Афганська місія

07.02.2008
Афганська місія

Для бідного населення провінції Гор військові — чи не єдиний порятунок у разі хвороби. (Фото з особистого архіву Сергія МОРОЗА.)

Майже рік минув відтоді, як українські офіцери долучилися до миротворчої місії з відновлення інфраструктури провінції Гор у складі литовського контингенту Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані. Про те, як наші фахівці працювали в місцевій операційній без води й тепла, як на п’ять днів повернулися у XIV сторіччя та як рятували від смерті майже безнадійного хлопчика, «УМ» дізнавалася з телефонних розмов та листування безпосередніми учасниками згаданих подій.

 

В операційній замерзав апарат для подачі кисню

Випадок, який нещодавно трапився у лікарні Чакчарана, столиці провінції Гор, є справді унікальним. В екстремальних умовах наші військові медики успішно прооперували десятирічного хлопчика, жити якому без оперативного втручання залишалося максимум добу.

Під час чергового візиту до місцевої лікарні українські медики на прохання тамтешніх колег проводили мед­огляд та консультування пацієнтів, які потребували фахової допомоги. Особливу увагу привернув десятирічний хлопчик, який страждав від внутрішнього жару й постійно скаржився на гострий біль у животі. «Оглянувши дитину, ми виявили у неї перитоніт — запалення черевної порожнини, — розповідає телефоном лікар–анестезіолог, підполковник медичної служби Сергій Мороз. — Захворювання було у такій запущеній формі, що зволікати з хірургічним втручанням ми не могли. Кожна година могла стати для пацієнта останньою».

Операцію проводив лікар–хірург, підполковник медичної служби Євген Герасименко, його асисентом був головний лікар місцевої лікарні, а в ролі анестезіолога виступав підполковник Сергій Мороз. Лікарям довелося працювати в умовах, мало пристосованих для складної операції — не лише без води, але й при такому холоді в приміщенні, що замерзав апарат для подачі кисню. Зараз у Чакчарані дуже холодна погода, температура повітря сягає 20—24 градусів морозу. Світло в операційній подавалося від невеликого дизельного генератора. Та попри усі труднощі, фахівці доклали максимум зусиль, і тепер хлопчик житиме.

Як розповів «УМ» старший офіцер Євген Герасименко, лікарня Чакчарана практично не пристосована для здійснення таких складних операцій. Тут немає апарата штучної вентиляції легенів, кисню, медикаментів для проведення загального знеболювання, антибіотиків, фізіологічних розчинів. Тому все необхідне для проведення операції армійські медики мусили взяти із собою.

«Хлопчик добре переніс операцію, яка тривала упродовж чотирьох годин, — розповідає хірург. — Ми зробили хлопчику ревізію і санацію черевної порожнини. Довелося видалити частину тонкого кишечника. Уже наступного ранку, приїхавши до лікарні, ми побачили, що пацієнт почувається краще». Пан Герасименко додав, що додаткова операція, яку зроблять хворій дитині дещо пізніше, вже не буде такою складною.

Пацієнтів доводиться не лише лікувати, а й підгодовувати

Зараз хлопчик перебуває під наглядом українських і литовських військових лікарів. Фахівці не лише призначили йому післяопераційну інтенсивну терапію, забезпечили необхідними медикаментами, а й дбають про харчування дитини. Родина його живе настільки бідно, що не має чим годувати хлопця.

Дитині справді пощастило, адже більшість тамтешніх мешканців не мають коштів на лікування. Жителям провінційних населених пунктів важко навіть дістатися до медичного закладу й отримати консультацію лікаря, не говорячи вже про придбання ліків. Тому військові нерідко стають єдиною надією для місцевих мешканців на порятунок. Миротворці приїздять до селян, безкоштовно оглядають пацієнтів, призначають лікування і навіть видають необхідні ліки.

Окрім того, армійські медики періодично проводять профілактичні щеплення афганців — проти вірусного гепатиту А, В, тифу, менінгіту, поліомієліту. Якщо у місцевості виникає кризова ситуація (масове захворювання, отруєння, поранення), миротворці першими вирушають на допомогу потерпілим і сприяють евакуації хворих до лікувальних закладів.

Чим багаті — тим і раді

«Більшість місцевих мешканців ставляться до миротворців з особливою прихильністю, — відзначають українські «місіонери». — Приймаючи дорогих гостей, вони привітні, гостинні, усміхнені. Із вдячністю завжди запрошують на чай, пригощають домашнім хлібом, намащеним солодкою жовтою сумішшю з цукру та яєць».

Щоразу, вирушаючи до віддалених населених пунктів провінції Гор, наші офіцери ризикують власним життям. Ніхто не знає, де цього разу причаїлася підступна несподіванка у вигляді міни або снаряду. Базу миротворчого підрозділу теж можуть обстріляти, але миротворці завжди готові дати відсіч. Незважаючи на це, наші лікарі налаштовані досить оптимістично. Це підтведжують листи, які українці відправляють додому.

«...Уже три місяці минуло, як я служу в Афганістані, — пише товаришам підполковник Сергій Мороз. — Залишилося трохи більше половини. Війни великої поки немає. Чекаємо пожвавлення навесні. А зараз особливо і не повоюєш — днями у нас були морози до –37. Та й тепер –20—24, але це вже тепло, у бейсболках ходимо. Коли ж було –37 (я тоді саме чергував), у нас сталася аварія. Пробило основний електрокабель, і ми на п’ять днів повернулися у чотирнадцяте сторіччя (у нас же все на електроживленні). Не було води, світла, тепла, зв’язку... У приміщеннях — 7—8 градусів тепла. Майже як у місцевих будинках, тільки в них «буржуйки» є...»

Ірина ЛУК’ЯНЕЦЬ, спеціально для «УМ»

 

ДОВІДКА «УМ»

Український миротворчий персонал працює у складі Міжнародних сил зі сприяння безпеці в Ісламській Республіці Афганістан (ISAF) з травня 2007 року.

Чисельність литовської Групи з відновлення провінції Гор — близько 180 осіб. Окрім українців, до складу цієї групи входять нечисленні (10—20 осіб у кожному) військові підрозділи з Хорватії, Данії та США, а також представники цивільних гуманітарних організацій із Литви, США та Ісландії.