Загадка «Загадки...»

11.04.2008
Загадка «Загадки...»

Слава — річ химерна. Часом вона падає на людину зовсім несподівано, і тоді раптом усі бачать, що — давно пора, що — справді варто... Михайло Ткачук шукав корені свого роду — і вийшов до великого всенародного болю.

 

А Євген Грицяк сказав: «Я сидів чесно, бо я — націоналіст»

— Розкажіть, будь ласка, пане Михайле, як виникла ідея цього сенсаційного фільму. Ви створили його один, без фінансової підтримки держави...

— Батько мого давнього знайомого з Канади — українця Василя Буртняка — колишній в’язень Воркути, і ми з Василем спочатку думали розповісти про страйки Воркути, Норильська та Кенгіру. Проте 2001 року в Чернівцях я познайомився з упівцем Костею Королем, колишнім політв’язнем Норильського табору й учасником повстання, і він показав мені книжку «Норильське повстання». Це стало вирішальним.

Василь — як координатор проекту — запросив мене в Торонто і провів разом із Конгресом українців Канади величезну роботу зі створення благодійного фонду для підтримки нашого фільму. За зібрані гроші ми купили камеру, монтажну лінійку, і я почав зйомки. Економлячи, навіть не змогли взяти оператора й адміністратора, проте відступати не було куди — йшов 2003 рік, в Україні, Росії та Литві негучно відзначали 50–річчя Норильського повстання, а середній вік його учасників сягав за 80.

Наступним етапом пошуків була передача по телевізору про зустріч у Росії політв’язнів із різних таборів. Коли ведучий поспівчував їм, мовляв, сиділи безневинно, устав один чоловік і заявив: «Я сидів чесно, бо я — націоналіст». Це був Євген Грицяк, керівник повстання в четвертому таборі, він — один із героїв усіх трьох моїх стрічок: «За ґратами Півночі», «Вірус непокори» та «Повстання духу».

Потім була поїздка до Вільнюса і зустріч із «норильськими витязями» — так їх там називають. Ніхто, крім мене, цих хлопців ще не знімав, а їх багато вже відійшло у вічність. У Львові попав на велике зібрання учасників Норильського повстання. У мене камера невелика, і я спокійно знімав усе, що хотів, ніхто й уваги не звертав і не шокувався. А я вже придивлявся до своїх майбутніх героїв, брав адреси, аби зустрітися знов. Об’їздив усі товариства в’язнів та репресованих, питав, хто сидів у Норильську, а тоді напрошувався в гості. Давав людям виговоритися — по годині на кожного, не шкодував плівки. І люди розкривалися.

Відбулися і в Москві збори норильчан. Преси було більше, ніж учасників. З України приїхав лише Євген Грицяк. Леонід Трус із Новосибірська привіз статтю «Загадка Норильського повстання», мені сподобалась назва — у ній вчувається якась опозиція, і я запозичив її для свого фільму. Познайомився також із литовцями. Бронюс Златкус — один із керівників повстання в четвертому таборі. Ми з ним зараз листуємось, він недавно запросив мене приїхати із фільмом...

А Василь Буртняк бував в Україні десь двічі на рік, під час виборів Президента працював як іноземний спостерігач. Усіляко допомагав нашим зйомкам.

— Отже, збір матеріалу вийшов досить ґрунтовний?

— Саме так. Крім багатьох міст України, я ще фільмував у Канаді та Грузії. У Польщі знайшов двох учасників; Степан Семенюк — дуже глибока й мудра людина, один із керівників повстання у третьому таборі, який тримався найдовше. Пан Степан є в усіх трьох фільмах. В одній із розмов він сказав: найважливіше, що вдалося повстанцям у Норильську, — це розірвати зв’язок між начальством табору й криміналітетом, який був на всіх постах у таборі. Ми витіснили його. Чого, на жаль, не спроможеться зробити наша влада в Україні, бо їй не вистачає тієї політичної волі, яку мали ми, норильчани.

Поїхав я і в Норильськ. Таборів там уже нема, а є так званий музей промислового району. Його відвідав і Путін. Це місцева Голгофа, де ховали — просто скидали туди — замучених в’язнів. Стоїть тепер невелика капличка. Всі — поляки, росіяни, прибалти — поставили там хрести своїм загиблим, лише ми не спромоглися. А майже 70% в’язнів у Норильську — це українці. Вони були і найбільш зорганізованими. Тож фільм я завершив зверненням: чому інші хрести є, а нашого — нема?..

Так моя картотека все більше повнилась. І в 2004 році я почав монтаж. Хочу сказати, що для мене він — завжди найцікавіший і найскладніший момент роботи над стрічкою, — оте зведення в одне ціле непередбачених життєвих миттєвостей, що виникли під час зйомки, з матеріалами кіноархіву. Коли випадково прослухана пісня раптом повертає драматургічну вісь сценарію, і все немовби стає на свої місця, і ти розумієш, що дочекався знаку згори...

А тут — Помаранчева революція: духовне повстання — як паралель до збройного Норильського. Я тієї осені 2004–го теж багато знімав.

У фільмі є кілька ліній: хронологічно — повстання, тоді — Помаранчева революція; і, як фреска, — розмови з героями... Залишилось понад сто невикористаних годин тих інтерв’ю. Сьогодні багато хто уже пішов із життя. Мене завжди вражала якась дивовижна вітальна сила тих повстанців Норильська, яку я над усе ціную в людях. Підняти повстання в таборах, оточених енкаведистами, могутньою військовою технікою, та ще й в умовах Крайньої Півночі — це майже фантастика. А вони на це спромоглись... Можна пишатися тими людьми, які обрали небезпеку свободи замість безпечного рабства. І всі ми — боржники перед ними. А з історичного погляду, страйки в таборах виникли не в 1953 році, а значно раніше. Власне, це було продовження визвольної боротьби і нашої УПА, й прибалтійських «зелених братів», і народів Кавказу. В’язні просто зобов’язані були морально продовжувати цю боротьбу, яку почали ще на волі, — про це каже в одному з фільмів і пан Степан Семенюк.

Ткачук перейшов до персоналій

— А потім вам була нагорода «Свобода як найвища якість» на Міжнародному кінофестивалі «Права людини. Український контекст» (2006 рік). 23 країни світу представили свої надбання...

— Справді, це була підтримка. Адже мені вперше довелося бути одночасно сценаристом, режисером, оператором, диктором і монтажером. До того ж цей фестиваль мандрує всією Україною, бо на телеканали його фільмам потрапити майже неможливо — занадто вони гострі й безкомпромісні, — а під час того мандрування є нагода зустрітись із молоддю та студентством різних міст і мати прямий діалог, не раз досить різкий, але відвертий і чесний.

— У 2007 році ви отримали за цей фільм премію імені Василя Стуса, а ось цього року — Шевченківську. А як ваш фільм іде до глядача?

— Секретаріат Президента запропонував усім обласним адміністраціям придбати диск із фільмом і всіляко популяризувати його. Недавно до мене навіть звернувся Перший Національний телеканал — просить копію, — і це вже добре. Гадаю, фільм зі свого боку спонукатиме нарешті визнати УПА воюючою стороною.

— Ваша робота над матеріалом, здається, не припиняється?

— Звісно, ні. Недавно вийшов четвертий фільм із циклу «Загадка Норильського повстання», що називається «Щаслива Настуня». Я перейшов до персоналій, бо матеріалу зібрано дуже багато.

Власне, це теж маленький детектив — «вихід» на пані Настуню. Після оголошення в газеті «Шлях перемоги» про початок роботи над фільмом, присвяченим річниці Норильського повстання, до мене прийшов лист із Кіцмані від Наталі Білової, активістки КУНу, вона розповідала в ньому про свою маму Анастасію Петрівну Тарнавську, теж учасницю повстання, якій уже за 80. Узявши кінокамеру, я негайно вирушив у дорогу...

Історія типова для того складного часу: Настуня росла сиротою, юність покликала її вступити до лав УПА. Була зв’язковою. Та невдовзі зрадник видав не лише її коханого, а й її саму, вагітну. З тюрми дочку–немовля забрала тітка... Доля Настуні вражає трагізмом, як і тисячі доль інших учасників визвольних змагань 40—50–х, що були засуджені на багаторічні ув’язнення і пройшли сім кіл пекла совітських таборів. Їхні свідчення сьогодні надзвичайно цінні. «Та я щаслива, — каже пані Настуня. — Вижила, витерпіла те, що, здається, людині зовсім неможливо витерпіти; дочекала онуків та правнуків і сьогодні радію життю... Телефонує онучка з Черкас, ми говоримо, і я кажу їй: «Може, завершуй розмову, бо багато грошей нарахує». А вона: «Бабусю, мені твій голос дорожчий». Знаєте, як це приємно?» — щасливо усміхається пані Настуня. Дорогою ціною здобуто право на цю радість. Та Бог не тільки укріпляв її дух, але й допоміг повернутись із землі вічної мерзлоти — в Україну. А скільки таких людей–легенд «із глибинки» вже пішло з життя, непошанованих, принижених бідністю й неувагою держави, або ще живуть, нікому не знані. І я щасливий, що відкрив, відкриваю їх. Це не лише складна історія нашого суспільства — це не менш складна історія людської душі... Оператор цього фільму Микола Гончаренко дуже перейнявся історією пані Настуні і зробив свою справу справді талановито.

— А які ваші плани надалі?

— Обов’язково робити нові фільми. Різні.

Наталка ПОКЛАД

 

ДОСЬЄ «УМ»

Михайло Ткачук за першою професією інженер–фізик. У 1970 р. закінчив КДТІМ ім. І. Карпенка–Карого і працював режисером на «Київнаукфільмі», «Укркінохроніці», «Укртелефільмі» та Київській кіностудії ім. О. Довженка. Член НСКУ. Автор понад 50 науково–популярних та документальних стрічок, серед яких — «Мандри в країну Чаянова», «Райські острови гетьмана Сагайдачного», «Мольфар з роду Нечаїв», «Лучеськ Великий на Стиру», «Пані сенаторка», «Здобути або не бути», «Близькі і далекі», «Кінець кільця»...