Сильвестр Сталлоне у фільмі «Рембо–4».
Таки даремно старого Слая списали на брухт. Після того, як у середині 1990–х років Сильвестр Сталлоне розсварився з голлівудськими босами й вирішив знімати кіно самотужки, кожний наступний його фільм був невдаліший за інший. Дев’ять «Золотих малин» за найгірші досягнення в кіноіндустрії — цей антирекорд, здавалося, остаточно поставив крапку на кар’єрі колишньої зірки бойовиків. Але він і не думав здаватися. Коли Сталлоне оголосив, що планує повернутися до свого старого героя — боксера Роккі, більшість його колег і кінокритиків покрутила пальцем біля скроні й приготувалася чекати чергового провалу. А Слай узяв і всіх здивував, знявши дуже якісне й цікаве кіно «Роккі Бальбоа». Тож новина про ще один сиквел у його виконанні викликала вже значно менше кпинів. Хоча спроби уявити 61–річного ветерана в ролі супергероя Рембо все ж викликали переважно скептичні посмішки. Як виявилося, даремно. До того ж цього разу Сталлоне не вдовольнився головною роллю — в роботі над останньою (як стверджує сам Слай) стрічкою про Рембо він виступив і як сценарист, продюсер та режисер.
Невтомний винищувач «поганих хлопців» Джон Рембо народився 26 років тому, коли на екрани вийшов фільм «Рембо: Перша кров». Американський солдат, здатний самотужки винищити ледь не все вороже військо, так припав до душі любителям бойовиків, що вже через три роки вийшло продовження, а в 1988–му з’явився й «Рембо–3». Однак порівняно з першим фільмом вони були значно слабші. Тоді навіть найпалкіші прихильники навряд чи припускали, що наступна «серія» «рембіади» таки вийде на широкий екран аж через 20 років.
За сюжетом, легендарний Джон, завершивши військову кар’єру, осів у Таїланді, поблизу кордону з Бірмою. Ловить отруйних змій, ремонтує човни й переправляє через річку охочих. Ідилію його мирного життя порушує група місіонерів. Вони, наївні люди, їдуть до Бірми, щоб допомогти селянам, які потерпають від свавілля військових. Місіонери просять Рембо стати їхнім провідником. «Зброя є?» — цікавиться Джон. Дізнавшись, що християни беззбройні, Джон похмуро констатує: «Тоді ви нічого не зміните». Але одна з «мироносиць» — мила дівчина Сара у виконанні Джулі Бенц — таки умовляє його супроводити їх до місця призначення. По дорозі Рембо доводиться «замочити» компанію бандюг. На цьому місія американського ветерана не завершується, бо вже після їхнього розставання добрих християн беруть у заручники бірманські головорізи, і Слаю доводиться їх рятувати.
Далі буде дуже багато крові, відірваних рук і ніг, проламаних черепів і розпоротих животів, винищені напалмом села і люди... Навіть вельми обізнані на фільмах такого штибу глядачі визнають, що, можливо, Голлівуд не виготовляв жорстокішого у своїй реальності бойовика. Тому людям з особливо вразливою психікою його перегляд категорично не рекомендується. До речі, фільм базується на реальних подіях і навіть документальних зйомках. Подивитися його в кінотеатрі варто — аби пережити неймовірний сплеск адреналіну і виявити, що бойовик може бути не просто «кривавим мочиловом», а й драматично сильною постановкою.
— Перед тим, як розпочати роботу над новою стрічкою, ви переглядали по–новій попередні фільми про Рембо, щоб знову вжитися в характер?
— Так. Я неабияк змінився відтоді, як востаннє зіграв цього персонажа — зі старінням приходить відчуття своєї ваги, розуму, зникає наївність... Мені хотілося, щоб Рембо теж споважнів, став важчим на підйом. У попередніх фільмах він усе–таки був занадто енергійним, там було трохи забагато трюків, суцільні рухи тілом, але мало самої людини. Звісно, я не збирався відмовитися від трюків узагалі, але тепер мені набагато цікавіший характер персонажа. Втім я однаково люблю і «Першу кров», і нинішнього «Рембо», так само, як першого «Роккі» й останнього — «Роккі Бальбоа». А все, що було між ними — це спроби з’ясувати для себе, що я насправді повинен зробити.
— У «Рембо–4» дуже багато крові. Невже ви отримуєте задоволення від таких реалістичних картин насильства?
— Звісно, це певна відповідальність, бо у фільмі помирають люди. Але все це було насправді. Ми показуємо жорстоко винищене село — а його дійсно винищили, причому в реальному житті це було зроблено ще жахливіше.
Ми ж не робили фільм про викрадення. Так, нам пропонували сюжет про корумпованого агента ЦРУ, який потайки намагається продати плутоній… Я сказав: ні. Якщо вже я зніму останній фільм про Рембо, то він повинен бути про справді важливі речі. Я хотів зробити не розважальне кіно про наркотики, викрадення діамантів чи щось подібне, а серйозний фільм — про гуманність і людяність. Найбільша і найцікавіша для дослідження криза у світі — це криза людини. Це вічна тема, яка ніколи не буде нудною й застарілою. Як Шекспір.
Якщо чесно, я взагалі не міг повірити, що нам дозволили випустити цей фільм у прокат. Самі розумієте, коли дітей проколюють багнетами, людям розпорюють животи... Й Американська асоціація кінематографістів справді висловила протест. Я кажу: хлопці, але ж це саме сьогодні діється в реальному житті. Якщо ми хочемо, аби мистецтво справді могло вплинути на цю ситуацію, не прибирайте ті сцени з мого фільму. Вони зроблені саме для того, щоб змусити світ замислитися. Так, це неприємно, незручно, страшно — визнавати, що поки ти сидиш у своїй теплій хаті, десь відбуваються такі жахіття. Тож, якщо ви хочете вирізати сцени жорстокості, краще забороняйте цей фільм узагалі. Бо я хочу, щоб люди відчули це.
До честі асоціації, вони мене зрозуміли й дозволили «Рембо» бути настільки реалістичним і правдивим, наскільки це можливо.
— Перед тим, як розпочати зйомки, ви їздили на безпосереднє місце подій?
— «Розвідка на місцевості» для нас виявилася справжнім пеклом. Треба було пробратися туди (зйомки проходили у Таїланді, на кордоні з М’янмою), не розлютивши бірманських спецагентів. Вони дуже, дуже несхвально ставляться до будь–яких розповідей про себе, тим паче — зображення їхнього образу в кіно. І що ближче до тих місць, де реально відбувалися події, то ситуація серйозніша. Зрештою нам довелося податися трохи північніше, а не безпосередньо в зону конфлікту.
Часом до місця зйомок добратися можна було тільки на слонах. Днями перебиралися через річку. Насправді самі лише пошуки знімальних майданчиків відняли дуже багато часу — 18 годин добираєшся до місця, яке в результаті виявляється непідходящим. Потім стільки ж — назад... і на пошуки нового.
Знімаючи фільм, ми постійно отримували геть не жартівливі погрози від бірманських військових. Там аж кишіло таємною поліцією, яка знала про кожен наш крок. Їхній генерал, до речі, налагодив цілу мережу поставки наркотиків у той регіон...
Узагалі життя в тих місцях нічого не варте. Можна вбити людину, і ніхто ніколи її не знайде. За себе я не переживав, а от за свою команду дуже непокоївся. Але, попри залякування, всі трималися мужньо. Хоча спершу жоден бірманець не погоджувався нам допомагати — місцеві мешканці дуже боялися за своє життя. А потім один чоловік таки зголосився, і після цього проблем уже не було — люди охоче пішли на співпрацю. Тож те, що ви бачите у фільмі, справжнє. Справжні інваліди, які втратили ноги, підірвавшись на мінах, справжні бандити...
Так–так — той чоловік, який «прорвав блокаду», у нашому кіно грає негідника, а насправді він також винищував повстанців. Поки ми робили фільм, його сім’ю заарештували й кинули до в’язниці у Бірмі.
— А чому ви взагалі вирішили обрати для розповіді саме цю зону воєнного конфлікту?
— Бо це — одна з найменш відомих і водночас одна з найстрашніших у світі боєнь. А маловідома вона тому, що бірманська влада дуже багата й платить мільйони доларів лобістам у Вашингтоні, аби вони замовчували цей конфлікт.
— Кажуть, усі трюки Рембо ви виконували самостійно, без дублерів. Не важко було — все–таки вік?
— Дуже нелегко, справді. Але я дійсно все робив сам, окрім одного моменту — коли Рембо стрибає з пагорба під час вибуху бомби. Там справді було небезпечно і я дуже хвилювався за каскадера, тим паче що дубль довелося повторювати двічі. На щастя, все обійшлося. Обов’язково подивіться фільм про те, як ми знімали «Рембо–4» (він вийде на ліцензійних DVD–дисках разом із самою стрічкою. — Ред.), вам сподобається. Було чимало цілком реальних вогнепальних і різаних поранень, та й отруйні змії кусали. Але саме це й робить фільм таким «дійсним» і видовищним.
У Нью–Йорку відбулася одна з найулюбленіших подій шоу–бізнесової тусовки — церемонія вручення премії MTV Video Music Awards, заснованої найпопулярнішим музичним телеканалом у світі. Уперше подію такого масштабу організували в Брукліні, і незважаючи на «непрестижний» статус цього району, дійство було справді вражаючим. >>
Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».
Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не потребує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко. >>
Лікарі, які робили розтин тіла співачки Уїтні Х’юстон, виявили в її легенях воду. Така остання новина із закулісся раптової смерті американської зірки поп– та соулмузики. >>
Цьогорічна, 58–ма, церемонія вручення найвищих американських музичних нагород «Греммі», яка відбулася в Лос–Анджелесі у ніч із неділі на понеділок за київським часом, пройшла під знаком жалоби. Напередодні у своєму готельному номері була знайдена мертвою славетна співачка Уїтні Х’юстон, яка мала виступити на цій церемонії, тож вечір фактично перетворився на вшанування її пам’яті. Спершу організатори навіть думали взагалі скасувати захід, але родина Х’юстон попросила цього не робити. Проте в програму церемонії було внесено зміни. >>
Цьогорічна, 83–тя, церемонія нагородження премією Американської кіноакадемії виявилася чи не найбільш передбачуваною з початку сторіччя. В усіх головних номінаціях «Оскар» отримали фаворити, та й решта переможців критиків не здивували. >>
Змагання, в тому числі й музичні, привабливі несподіванками. Цьогорічне «Євробачення» подарувало дуже симпатичний «сюрприз»: перемогу звичайної німецької дівчини, вчорашньої школярки, яка, не маючи змоги похвалитися вокальними даними чи особливим музичним талантом, підкорила Європу своєю щирістю і простотою. Німеччина стоїть на вухах і носить Лєну Майєр–Ландрут на руках, продюсер на хвилі цієї ейфорії пропонує відправити її на «Євробачення» й наступного року, а сама тріумфаторка зітхає: мовляв, усе це приємно, але коли ж їй тепер навчатися? >>
