Михайло Ганган: Новий рік я «відзначив» у вінницькому СІЗО

29.01.2008
Михайло Ганган: Новий рік я «відзначив» у вінницькому СІЗО

Про затримання міліцією і наступне звільнення з­під варти громадянина Росії Михайла Гангана «Україна молода» писала не раз. На початку 2008 року молодий член скандальної Націоналбільшовицької партії Едуарда Лимонова встиг стати одним із головних «ньюсмейкерів» України. Його справа виявилася вельми неприємним випробуванням на демократичність для МВС України. Після того як минулого тижня Замостянський райсуд Вінниці відмовився заарештувати Михайла вдруге (про що просив обласний УБОЗ), кореспондент «УМ» зустрівся з шукачем політичного притулку і попросив розповісти про те, що передувало приїзду Гангана в Україну і чому його видачі домагаються правоохоронні органи РФ.

 

Бунтар із кулінарного технікуму

— Михайле, на початку кілька слів про себе…

— Я народився 1986 року в місті, якого зараз на карті немає, — Куйбишев (нині Самара. — Ред.). — Після школи навчався деякий час у кулінарному технікумі, але не закінчив. З 2001 року почав брати активну участь у діяльності Націоналбільшовицької партії Росії, яка зараз заборонена. Коли мені виповнилося вісімнадцять, офіційно вступив у цю організацію.

— Коли в тебе вперше виникли серйозні проблеми з російськими правоохоронними органами?

— У грудні 2004 року я взяв участь у акції біля адміністрації президента Росії. Це була мирна акція: ми ввійшли до стін адміністрації з петицією на ім’я президента, у якій вказали конкретні пункти, за якими він порушує Конституцію РФ. Зокрема, там було кілька звинувачень щодо передачі двох островів Китаю, щодо трагедії підводного човна «Курськ», трагедій «Норд­Оста» і Беслана — ми вважаємо, що російська влада й міліція не все робила правильно, тому така велика кількість жертв. Крім того, в країні повністю задушена свобода преси. Тож ми просили президента піти у відставку. Так само ми вимагали зустрічі або з тодішнім головою адміністрації президента Дмитром Медведєвим, або з його заступником. Нас тоді затримали і посадили в слідчий ізолятор. Спочатку інкримінували статтю, яка передбачає відповідальність за спробу насильницького повалення конституційного ладу Російської Федерації, потом слідство перекваліфікувало наші дії на участь у масових безпорядках. У грудні 2005 року вироком Тверського районного суду міста Москви мене засудили до трьох років позбавлення волі (умовно). Потім не раз надходили погрози від «компетентних органів».

— Яким чином надходили погрози?

— У Самарі, де я жив, мене хапали на вулиці, привозили до управління боротьби з організованою злочинністю, вели бесіди. Влітку 2006 року було створено об’єднання «Інша Росія» з метою висунути єдиного кандидата від опозиції на президентських виборах (у тому числі й від НБП), і після цього пресинг посилився. У травні 2007 року ми організували у місті «марш незгодних», приурочений до міжнародного саміту, — такі марші проводили по всій Росії. Акція мала мирний характер і була дозволена мерією, але тиск чинився безпрецедентний. Управління ФСБ та управління боротьби з організованою злочинністю кинули всі сили на те, щоб вона не відбулася. За організаторами постійно велося зовнішнє спостереження; людей, які клеїли листівки, затримували, в тому числі й мене. Інспекція, яка відала моїм умовним покаранням, посадила мене під домашній арешт — я мав із 22ї години вечора до 6ї ранку сидіти вдома, не покидати межі Самарської області.

Тоді я зрозумів, що в Росії мене й надалі переслідуватимуть за політичну діяльність, і вирішив покинути країну. В середині червня минулого року переїхав в Україну.

«НБП визнає Україну, а Лимонов вітав Майдан»

— Чому ти обрав для притулку саме Україну?

— По­перше, тут відбулися демократичні перетворення — так нам це бачилося з Росії. Тут перебували мої знайомі. Наприклад, соратниця, яка брала участь в акції, коли на готелі «Росія» навпроти Кремля вивісили плакат «Путин, уйди сам» (президент тоді сильно розгнівався). Зіграло роль і те, що можна легко перетнути кордон із внутрішнім паспортом Росії — не потрібно візи. Ну й, звичайно, це близька за культурою країна.

Тож я одразу приїхав у Вінницю, найняв квартиру. Побував ще у двох містах — Одесі та Києві, але жив у Вінниці.

— Як насправді Націоналбільшовицька партія ставиться до української незалежності? У нас поширена думка, що вона України не визнає. Чому тоді прагнути сюди — шукати якогось притулку?

— Я ніколи не бачив жодних партійних документів, де б говорилося, що Націоналбільшовицька партія не визнає існування держави Україна. І я знаю, що голова нашої партії Едуард Лимонов вітав події на Майдані 2004 року.

В інтернеті поширювалися повідомлення, ніби я маю стосунок до антиукраїнських сил із «Євразійського союзу молоді» та його натхненника Олександра Дугіна. Але це неправда. Можу заявити: ми жодного стосунку до «євразійців» не маємо, бо то цілковито прокремлівська організація. Колись Дугін перебував у Націоналбільшовицькій партії, але потім стався розрив, і він вийшов із НБП.

Новий рік у СІЗО

— Чи були в української міліції юридичні підстави, аби тебе затримати?

— Підставою для затримання була постанова Кіровського районного суду міста Самара, якою замінено умовну міру покарання на реальну. Я так розумію, що це зроблено з ініціативи Самарського УБОЗу.

Мене затримали у Вінниці вранці 31 грудня на вокзалі, де я зустрічав наречену. Вона привезла за собою «хвіст» — за нею слідували з Росії співробітники міліції з текою документів. Мене посадили в машину і привезли в УБОЗ. Так що в переддень Нового року я вже перебував у ізоляторі тимчасового утримання.

— Як зустрічав свято?

— Новий рік я не зустрічав — від утоми заснув ще до його настання.

До речі, одне таке свято я вже провів у слідчому ізоляторі — коли був затриманий після акції біля адміністрації президента в Москві. Тоді я теж Новий рік проспав.

— Як до тебе ставилися у вінницькому ізоляторі?

— Ставлення було звичайне — ні якихось утисків, ні почестей. Так що претензій до працівників СІЗО не маю жодних. А коли почали приїжджати комісії, тоді вже на мене звернули увагу.

— Михайле, чи є сьогодні твоє перебування в Україні легальним?

— Так, у мене на руках довідка, що я звернувся за наданням статусу біженця. Процедура може зайняти три­чотири місяці і навіть більше. Поки я перебуваю в такому правовому становищі, мене не можуть екстрадувати до Росії. Тим паче що запит на екстрадицію Росія досі не зробила.