«У нас ще краще, ніж було!»

13.02.2008

Учора ввечері у престижному готелі «Кемпінський» біля Бранденбурзьких воріт відбулося прийняття від імені недавно створеної Української кінофундації. Як то все було — уже в наступному номері... А поки що завітаймо до офісу Української кінофундації на Потсдамерштрассе, 11. Тут розмістилося чимало подібних представництв, серед яких і російські. Як на ходу повідомив один із московських критиків (їх на фестивалі зазвичай багато), у Москві скоротили фінансування присутності російського кіно на ринках. Причина проста — витрати не окуповують себе, фільми росіян купують ну надто вже неохоче...

 

Популяризатор Халпахчі

Наші «фундаційці» тут поки що тримаються оптимістами. Ось коридором стрімко рухається Андрій Халпахчі, випромінюючи впевненість в обраній стратегії «українського прориву». В офісі знайомі обличчя — це команда фестивалю «Молодість», яка поки й виконує широкомасштабну, за задумом, місію. Усе як у людей, з екрана струменять так само знайомі образи: Халпахчі на відкритті і закритті фестивалю, знаменитий актор Жерар Депардьє у наших київських пенатах, колективний портрет фестивальної команди... Плакати, каталог українських фільмів 2006—2008 років. Як часто ми запитували себе, дивлячись на стенди інших країн (часом зовсім маленьких): чому ж українці не можуть зробити такі прості речі? Зробили нарешті.

Гортаю каталог, до створення якого маю деяку причетність. Загалом непогано й доволі повно. Хоча якісь фільми я б і не давав — студентські, нічим особливим не примітні. Задля кількості включили? А от недолік суттєвіший. Принаймні на мій погляд. У каталозі знаходжу фільм відомого голландського режисера Йоса Стеллінга «Душка». Той, що відкривав останню «Молодість». Відомо, що чимало матеріалу фільму відзняли в Києві, значить, надавали послуги. Одначе хіба тягне це на копродукцію? Даруйте, виглядає звичайною припискою. Та й у самому каталозі не знаходжу жодної інформації про український слід у тому фільмі. Візьме каталог до рук німець чи японець — і як він зрозуміє появу «Душки» в українському кіно?

Натомість фільмографія картини «Корольов» Юрія Кари містить рядок про Національну кіностудію імені О. Довженка. Тільки ж прошу вибачення — знову йдеться про надання послуг. Хіба цього достатньо, аби претендувати на російську стрічку? Вважаю, що ні. Хоча у нас навіть намагалися висунути «Корольова» на «Оскара», попри вельми скромні мистецькі якості фільму. Ну облишмо таку практику — воно віддає якоюсь метушнею. А головне — навіщо?

Продовжую роззиратися в офісі. Кілька фільмів на DVD–дисках — теж добре. І хтось із зарубіжних імовірних покупців сидить і про щось розпитує.

Залишивши фундаційні покої, іду коридором. Зустрічаю то одного знайомого, то іншого. Здебільшого це друзі по колишньому соціалістичному табору. Не сказати б, що їхня інформація оптимістична. Усе їм видається погано, і моя звичка відповідати на зустрічне запитання словами «У нас ще краще, ніж було!» викликає у них скептичні усмішки.

Ангели не за призначенням

Далі прагну ступити ще в один український слід — чимчикую на фільм австрійського режисера Гьотца Спілмена «Помста / Revanche». В головній жіночій ролі там заявлено актрису Ірину Потапенко, хоча спершу навіть мій колега, всезнаючий Алік Шпилюк, не міг сказати, чи йдеться про українську актрису. Уже після сеансу з допомогою інтернету я з’ясував: Потапенко (напевно, що вона) зіграла одну з ролей у виставі німецького режисера Франка Касторффа «Майстер і Маргарита» (театр «Фольксбюне»). Напевно, саме таким чином про неї дізналися в Австрії та запросили в картину. Втім чогось докладнішого я поки не знайшов.

Сам фільм виявився кримінальною драмою, одне з центральних місць в якій і займає українка Тамара, або ж Angel. Нагадаю, австрійське кіно не вперше розробляє подібний матеріал — минулого року у Каннах, а потому і в Москві був фільм Ульріха Зайдля «Імпорт/Експорт» (в Україні ним досі не зацікавилися, здається). Варто згадати і стрічку «Незнайомка» італійця Джузеппе Торнаторе... Та й не тільки... Це теж ознаки моди на Україну, хоча нам би від цього подалі. Одначе коли вітчизняне кіно цурається власних соціальних реалій і драм — за діло беруться ті, кого реальність як така цікавить набагато більше.

Отже, українка Angel–Тамара працює в домі терпимості і кохається з Карлом (Йоганнес Крісч). На неї поклав око їхній бос, котрий пропонує красивій і дуже звабливій жінці змінити статус і перейти в «стаціонарне» помешкання, де на «вищому» професійному рівні обслуговувати клієнтів відповідно вищого класу. Тамарі ця ідея не подобається, ще в меншому захваті її товариш. Відтак Карл викрадає кохану жінку із того «приємного» дому і, аби забезпечити їхнє спільне майбутнє, грабує банк. Закінчується пограбування смертю Тамари — вже посеред двогодинної стрічки.

Подальша оповідь уже про, власне, помсту Карла поліцейському, який застрелив Angela. Світлої миті я не дочекався, рушивши на інший фільм. Усе ж таки — за що нашу дівчинку так рано відправили у хоча й кращі, але не для красивих жінок, світи? Та й історія видалася аж надто вже тривіальною..

Догодили

Найсильніше враження поки що справив фільм «Озеро Таге» 37–річного мексиканського режисера Фернандо Еймбке. Це перша повнометражна стрічка автора, до цього він знімав музичні відеокліпи та короткометражки. І от доволі сильна дебютна робота — тонка, винахідлива, добре продумана в усіх деталях. Сильна режисерська рука, що зустрічається не так часто навіть у програмі Берлінале.

І ще одна ностальгійна нотка — чимось таке кіно нагадує наше, те, що називали поетичним. А ще більше — фільми Отара Іоселіані. Враження таке, що між грузинами і мексиканцями немає суттєвої різниці. Проста історія про юнака, що ніяк не може знайти того, хто міг би полагодити його авто. Радники є, симпатики є, а як до діла... Ну, неділові вони, мешканці отого провінційного містечка. Воліють більше за життя погомоніти. Причому життя, якого не видко навкруги. Той божественне цитує, той на Брюсі Лі поведений. Інша — на музиці. У кожного такий собі парний світ заведений, який він і викохує, наче сад.

Невидиме життя героїв випроявлено прийомом затемнення — чим далі, тим частіше окремі кінематографічні плани розбиваються — без–образними заставками. Іноді й задля комічного ефекту— коли один із приятелів показує фільм із Брюсом Лі, чуємо лише крики й згуки — і вся дурня, хоча й жанрово оформлена, одкривається.

А винесене в титульну назву озеро Таго — так само фантазія. Нею живуть, в неї вірять — більше, аніж у пісну реальність, яка навкруги, яка лізе з усіх шпарин. От тільки одне — попри все, дійсність для режисера не є чимось ефемерним, він працює з нею — вміло, в чомусь зухвало, але — працює. Він не робить того, що так часто, на жаль, зустрічається на наших теренах, коли фальшивий образ підмальовують, видають за щось реальне, більше того — «духопідйомне». Ну, кожному своє робить: хтось мистецтвом займається, а хтось — торгівлею.