Призи як втіха

19.02.2008
Призи як втіха

Жозе Паділья з «Золотим ведмедем». (Фото Рейтер.)

Минулої суботи вручено призи великого журі Берлінського кінофестивалю. Вже очікувано переможцем оголосили фільм, який практично ніхто з журналістів не бачив серед призерів, — «Елітний підрозділ» бразильця Жозе Падільї. Почасти це пояснюється й тим, що на прес–показі фільм показали без англомовних субтитрів й відтак враження не назвеш повноцінним. У фільмі йдеться про дії бразильського спецназу напередодні візиту Папи Римського десять років тому...

 

«Дивовижна правда про...»

40–річний Паділья — документаліст, «Елітний підрозділ» є його дебютом в ігровому кіно. Й одразу такий успіх. Утім призи — це завжди певна суб’єкція, у даному випадку вона зумовлена особистістю голови журі, кінорежисера Коста–Гавраса. Ще до початку фестивалю я писав про те, що напевно ж він приохотить картини виразно політичного і соціального спрямування. Так воно й сталось. Другий за значенням приз — Гран–прі журі та «Срібного ведмедя» отримав американець Еррол Морріс за документальний фільм «Стандартна операційна процедура» — про злочини американських вояків в одній із тюрем Іраку. Тобто в першу чергу відзначено громадянську позицію, увагу до бід і лихоліть людства.

Із рук члена журі, добре знаного в Україні Олександра Роднянського приз за режисуру одержав Пол Томас Андерсон — за фільм «І буде кров» (нагадаю, один із фаворитів цьогорічного «Оскара»). Композитор цієї ж стрічки Джонні Грінвуд удостоєний такого самого «ведмедя» за визначний мистецький внесок. Кращими акторами визнано Саллі Хоукінс із фільму Майка Лі «Безтурботна» (очікувано) й іранця Реза Найджі з картини «Пісня горобців» (дещо несподівано). Кращим сценаристом оголошено китайця Ванга Хіаошуаї (фільм «Ми віримо в любов»). Приз Альфреда Бауера за «особливу інновацію», пошук нової кіномови отримав молодий мексиканець, дебютант у великому кіно Ернандо Еймбке за картину «Озеро Таге». Його ж визнало кращим журі ФІПРЕССІ (себто критиків). Останнє назвало кращих і в інших програмах Берлінале — у «Панорамі» це росіянка Анна Мелікян («Русалка»), у «Форумі» ізраїльтянка Наталі Ассолайн (документальна стрічка «Шахіда — наречені Аллаха»). Екуменічне журі віддало свій головний приз французу Філіпу Клоделю («Я так довго любила тебе...»).

Загалом фінальне дійство було доволі стриманим і без спецефектів — коли не рахувати двох невеликих музичних номерів. Хіба що вже звично посмішив публіку директор фестивалю Дітмар Косслік. Який, до речі, назвав серед фестивальних подій і з’яву Мадонни зі своїм дебютним фільмом. Ну такі–от пріоритети. Поп–діва на кінофестивалі викликала великий ажіотаж, передусім у журналістів, які звично лаяли організаторів фесту за увагу «до поп» і так само звично бігли на прес–конференцію, заповнивши по вінця увесь простір прес–центру.

А от церемонія вручення призів «Тедді» (за фільми про проблеми сек–меншин) була куди помпезнішою і тривалішою, більше того, її повністю транслював елітарний телеканал Arte. І кого там тільки не було на сцені, і кого там тільки не обдаровували. Головний приз дістався ісландському режисерові Олафу де Флер Йогансену за картину «Дивовижна правда про королеву Ракуелу» (історія транссексуалки). Політкоректністю ще називається...

Правда про нас

Як на мене, головною подією останніх фестивальних днів став показ фільму Анджея Вайди «Катинь». Двогодинна стрічка видатного польського режисера (6 березня йому виповниться 82 роки) очікувалася з особливим нетерпінням — йдеться–бо про події, які до недавніх пір на теренах колишнього «соціалістичного табору» було табуйовано. Історію, як відомо, пишуть у нас не історики, а політики... Одним із центральних епізодів є той, де показують хронікальні кадри про Катинську трагедію. Спершу геббелівська пропаганда — про те, що кілька тисяч польських офіцерів були розстріляні більшовицьким НКВС, котре залишило свій «автограф»: діри в потилицях. Затим — уже радянська кінопропаганда, де використано ті самі кадри хроніки, з тими ж акцентами і практично тим самим закадровим текстом: тільки в усьому звинувачуються гітлерівці, в тому числі й у «фірмових» пострілах у потилицю.

Фільм про Польщу і поляків, розчавлених двома імперіями — німецькою і радянською. Власне це і становить основу концепції картини, де чільним є питання про те, як бути людині за такої ситуації? На початку, у вересні 1939–го, повна дезорієнтація — бо ж із Заходу наступають німці, а зі Сходу — Червона армія, яка ніби ж не ворог. Одначе саме вона й бере в полон польських офіцерів. І план їхнього знищення був визначений заздалегідь. Про це говорить у фільмі радянський капітан (у цій ролі відомий московський актор Сергій Гармаш), який рятує одну з офіцерських сімей. Бо нищилися не тільки військові, а й їхні сім’ї — до кореня. Хто там у нас говорить про «чєловєчность» радянської системи на противагу «звєрствам» вояків УПА? Чи не пора відмовитись від отакого чорно–білого подання історії у вигідному (тим чи іншим політичним силам) світлі?

У фільмі розказано історію родини польського офіцера Анджея (Артур Змієвський) на тлі великої історії. Звернімо увагу — у картинах «Катинь», «Монгол» Сергія Бодрова і «12» Нікіти Михалкова (фільми, номіновані на цьогорічного «Оскара») йдеться про значущі проблеми соціальної філософії доброю, професійною кіномовою. Реальність нинішнього світу жахає все більше, її треба змінити... І кіно, коли воно справжнє, не припомаджене і не припарфумлене (як у нас нині), говорить із публікою жорстко і непримиренно: так жити не можна! І саме таке кіно отримує визнання як мистецтво... Робімо висновки.