Відтінки білого халата

04.02.2004
Відтінки білого халата

Комусь до лікаря ходити страшно, а комусь — дорого.

      У дитинстві я мріяла стати лікарем. Потім ця мрія минула. Може, тому, що була дитячою. А може, тому, що довелося зіткнутися ближче з реальністю лікарняного буття. Ні, мене воно не відразило — ні вигляд ран чи крові, ні часом трагічний бік того, з чим доводиться стикатися медикам. Я щиро відчувала вдячність за те, що мене лікують. Бо це вже пізніше, в дорослому житті, мені пояснили, що тодішні методики були неправильними і лікувати нас треба було зовсім інакше. А з того — нинішні проблеми. Що ж, буває і так. Зрештою, проблеми ті не вилилися у смертельні. Це покійному моєму свекрові випало фатальне: щось виявивши на флюорографії в легенях, лікар почала зцілювати його від пневмонії. Призначила теплові процедури. Відтак пухлина, що насправді там була, різко прогресувала, і операція в онкології вже стала запізною...

      Та, повторюсь, мрія моя зникла не тому. Вона просто зникла. Натомість лікарем стала моя сестра, яка про це наче й не думала ніколи та ще й, на відміну від мене, боялася жаб та подібної живності. Про сестру тут згадую не випадково — це до того, що маю не зовсім стороннє уявлення про медичні проблеми і не страждаю на якесь упередження щодо медиків.

 

Хороша міна при поганій грі

      Часом справа навіть не в медичних помилках — у звичайному ставленні. Хвора людина, якою б нестриманою та дратівливою вона не була, ніби в праві розраховувати на якщо не чуйне, то просто на нормальне ставлення до себе. Іноді хворий нікого не дратує і поводиться досить чемно, але вже своєю появою «заважає жити» персоналу. Жінці в гардеробі поліклініки, яка «не зобов'язана тут вам стежити, аби петельки на вашому пальті залишалися цілі». Санітарці, яка вважає, що хворі могли б не залишати після себе жодних слідів. Медсестрі, якій подруга розповідає про вчорашню вечірку, а тут ви зі своїми проханнями... Яке відношення це має до охорони здоров'я? Пряме. Скажімо, колись, втретє за двадцять хвилин, ідучи з лікарського кабінету, де під час минулого прийому залишилася моя лікарняна картка, до регістратури поліклініки, щоб ту картку все-таки розшукали, я не втрималася від зауваження щодо порядку в закладі. Лікарка здивувалася: «А чому це ви така нервова?!». На що довелося, мабуть, логічно, відповісти: «Якщо ще походжу пошукаю свою картку, то таки стану нервовою».

      Подібні випадки пригадає багато хто з нас — поруч з хорошими, звичайно. Вони нібито суто «організаційні». Але саме вони роблять імідж закладів охорони здоров'я.

      ...На громадських слуханнях iз питань порушення прав людей при наданні платних послуг представник сумського обласного Товариства захисту прав споживачів Валентина Баскенова правильно зауважила: лікар і пацієнт мають нерівні стосунки. Другий неминуче залежить від першого. А оскільки йдеться не про відправлення листа чи встановлення змішувача у ванній, а про здоров'я, то залежність ця часто стає «хворобливою». А відтак, скаржачись друзям чи співробітникам на якісь побори чи хамство в медичних закладах, ми рідко дозволимо собі поскаржитись офіційно: а раптом нам знов доведеться іти до того ж лікаря?

      Складається дивна ситуація: при анонімних опитуваннях, проведених Сумським центром дослідження регіональної політики, на запитання, де найбільше порушуються права, більшість опитаних мешканців Сумщини визначають: у закладах охорони здоров'я. При безпосередньому ж спілкуванні ця більшість відмовляється офіційно назвати своє прізвище та відкрито висловити претензії до працівників медичної сфери.

Рівень послуг залежить від вартості подарунка?

      Бажання з'ясувати ситуацію все ж спонукало обласне Товариство захисту прав споживачів за сприяння інших громадських організацій, що працюють в області за програмою «Партнерство за прозоре суспільство», зайнятися дослідженням даної теми. Спочатку — соціологічним. Згідно з опитуванням трьохсот респондентів, проведеним Центром досліджень регіональної політики, рівень надання медичних послуг за п'ятибальною шкалою сумчанами оцінено у 2,2 бала. Лише 17,5 відсотка місцевих пацієнтів заявили, що протягом останніх трьох років не давали грошових «сприянь лікуванню» у закладах охорони здоров'я. Втім 26,6 відсотка респондентів передачу грошей, подарунка чи надання відповідних послуг лікарю не розглядають як хабар — лише як прояв вдячності.

      Водночас для 24 відсотків респондентів вручення коштів було зумовлене життєвою необхідністю, а 23 відсотки (майже чверть опитаних!) визнали, що фінансові внески зробили з примусу. Були й такі відповіді: «Це був бартер за необхідну довідку», «Це дало змогу хоч якось привернути увагу лікарів». Майже п'ятдесят вісім відсотків опитаних вважає, що рівень надання медичних послуг залежить від вартості отриманого лікарем подарунка.

      Чому в закладах охорони здоров'я мають місце випадки хабарництва? Думки сумчан iз цього приводу розділилися так: через недосконалі закони (вважає 31 відсоток опитаних), через низьку заробітну плату медичних працівників (38 відсотків), через намагання отримати якісні медичні послуги (39 відсотків). Останній пункт, зауважмо, підкреслює, що ініціаторами хабарів є не лише медпрацівники, а й пацієнти. Або, як зазначено в одній з відповідей, «традиції хабарництва».

      Обласне Товариство захисту прав споживачів (ТЗПС) також проаналізувало звернення до їхньої громадської приймальні та оранізувало роботу «гарячої лінії» з даного питання. Дзвінків було немало. Але, знову ж таки, скаржники віддавали перевагу анонімним зверненням.

Народжуємо безплатно, але ... за гроші

      Потім члени Товариства самі вирушили до медичних закладів. Відвідували поліклініки й стаціонари, стояли в чергах, проводили опитування на місцях, знайомилися з системою надання платних послуг. Іноді зверталися до головних лікарів цих закладів iз конкретними прикладами щойно зафіксованих порушень. Часом при них же викликали людей, які отримували зауваження, в одному ж закладі головний лікар відповів оригінально: «Звертайтеся до прокуратури, я не знаю, як з ними боротися».

      Утім така керівна безпорадність доволі характерна. Тому товариство попрацювало, щоб усе ж створити прецедент і змусити звернути увагу на загальну проблему. Звичайно, якісь із зібраних прикладів можуть здатися незначними чи дріб'язковими. Приміром, беруть плату за ультразвукове обстеження, і від цього, може, нікуди не дітися, поки медицина бідує і не має коштів на придбання препаратів. Але поясніть, чому отримані гроші потрапляють у кишеню медсестри чи у відкриту шухлядку столу? Де гарантія, що вони підуть на розвиток матеріальної бази закладу, а не на пиво для сина медика? І чому тоді той син питиме пиво за рахунок дитини обібраного пацієнта? Адже в жодному закладі біля того ж кабінету УЗД не представлені розрахунки з чіткою калькуляцією: препарат для проведення процедури коштує скільки-то, на одну процедуру потрібно скільки-то, тому вартість обстеження така-то. Ні, нам повідомляють суму, яку треба заплатити, — без відповідей чи пояснень. А запитання неминуче виникають, бо в різних закладах це коштує по-різному (начебто різними препаратами користуються...). Різниться ціна і в різних регіонах. Довелося поцікавитися — на Сумщині це одна сума, в сусідній області — інша. Чому вірити?

      Ми не говоримо про «Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров'я, вищих медичних навчальних закладах та науково-дослідних установах», затверджений постановою Кабміну від 17 вересня 1996 року, про постанову того ж Кабміну від 4 серпня 2000 року «Про затвердження порядку отримання благодійних (добровільних) внесків і пожертв від юридичних і фізичних осіб бюджетними установами і закладами освіти, охорони здоров'я, культури, науки, спорту та фізичного виховання» — цих постанов часто не дотримуються. Може, й справді, процедура оформлення благодійної допомоги — а саме на неї посилаються медики, коли йдеться про побори, — у документах занадто ускладнена. Треба «благодійнику» написати заяву, внести гроші через бухгалтерію, отримати квитанцію, — все правильно. Але рідко, за спостереженнями, виконується. І про благодійність переважно не йдеться: яка вже тут добровільність, якщо ви, не заплативши певної суми, просто не будете допущені до процедури?!

      Хай було б найпростіше — хоча б якийсь зошит із печаткою, де фіксувалися б грошові внески в тому чи іншому кабінеті і при пацієнтові чітко записували: від такого прийнято скільки-то. Принаймні вже втішно, що не в кишеню лаборантки воно піде.

      Але втішати нас вважають не обов'язковим. І наведена вище схема прийняття «благодійних внесків» чи надання платних послуг є типовою. За халат, аби пройти до палати, треба заплатити 25 копійок. Якщо ви покажете мені таке офіційне рішення з підписом та печаткою — будь ласка! Та офіційних рішень не спостерігається. Зате можете зустріти парадокси: у чоловіка гроші за халат вимагали в гардеробі... поліклініки. Він пояснював, що має лише піднятися на другий поверх і забрати лікарняний, для чого йому халат? «Тоді куртку свою назад не отримаєте», — пригрозив гардеробник. Чи знаєте ви, скільки разів має здавати кров вагітна жінка? Так, досить часто. В лабораторії пологового будинку цю послугу оцінили в 2 гривні. Потім це заперечували.

      Ще «пологовий» приклад. Жінка госпіталізується для пологів і здає «обов'язковий» пологовий пакет вартістю 60 гривень. Потім з'ясовується, що їй потрібен кесарів розтин, і пакет, відповідно, має бути інший — вартістю 280 гривень. Здають і такий. Але попередній не повертають. Ну подумаєш — дрібниця! Якихось 60 гривень! Але на них жінка могла придбати ті ж памперси, досить недешеві й зовсім не зайві.

      Чому вона має комусь щось дарувати? А якщо, зрештою, й дарувати, то, скажімо, конкретній бідній породіллі, а не, гіпотетично, знайомій якогось із лікарів. Такого не може бути, — скажуть захисники мундирів (вибачте, білих халатів). Але як довести, що це не так? Як можна прослідкувати шлях отих ніде не зафіксованих благодійних внесків, гумових рукавичок, рулончиків вати, шматків мила і т.д., і т.п.? Або й цілком дорогих ліків для ін'єкцій, які пацієнт, купивши за свій рахунок, з необачності чи нездорової довірливості залишає у медпрацівника повною упаковкою, а через три дні виявляється, що їх уже просто комусь укололи. Ну, знаєте, забули... Так само, певно ж, випадково забули, взявши одну ампулу, решту віддати пацієнту для інших разів...

«Перевірити достовірність вищезазначеної інформації неможливо»?

      Прикладів, викладених у скаргах до ТЗПС та виявлених при безпосередньому контакті, можна наводити немало. І якщо вони здаються дрібними, то складіть весь той «дріб'язок» докупи — вийде чимало. Головне: ніхто не заперечує, що медицина тих грошей потребує. Йдеться про створення чіткої, прозорої системи, за якої пацієнт має знати, що ті кошти справді йдуть на матеріальну базу чи на ліки бабусі, у якої на це й копійки немає. Важливо, аби в пацієнта, який справді в залежному стані від медика і ніяк не може вплинути на ситуацію, не складалося враження, що він у становищі шантажованого: заплатиш — полікуємо, не заплатиш — хоч помирай. Тим більше, що «жахи» жанру охорони здоров'я, яких, певно ж, набагато менше, ніж епізодів благополучного лікування, надовго залишаються в пам'яті. Як той випадок із восьмирічною цілком здоровою дівчинкою, якій у стоматологічному кабінеті вкололи дозу лідокаїну такої концентрації, що вона померла просто у кріслі. Він стався кілька років тому, згадують його й досі...

      Не можна не погодитися і з начальником Сумського міського управління здоров'я Владиславом Сміяновим, що система вимушених випрошувань коштів принижує й самих медиків. Отже, зменшіть ці приниження! Зробіть так, аби лікар не збирав ті копійки в кишеню свого білого халату, від чого той набуває бруднуватих відтінків. Вдячні пацієнти, які розглядають свої дарунки як вдячність, і так хорошого лікаря не образять!..

      Але не виходить... У офіційних відповідях на звернення громадських слухань було отримано завчено-однакове формулювання: «...Не вказано прізвища хворих та їхні адреси, тому перевірити достовірність вищезазначеної інформації неможливо. Письмових та усних звернень із приводу вимагання коштів від населення у лікувальних закладах міста в управління охорони здоров'я міської ради протягом 2003 року не надходило...» — пишуть з міського управління здоров'я.

      Схожу безпорадність виявили й органи прокуратури, куди ТЗПС направило для розгляду матеріали своїх досліджень. Їх просто переправили... на органи охорони здоров'я. Бо теж немає конкретних адрес тощо. А конкретні дружини та діти працівників правоохоронних органів, звісно, в лікарні не звертаються. Ні їхні сусіди, ні друзі, ні, певно ж, вони самі (дай Боже їм такого міцного здоров'я й надалі). І ніхто їм не розповідав, що таке ось чиниться у нашому світі. Хоча про подібні проблеми говорять на загальноукраїнському рівні.

      Від багатьох доводилося чути, що ліпше мати справді платну медицину, аніж медицину хабарів. Бо ж все одно платимо. Якби це було офіційно, можна було б принаймні вимагати віддачі. А так: заплатив і сподівайся — з надією чи без неї. Зручніше це було б і з огляду неприниження. Не лише лікарів, а й пацієнтів.

      У відповідях від керівників закладів охорони здоров'я на звернення громадськості не знайдеш «ноу хау» щодо створення системи прозорості в роботі. Традиційно «обговорено на апаратних нарадах», «увагу головних лікарів звернено на недопустимість», «покладено персональну відповідальність». Все чин чином, як має бути в офіційних відповідях.

      Паралельно — розповіді знайомих. «Дружині зробили кесереве, ну сил немає, — лікар, здається, тільки в руку дивиться й чекає. А шви за три дні ні разу не перевірив...» «Бабусі зробили операцію, то просто жах, — поки в руку не засунеш, ніхто не підійде й уваги не зверне...» Хоча ще й таке: «Роздягаюся в гардеробі, жінка якась каже гардеробниці — у вас халати безкоштовно, а там ось по двадцять п'ять копійок. А та їй відповідає — і у нас так було, а це заборонили недавно...» Значить, є можливість щось змінювати?

  • Пігулка не допоможе…

    Протистояння навколо можливої ліквідації Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру №2 відбувається у кількамісячному вимірі. Працівники диспансеру просять передати з обласної комунальної власності у міську цілісний майновий комплекс, щоб і майно, і приміщення залишились на місці, а колектив працював там і надалі. Вони згодні на реорганізацію чи оптимізацію, аби лише тубдиспансер не ліквідували. >>

  • Не лікують, а вбивають

    До 30% антибіотиків орального застосування продаються у США за неправильно виписаними рецептами. Помилкова діагностика на невідповідний рецепт на антибіотики є головною причиною виникнення резистентної стійкості мікроорганізмів на антибіотики, випливає з дослідження, результати якого подані в «Журналі Американської медичної асоціації» (Journal of the American Medical Association). >>

  • Чіпкий, як кліщ

    Кліщі вже прокинулися, активізувалися і готові атакувати. Під прицілом їхніх укусів — не лише любителі влаштовувати пікніки в лісі, а й ті, хто звик просто прогулюватися в міському парку чи сквері. Лікарі звертаються увагу, що з кожним роком кількість людей, яких покусали кліщі в місті, зростає. >>

  • Смертельний бізнес

    «Хворіти сьогодні особливо дорого, навіть не враховуючи вартості ліків, на звичайний похід у поліклініку зараз потрібно викласти мінімум 300 гривень», — такими враженнями діляться між собою українці в бесідах те-а-тет, такими повідомленнями нині завантажена чи не вся інтернет-мережа. >>

  • Провал операції, або Як вижити в котлі медреформи?

    Улюблений вітчизняний спосіб заговорити тему: спростовувати неіснуюче або почати планувати давно існуюче. Триває п’ятий рік експерименту з реформи охорони здоров’я у пілотних регіонах країни: на Вінниччині, Дніпропетровщині, Донецькій області (там зараз не на часі) та Києві. І що ж маємо реально? >>