Таке «сонце» освітило ззовні Музей совєцької окупації.
Минулого тижня в київському Музеї совєцької окупації, що при київському товаристві «Меморіал», «невідомі» побили вікна. Очевидно, у відкритій дискусії недругам музею складно довести свою правоту. Отож, пригадуючи туманний вислів старших товаришів, що «каменюка — зброя пролетаріату», плечисті «невідомі» наколупали з асфальту купу кавалків і намагалися докинути їх до вікон Музею, що на другому поверсі. Утім до цілі долетіло всього чотири каменюки. Решта погупотіли під стіну. Директор музею, голова київського товариства «Меморіал» Роман Круцик пов’язує «акцію» з мітингами «Партії регіонів», що тими днями відбувалися в столиці. В них брали участь і парубійки з «Євразійського союзу молоді».
— Пане Романе, вікна в музеї потрощили вже не вперше. Чи правоохоронці покарали хуліганів?
— Міліція приїхала аж по третій годині, після журналістів «5–го каналу». Розпитували з неохотою: «А хто то міг зробити?». Довелося нагадати, що торік у червні, після першого інциденту, ми зверталися до правоохоронців із таким же питанням. Тоді встановити «авторів» нападу було простіше. Адже в музей серед білого дня увірвалися активісти «Прогресивної соціалістичної партії» на чолі з Володимиром Марченком, бешкетували, вхопили книгу відгуків і понаписували там матюків, погроз. Зірвали зі стенду кілька документів і украли книжку Василя Кука «Колгоспне рабство». Опівночі стали кидати камінням по вікнах. Охоронець кілька разів викликав міліцію, та не відгукнулася. Ранком приїхала оперативна група, оформила акт, заяву. Але до сьогодні нічого не розслідувано. Припускаю, що цю нову справу також не стануть розслідувати.
— Ви вже багато років досліджуєте особливості червоного терору. Як ви гадаєте, яку роль у тих жахіттях відігравала людська байдужість?
— Ту ж, що й сьогодні. Уроків не винесено ніяких. У 1920—30–ті роки ті, хто уникнув репресій, принишкли і тішилися, що їх «пронесло». Але безкарність призводить до посилення безчинств. Ми знаємо з історії, як починався терор і як він нагнітався. Більшовицька влада посилала в українські міста і села масу психологічно підготовлених працівників. Солдатів і «бійців агітфронту» спеціально навчали, що українці — вороги. Спротив тій навалі був, але розрізнений. У період розкуркулення в Україні діяли місцеві повстанські загони, часто байдужі до горя сусідів, яке не зачіпало їх особисто. І сьогодні бачимо ту ж байдужість. Два тижні тому до приміщення Товариства політв’язнів і репресованих на вулиці Межигірській під’їхала машина, молодики завантажили туди теки з документами про репресії і преспокійно вивезли їх «у невідомому напрямку». І міліція не може знайти винних. А це вже політичне рейдерство.
— Але ж зараз є купа різних громадських організацій, які могли б гукати на всю країну про порушення прав громадян...
— Через непродумане законодавство політичні партії і громадські об’єднання поставлені в умови, коли задля виживання мають співпрацювати з криміналом. Олігарх у лавах партії підживлює її, незаконними методами перекидаючи гроші на партійний рахунок. А громадські організації, які діють законно, залишаються без фінансування. Ми ратуємо за розвиток громадянського суспільства і водночас ніби не помічаємо системної руйнації громадських організацій. Київська влада кілька місяців тому збільшила ціну на землю. Відповідно, організаціям, які мали якусь кімнатку–офіс, підняли ціну за оренду. Де неприбуткове товариство може знайти такі кошти? Добре, що я маю депутатську пенсію і, відколи прийшов до влади мер Черновецький, з власної кишені забезпечую оплату оренди, комунальних послуг і двох екскурсоводів для музею. Це 6—7 тисяч гривень щомісяця.
— Два роки тому указом Президента був створений Український інститут національної пам’яті, щоб допомогти нації засвоїти уроки минулого. Чи сьогодні УІНП виконує цю функцію в суспільстві?
— Інститут національної пам’яті, на жаль, став бутафорією для державних структур, прикрасою для різних офіційних заходів. Суспільство чекало створення такого інституту. Я сам був одним з його ініціаторів, тривалий час вивчав досвід подібних польських, прибалтійських інституцій, привіз звідти чимало документів. Я пропрацював в УІНП більше року, але відчув, що це просто чергова «паличка». Інститут стали перетворювати з вищого органу виконавчої влади в академічну інституцію, відмежовану від людей. За більш ніж два роки в Інституті не створили відділу для звернень громадян. Хоча в Європі такі установи існують передусім для людей. Особа звертається до інституту, що її чи родичів переслідували. Інститут, маючи фахівців–істориків і доступ до архівів, розшукує: хто, яким чином і навіщо переслідував вказаних осіб. І дає конкретну відповідь на запит. Тут цього немає. Немає і зв’язків із регіонами. Дивно, але функції УІНП більшою мірою виконує секретаріат Президента і сам Президент. А Інститут ніби спостерігає збоку. Та хіба личить чиновникам експлуатувати трагічні сторінки історії від дати до дати і лише красуватися в поминальні дні біля Президента?
— Чи в Інституті створена електронна база простору національної пам’яті — меморіалів, місць масових розстрілів і поховань, видатних битв, відповідних музейних експозицій?
— Була така думка — взяти на облік усі пам’ятки меморіального характеру. Має ж загальноукраїнський спеціалізований орган вищої влади знати, що твориться в країні! Я, перебуваючи на той час заступником голови Інституту, звернувся до працівників Мінкульту і Головного управління охорони пам’яток історії та культури. Тамтешні фахівці розробили спеціальну таблицю, за якою слід подавати дані і загального листа, який ми направили головам усіх обласних державних адміністрацій. Ті дали доручення також районним адміністраціям — і в УІНП почали надходити стоси пакунків з інформацією. Працівниця вносила цю інформацію в комп’ютерну базу даних. Утім дирекція чомусь не схвалила цієї ініціативи.
— Ви згадували про стихійний рух опору, що в 1920—30 роки протистояв репресіям. Що про цей рух можна дізнатися у вашому музеї?
— Зараз науковий відділ Музею совєцької окупації (який очолює професор Володимир Сергійчук) створює експозицію «Селянська війна в Україні». Структура виставки така. Спершу йде розділ про відродження українства і події після демократичної революції в Петрограді. Виявляється, в архівах є документи, де українці Орловщини, Курщини, Берестейщини звертаються до Центральної Ради, щоб їх прийняли до складу УНР. До 1929 року в Зеленому Клині, що входив на правах автономії до Далекосхідної республіки, було понад 600 українських шкіл. Ця українська автономія мала свій жовто–зелений прапор і козацькі полки. У 1929 році це все було зруйновано, сьогодні там немає жодної української школи. І така ситуація була скрізь, де компактно проживали українці. Якщо Росія говорить, що вона «зібрала українські землі», то ми показуємо, як вона їх розікрала.
Другий розділ виставки — «Державотворення», про те, як Україна опинилася у чотирикутнику війни: з Півдня — Антанта, з Заходу — Польща, Німеччина, з інших сторін — Росія. І в цих умовах Центральна Рада, Гетьманат, УНР створювали закони, Конституцію, грошову одиницю. Розділ «Окупація» розповідає, хто і яким чином окупував Східну Україну, Галичину, Буковину. На архівних документах показано, як Москва скеровувала на Україну полки іноземних найманців, якими були інструкції Леніна, Троцького щодо наступу. За тогочасним міжнародним правом, це була війна з Україною, що почалася з ультиматуму більшовицької Росії УНР, що була визнана багатьма державами. Далі, на картах дев’яти «радянських» «губерній» України буде вказано, в яких районах і селах відбувалися 2000 зафіксованих повстань проти більшовицької влади. Я розумію, що ця виставка багатьом не сподобається. Так само, як і назва нашого музею. Але ми раді, що, завдяки перейменуванню музею, сьогодні все частіше звучить термін «совєцька окупація». Адже раніше вживалися евфемізми: «сталінський режим» або «більшовицький».
Роман Круцик народився 1945 року в селі Яблунів Галицького району на Івано–Франківщині. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Наприкінці 1980–х років, як член Української Гельсінкської спілки, очолив Комітет захисту УГКЦ. У 1989–му організував перші розкопки на місці масових поховань жертв комуністичних репресій в урочищі Дем’янів Лаз на Івано–Франківщині. Створив у Івано–Франківську Музей визвольних змагань, який нині має статус державного. У 1990—1994 роках — депутат Івано–Франківської обласної ради. У 1994—1998–му — народний депутат Верховної Ради України. У 1998—2000 роках працював у Рахунковій палаті України. У 1999 році очолив київське товариство «Меморіал» імені Василя Стуса. 2006—2007 — заступник директора УІНП. Нагороджений Орденом «За заслуги» ІІІ і ІІ ступенів.
Київське товариство «Меморіал» імені Василя Стуса першим в Україні створило і поширило по бібліотеках, школах і посольствах України в більшості країнах світу пересувну виставку «Забуттю не підлягає», один із розділів якої присвячений Голодомору 1932—33 років. На базі київського «Меморіалу» у червні 2007 року створено Музей совєцької окупації. Це знаний дослідницький і освітній осередок, що упродовж року приймає понад 15 тисяч старшокласників і студентів, надає методичні рекомендації вчителям і краєзнавцям у галузі національної пам’яті. У фільмотеці — близько 2000 тисяч документальних фільмів з української історії, зокрема, ХХ століття. Працівники музею на спеціальному семінарі навчили студентів, як правильно збирати свідчення очевидців геноциду, і тепер молодь записує спогади літніх киян, які пам’ятають Голодомор. На їхній основі «Меморіал» впорядковує книжку «Кияни — свідки Голодомору». Музей також готує до друку збірник статей про Голодомор, надрукованих у 1932—33 роках в англійських, аргентинських, канадських, американських, французьких, польських часописах.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
