Філософський камінь вітаїзму

Троє науковців — професор Дмитро Горбачов, доцент Олександр Завадка й кандидат філології Ярина Цимбал — уклали дивовижну книжку, здатну приголомшити навіть скептиків, для котрих класика — то читання школярів та літературознавців.

«Авангард Йогансена» (Л.: Наутілус) — це, з одного боку, щедро ілюстрована епатажним малярством 1920–х років загадкова повість (написана 1928 р.), якій, на авторитетну думку Івана Дзюби, «немає аналогій в усій українській белетристиці». З іншого, це подарунковий альбом українських художників–авангардистів, які тоді верховодили у світовому мистецтві, — за словом Д. Горбачова, «сучасників, поплічників і натхненників Йогансена», текстом котрого і «прокоментовано» тогочасний авангардовий феномен.

Отже, маємо популярний нині формат «два в одному». Розгляньмо його літературний складник.

Майк Йогансен (батько — з латиських німців) був таким собі «харківським Маяковським». Не так за поетичною подібністю, хоч і писав часом стилістично схожі та конкурентні вірші, як за місцем у столичній «тусовці»: без Йогансена, так само як і в Москві без Маяковского, не обходилася жодна навкололітературна пригода. Єднала їх і пристрасть до більярду. Існує кілька спогадів про те, як «король московського більярду» Маяковський приїхав до Харкова і з тріском програв матч Йогансенові.

А от до «соцреалістичного» способу життя Йогансен ставився геть не так захоплено, як його більярдний партнер. Дисидентствувати за Сталіна не випадало, але уїдлива іронія була тоді загально–стилістичною ознакою. «Я так само дуже люблю і поважаю пролетаріят, тільки ще куди глибше і повніше», — знаходимо у нашій книжці. Словом, «весь він, у творчості і в житті, був не від світу казарми» (Юрій Лавріненко. Розстріляне Відродження. Антологія 1917—1933. — К.: Смолоскип, 2002).

Не дивно, що до світової казарми — Росії — він ставився взагалі без жодних добрих почуттів. За свідченням Ю. Лавріненка, «денікінщина 1919 року поклала різку лінію у світогляді Майка Йогансена, революціонізувала й «українізувала» молодого поета, який з того часу пише виключно українською мовою». А вже далі разом із Миколою Хвильовим він вимріював об’єднання з «психологічною Європою» — подалі від московських культурницьких обіймів. Йогансенове «Геть від Москви!» звучить так: «Гей, молоді, не сосюртеся, чуєте, / й не хвилюйтесь ні в якім разі. / Застроміть два пальці в рота і блюйте, / поки не виблюєте з себе Азії». Власне, Йогансен був навіть радикальнішим за Хвильового, бо словечки «сосюритися» та «хвилюватися» тут — утиснуті до символу характеристики двох тогочасних провідних літератів.

«Ах, життя моє — кругле, як м’яч», — писав Йогансен. Література не була його фахом у сучасному розумінні, вона була лише одним проявом його життя — так, як про це пізніше скаже Булат Окуджава: «Как он дышит, так и пишет». Не випадково Ю.Лавріненко називає Йогансена «ювеліром слова», а через кому — «людиною спорту». Аби збагнути вибух життєлюбства посеред пролетарського шабашу, цей критик уводить поняття «вітаїзму»: «Неодмінною ознакою вітаїзму буде текуча підшкірна свідомість «короткого часу», пристрасне бажання ціною життя чи свободи зробити якомога більше, перш ніж прийде трагічна розплата за вирвану радість творчости».

Як найвищим проявом вітаїзму у тодішній поезії були Тичинівські «Сонячні кларнети», так у прозі — саме Йогансенова повість «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», що й становить текст книжки «Авангард Йогансена». В суті справи, це дорожні нотатки «мандрівника–естета» (І.Дзюба) не так чарівними закутками Слобожанщини, як власним «коротким часом». В цьому сенсі повість — «енциклопедія» світосприйняття Йогансена.

Письменник–вітаїст, як відомо, дуже переймався вивченням можливостей літератури адекватно відбивати «розкішну як яблуко радість»; навіть написав посібник для літератів–початківців. Під цим оглядом «Подорож...» — це «демонстрація атракціону сюжетів і наративних кліше... Йогансен застосував тут спортивний прийом, зокрема техніку улюбленого більярду» (Анна Біла. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки. — К.: Смолоскип, 2006).

Через таку чудернацьку технологію автор зумів уплести до невибагливого сюжету безцільної мандрівки коханців актуальні й донині розмисли про «масового читача» («ця публіка страшенно полюбляє антихудожні оповідання про злочинства, грабунок, полові ненормальності та венеричні хвороби»), і про мілітарну справу, у якій вбачав «тільки один бік військової доблести, а саме — венеричні хвороби», і про антигуманність будь–якої тоталітарної віри («він і не збирався її перевиховувати і вчити. Авжеж доктор Леонардо був зовсім не комуніст»). І все це — з вітаїстичною, мов шумовиння шампанського, іронією: «Я над усе вас кохаю, над усе, крім полювання і революцій».

Коли Іван Дзюба зазначав відсутність аналогів цій повісті в усій нашій літературі, він усе ж таки спробував намацати якісь віддалені впливи: «Йогансен започаткував ту традицію, яка відгукнулася в нашій «химерній» прозі» (З криниці літ. У 3 томах. Т. 1. — К.: Києво–Могилянська академія, 2006). Річ у тім, що у «Подорожі...» літературу як таку ущільнено до, сказати б, агрегатного стану філософського каменя, крізь який можна побачити чи не все, що завгодно. Шукаючи за відлуннями у новітньому письменстві можна, наприклад, уявити з одного боку цього тексту прозу Валерія Шевчука, з іншого — Юрія Андруховича, з тре­тього — Тараса Прохаська. Дуже схоже пише свої «дорожні нотатки» Світлана Поваляєва, героїня якої «вешталася Містом, немов божевільна кінокамера на роликах» (Замість крові. — Л.: Кальварія, 2004). Можна навіть пригадати «філософію пустелі» з «Алхіміка» Пауло Коельо, коли читаєш у Йогансена: «Ми втрачаємо власну вагу в степах... Степ — це те, чого немає». Можливо, навіть дійти певної порівняльної екзальтації, як от у співупорядника «Авангарду Йогансена» Д. Горбачова: «Текст Йогансенів дотепністю своєю рівновеликий кращим виявам європейської гумористики від Рабле, Свіфта, Стерна і Гашека до Зощенка, Камю, Остапа Вишні та Ільфа–Петрова».

Хай там як, а правий чи не найбільший американський критик Гаролд Блум: «Природа літератури ґрунтується на силі уяви» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). У Йогансевій «Подорожі...» сила уяви б’є через край.

Костянтин РОДИК

НОМІНАЦІЯ «ХРЕСТОМАТІЯ»

Українська та зарубіжна художня класика

1. Авангард Йогансена. — Л.: Наутілус, 200 с.

2. Володимир Винниченко — художник. — К.: Мистецтво, 224 с.

3. Тарас ШЕВЧЕНКО. Повне зібрання творів: у 12 томах. Т. 7. Мистецька спадщина. — К.: Наукова думка, 504 с.

4. Воскресіння мертвих. Українська барокова драма. — К.: Грамота, 640 с.

5. Зібрання козацьких літописів. Густинський літопис. Самійла Величка. Грабянки. — К.: Дніпро. 976 с.

6. Юліан ШПОЛ. Вибрані твори. Сер. «Розстріляне Відродження». — К.: Смолоскип, 531 с.

7. Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ. Круг понадземний. — К.: Києво–Могилянська академія, 527 с.

8. Поезія вагантів. Сер. «До джерел». — Л.: Світ, 264 с.

9. Самюель БЕКЕТ. Молой. Сер. «Лауреати Нобелівської премії». — К.: Юніверс, 256 с.

10. Тарас ШЕВЧЕНКО. Кобзар. В 2 тт. — К.: Видавець Корбуш, 432+432 с.

11. Моріс МЕТЕРЛІНК. П’єси. Сер. «Класика». — К.: Пульсари, 248 с.

12. Українська література ХІХ століття. — К.: Либідь, 1328 с.

13. Чеслав МІЛОШ. Родинна Європа. — Л.: Літопис, 390 с.

14. Олег ОЛЬЖИЧ. Вибрані твори. — К.: Смолоскип, 664 с.

Літературознавство

1. Євген НАХЛІК. Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель. У двох книгах. — К.: Український письменник, 463+462 с.

2. Літературознавча енциклопедія. У двох томах. Сер. «Енциклопедія ерудита». — К.: Академія, 608+624 с.

3. Дмитро НАЛИВАЙКО. Компаративіс­тика й історія літератури. Сер. «Університетські лекції». — Х.: Акта, 426 с.

4. Ернст Роберт КУРЦІУС. Європейська література і латинське середньовіччя. — Л.: Літопис, 752 с.

5. Гаролд БЛУМ. Західний канон. Книги на тлі епох. Сер. «Висока полиця».— К.: Факт, 720 с.

6. Леонід УШКАЛОВ. Сковорода та інші. Причинки до історії української літератури. Сер. «Висока полиця». — К.: Факт, 552 с.

7. Моріс БЛАНШО. Простір літератури. — Л.: Кальварія, 272 с.

8. Борис ЧЕРНЯКОВ. Микола Лукаш. Біобібліографічний покажчик 1953 — 2005. — К.: Критика, 576 с.

9. Ольга СЛОНЬОВСЬКА. Слід невловимого Протея. — Івано–Франківськ: Плай, 688 с.

10. Микола КОДАК. Авторська свідомість і класична поетика. — К.: Фоліант, 336 с.

11. Іронія. Сер. «Слово триває... Нові голоси». — Л.; К.: Літопис; Смолоскип, 238 с.

12. Ришард НИЧ. Світ тексту: постструктуралізм і літературознавство. — Л.: Літопис, 316 с.

13. Ярослав ПОЛІЩУК. Література як геокультурний проект. Сер. «Монограф». — К.: Академвидав, 304 с.

14. Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. Т.2. — К.: Фоліант, 400 с.

Літературна критика / біографії / мемуари

1. Оксана ЗАБУЖКО. Notre Dame d’Ukraine: Леся Українка в конфлікті міфологій. Сер. «Висока полиця». — К.: Факт, 640 с.

2. Михайлина КОЦЮБИНСЬКА. Книга споминів. — Х.: Акта, 288 с.

3. Іван ДЗЮБА. З криниці літ. Т.3. — К.: Києво–Могилянська академія, 880 с.

4. Владимир КУПЧЕНКО. Труды и дни Максимилиана Волошина. Летопись жизни и творчества. Часть вторая. 1916 — 1932. — Сімферополь; Сонат, 608 с.

5. Євген НАХЛІК. Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша. — К.: Український письменник, 351 с.

6. Дмитро ПАВЛИЧКО. Літературознавство. Критика. У двох томах. — К.: Основи, 566+456 с.

7. Роман ГОРАК. Тричі мені з’являлася любов. — Л.: Центр Європи, 156 с.

8. Наш сучасник Микола Зеров. — Луцьк: Терен, 368 с.

9. Володимир ПАНЧЕНКО. Неубієнна література. Дослідницькі етюди. — К.: Твім інтер, 440 с.

10. Л.Є.ШКЛЯР, А.Г.ШПИТАЛЬ. Під знаком Нобеля. — К.: Грамота, 504 с.

11. Віктор НЕБОРАК. А.Г. та інші речі (есейчики, популярна критика, дискурс). Сер. «Літературна критика і есеїстика». — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 300 с.

12. Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО. Південний ареал. Консорціум літературної Таврії. Роман–монографія. — К.: Факт, 400 с.

13. Українська література сьогодні. — К.: Неопалима купина, 236 с.

14. Валерія ВРУБЛЕВСЬКА. Шарітка з Рунгу: Біографічний роман про Ольгу Кобилянську. Сер. «Автографи часу».— К.: Академія, 512 с.