював Андрій Халпахчі, арт–директор фестивалю «Молодість», директор Української кінофундації. «Це було таке місце збору інтелігенції, справжніх кіноманів, в той час до нас із перебудовою почали потрапляти стрічки, які були до того заборонені, крім того ми почали працювати з посольствами і привозити спеціальні програми з Італії, Франції, Німеччини, демонстрували класику світового кіно, — розповів «УМ» Андрій Халпахчі. — В той час кіноклубний рух був дуже цікавий. Ще в Радянському Союзі була організована Федерація кіноклубів, яка однією з перших ввійшла до міжнародної організації кіноклубів і в нас з’явилися міжнародні зв’язки, через що нас і запросили на кінофестиваль «Молодість» — як консультантів спочатку». Перший закордонний фестиваль Андрія Халпахчі теж був пов’язаний з кіноклубним рухом: «Мене запросили на кіноклубний фестиваль, направлений на захист навколишнього середовища, в Сент–Отілені, це маленький монастир під Мюнхеном. Але туди з’їжджалися кіноклубники з усього світу, були великі дискусії, ми запропонували тоді переглянути Параджанова».

Із 90–х років почалася навала піратського відео, і кіномани взялися надолужити одразу всю історію світового кіно, значна частина якої раніше була недоступною.

Редактор журналу «Кіноколо» Володимир Войтенко був одним із перших, хто заснував кіноклуб європейського зразка. Спочатку місцем зустрічі була книгарня–кав’ярня «Бабуїн», затим — «Арт–клуб 44». «Це був певний щабель на нашому шляху. Зараз ми займаємося порталом, журналом, видаємо спеціалізовану літературу. Для показу потрібне певне приміщення. Не з нашої ініціативи припинилися зустрічі у «Бабуїні» і «44». У кіноклубах є потреба — щоб збиратися разом, але невеликою кількістю, дивитися класичі, фестивальні фільми. З прокату вони або швидко зникають, або виходять однією копією на всю Україну. І головне — це обговорення. Кіноклуби досить поширені у Європі з 60–х років. Тому не дивно, що і в нас вони не припиняють відкриватися. Та 90 відсотків українських кіноклубів діють незаконно», — розповідає Володимир Войтенко.

Як обійти закон і відкрити кіноклуб

В Олесі Химич і Стаса Данилишина великі приватні кіноколекції — в кожного майже до тисячі фільмів. Вони знаходять по всій Україні кіноманів, із ними обмінюються шедеврами світової класики. Восени 2006 року у Стаса виникла ідея організувати кіноклуб «для своїх». Тоді він ще був студентом Київського політехнічного інституту. Як це робити і чи треба мати ліцензію, ніхто з них не знав. Тож звернулися до Станіслава Сукненка, який у Центрі Курбаса час від часу збирав любителів некомерційного кіно. «Він пояснив: щоб законного відкрити кіноклуб, треба мати ліцензію на всі фільми, інакше це заборонено. Але відкрив таємницю, що ми можемо показувати будь–яке кіно у формі кліпів — їх дозволено демонструвати де завгодно. У кінці, коли йдуть титри, ми обриваємо кінопоказ», — пояснює Олеся Химич.

Програму кіноклубу КПІ складають самі. «Часто буває, що публіка не готова до надто серйозного кіно. Останнього разу показували «4 місяці, 3 тижні і 2 дні». Половина залу до кінця перегляду вийшло. Хоча самі студенти писали нам листи, просили його показати. Копію цього фільму ми скачали в інтернеті. Показали її на кілька тижнів швидше, ніж у кінотеатрах. Ми ще молоді і не маємо чіткої концепції. Крім класики — української і світової, показуємо дебютні роботи молодих режисерів. Вони самі розказують про зйомки, де знаходили гроші, чи мають освіту кінорежисера. У нас були Олександр Усік, який зняв «Крила» і «Диявольську теорему», Артем Сухарєв і Нікіта Ратніков («На Грані»), двічі приходили герої фільмів «Із табуретом».

Програма кіноклубу КПІ часом збігається з фільмами, які показують у кіноклубі Києво–Могилянської академії. Директор кіноклубу Могилянки Ольга Брюховецька намагається демонструвати всі нові вітчизняні фільми, адже інших можливостей пробитися до глядача в них майже немає. «У нашого покоління бажання дивитися гарні фільми просто не зреалізоване, — каже Ольга Брюховецька. — Завдання кіноклубу — виховати культурне покоління глядачів, які б розуміли, що кіно — це не просто розвага».

Єдиний київський кіноклуб, котрий на сьогодні відповідає формальним вимогам до такого закладу, тобто демонструє фільми на кіноплівці, — це кіноклуб «Ракурс» у кінотеатрі ім. Чапаєва. Вдовольняються фільмами, що йшли у радянському прокаті, та поодинокими зразками кінокласики. «Глядачі самі пропонують програму. Часом доводиться відмовляти, бо на плівці деяких фільмів не знайти. У нас немає передмов. Глядачі приходять готові. Коли бачу, що завітали не ті люди, то відразу кажу, у нас ретро, на плівці, дуже серйозне кіно, вам буде нецікаво, то краще вийдіть на початку, ніж посеред сеансу. Вхід платний. Одна серія — 4 грн.», — пояснює керівник кінотеатру ім. Чапаєва Надія Трубайчук.

У львівський кіноклуб у «Музеї ідей» вхід теж платний — 6 грн. Його веде старший науковий співробітник Фізико–механічного інституту ім. Карпенка НАН України, віце–президент обласної Ліги інтелектуальної творчості, багаторічний член УНП Олег Яськів. «У кіноклубі демонструються найкращі фільми минулого й сучасні, художні, авторські, авангардні, документальні, анімаційні... Все те, що рідко або взагалі не демонструють по телебаченню. Все найкраще, що робилось у кіномистецтві за останні 100 років. На жаль, українського кіно там мало», — каже Олег Яськів.

Чай вприглядку

«З Павлом Гудімовим знайомий давно. І коли він відкрив «Я Галерею», то запропонував мені організувати в ній кіноклуб «А–кіно», — каже кінознавець Андрій Алфьоров, — Показуємо тільки шедеври світового кіно. Я докладно розказую про режисера і особливості фільму. Колись у кінотеатрі «Київ» йшов фестиваль Мікеланджело Антоніоні. Там були всі фільми, крім забороненого «Професія репортер». А в нас його можна було побачити».

Навесні цього року в Харкові відкрилося два кіноклуби. Філософський кіноклуб El Topos у Харківській муніципальній художній галереї має славу «не для всіх». «У назві кіноклубу поєдналося іспанське el topо — кріт, давньоєврейське EL — Бог і грецьке topos — простір. У приховані глибини віртуального простору кінематографа клуб El Topos риє кротові нірки — дири в Невідоме, Немислиме...Реальне. Що таке філософія кіно? Ті, хто шукає відповіді, збираються в El Topos дивитися некомерційне кіно, а опісля намагаються поговорити непроговорюване», — розмірковує про потребу існування свого кіноклубу Володимир Калюжний.

Кіноклуб «ХНУРЄ» відкрито при Харківському літературному музеї. За програмою він нічим особливим не відрізняється від інших закладів. Однак атмосфера, в яку потрапляє глядач, варта називатися шедевром сучасного кіноперегляду. У залі постелений килим, горять торшери, запарюють чай, глядачі приносять солодощі, інколи подушки. Дивляться кіно, всівшись на підлогу. Після перегляду ніхто не поспішає додому, бо за традицією кіноклубу проходить спільне чаювання.